Англійська журналістика в XV-XIX ст.

Червень 20th, 20117:00 am

0


Англійська журналістика в XV-XIX ст.

 

Журналістика в Англії почалася так само, як і в Німеччині та Італії, з рукописних відомостей. Але з’явилися вони на острові дещо пізніше і за походженням були німецькими або голландськими, тобто це переклади англійською мовою європейських листків новин, складених Альдамі, Фуггером чи іншими менш відомими збирачами та розповсюджувачами інформації. Друкарський верстат прибув до Англії з Німеччини. Перший англійський друкар Уїльям Кекстон вчився своєму ремеслу в Кельні у 60-х pp. XV ст. Там він купив друкарський верстат. У Німеччині Кекстон займався розмноженням рукописних книг, перекладами. У 1476 р. він повернувся до Англії та заснував у Вестмінстері друкарню.
До кінця XVI ст. рукописні листки новин, що називалися в Англії «News», витіснили друкарські видання «Ballada of the News» («Балади новин»). їх можна вважати безпосередніми попередниками англійських газет. На жаль, не можна побачити жодної з цих перших друкарських збірок новин, вони не збереглися. Але їх назви свідчаь про те, що вони схожі на німецькі «відомості» та «ярмаркові видання» – «Новини з Фландрії», «Новини з Німеччини і Голландії», «Жахливі новини із західних частин Англії про пожежу Тівертона» і т. д. До цієї ж категорії видань належить «Mercurius Britanicus» («Англійський Меркурій»), декілька номерів якого збереглися (тут зазначимо, що достовірність їх викликає сумнів у істориків). «Меркурій» виходив у 60-ті роки XVI ст. Він знайомив англійців з подіями зовнішнього та внутрішнього життя, зокрема в одному з його номерів повідомлялося про рух іспанської «Непереможної Армади». Надалі слово «Меркурій» постійно використовувалося в назвах періодичних видань Англії.
На початку XVII ст. в Англії з’являються друкарські видання періодичного характеру. Перша англійська газета вийшла у Лондоні 21 вересня 1621 р. під назвою «Corante, or Weekly Newes from Italy, Germany, Hungary, Poland, Bogemia, France and the Low Countreys» («Вісті, чи Щотижневі новини з Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Богемії, Франції та інших країн»). За зразком голландських видань, замість прізвища видавця зазначалися лише ініціали «N.B.»: чи то Натаніель Баттер, а чи Ніколас Борн (досі достеменно невідомо. За іншими даними, видавцями були Н. Борн і Т. Арч).

 

Взагалі, 20-ті-30-ті роки XVII ст. характеризуються активним розвитком видавничої справи, появою великої кількості різних «News», що виходили з нестійкою періодичністю. Тому держава бере книгодрукування та журналістику під строгий контроль, перетворює цей бізнес на свою монополію. Ліцензію на право займатися виробництвом книг, брошур, памфлетів і новин можна було отримати лише з рук монарха. Провідні видавці того часу: Н. Баттер, Б. Доунез, Н. Нейвері. їх продукція, як і продукція німецьких друкарів XVI ст., нагадувала понад усе книгу, тому в історії попередники газет часто іменуються «книгами новин». Користуючись сучасною термінологією, можна сказати, що це були журнали з обкладинкою, невеликого формату обсягом у 6-25 сторінок. З часом впроваджувалися нові стандарти. Обсяг видань – від 8 до 24 сторінок. Зник постійний заголовок, змінився зовнішній вигляд і структура першої сторінки: це комбінація заголовків, підзаголовків, резюме, що давали читачу уявлення про цей номер. Політичні новини місцевого значення в англійських газетах практично не висвітлювалися. Загалом ці перші видання були, зазвичай, бюлетенями новин, у яких роль редактора, як така, відсутня. Велику частку складали газети, повідомлення яких належали до категорії «чуток». Ці видання іменувалися «щотижневими шахрайствами заради наживи».
Політична ситуація в Англії в 1620-х pp. перешкоджала розвитку незалежного періодичного друку. Тому перші англійські газети з’явилися у вільній від цензурних заборон Голландії. У 1620 р. в Амстердамі публікувалися щотижневі газети, тираж яких швидко розповсюджувався в Англії. Ці видання мали комерційний успіх. Але період домінування голландських газет в Англії тривав недовго.
1640-і pp. в Англії відзначаються появою перших зразків політичної періодики, що пов’язано з протистоянням короля Карла І і парламенту. І хоч цензуру ніхто не скасовував, преса отримала певну свободу у висвітленні суспільно-політичних подій, а поляризація суспільства призвела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.
У листопаді 1641 р. англійці вперше отримали можливість дізнаватися про парламентські новини зі шпальт тижневика Семюеля Пска «Тіте Heads of Several Proceedings In This Present Parliament («Основні події, що відбуваються у нашому парламенті»). До появи цього видання фрагменти парламентських промов могли з’явитися хіба що у нелегальних памфлетах.
У грудні того ж року у видання з’явився конкурент – «The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings Parliament)) («Діурналій, або основні події, що відбуваються в парламенті»), а до 1642 р. уже 5 подібних тижневиків видавалися в Лондоні.
Хоч існували різноманітні заборони та репресії, кількість періодичних видань незмінно зростала: 1644 р. – 17, 1649 – 24.

 

У 40-і роки періодичність англійських «Меркуріїв» (це слово стає майже синонімом слова «вісник») стабілізується. Політична дискусія переноситься на сторінки газет. Так, інтереси короля відстоювала газета «Mercurius Aulicus» («Придворний Меркурій») (1642-1646рр.) Видавець – Джон Беркенхед. Парламентська преса представлена тижневиком «Mercurius Britannicus» («Британський Меркурій») (1643-1646). Видавець – Марчмонт Нідхем. Згодом він змінив свої політичні погляди й почав видавати тижневик «Мег-curius Pragmaticus» («Прагматичний Меркурій»), у якому лаяв уже прихильників парламенту й Олівера Кромвеля. А з 1650 по 1660 р. -«Mercurius politicus» («Політичний вісник»). Це видання цікаве тим, що вперше друкувало рекламу.
Після страти короля Карла І і встановлення республіки почався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів тижневика «Mercurius Elencticus» («Милосердний Меркурій») Джорджа Уор-тона та Семюеля Шеппарда, а також прийняття в серпні 1649 р. «Акта про регулювання друку» призводять до зникнення монархічної преси. До 1656 p., коли Кромвель повністю відновив цензурні обмеження, в Англії видавалися лише дві офіційні газети -«Mercurius Politicus» та «Weekly Intelligencer of the Commonwealth» («Щотижневий довідник Співдружності»). Обидві редагував Нідхем.
Епоха реставрації ще більше ускладнила становище англійської преси. Затверджений Карлом II «Акт про друк» (1662) мав ще жорстокіший характер. У країні знову виходили лише дві газети -«The Intelligences, «The News». Редактор – монархіст Роджер Л’Естранж, він же – головний цензор Англії.
1665 р. в Оксфорді друкар Леонард Літфелд почав видавати газету «The Oxford Gazette» («Оксфордська газета»). Перший номер датований 14 листопада 1665 р. Періодичність – щопонеділка та щочетверга протягом 11 місяців. На вигляд це вже справжня газета зі звичною для нас версткою (тут уперше з’явився поділ на колонки). Цікаво, що газета мала франкомовний варіант. Пізніше назва змінили на «The London Gazette» («Лондонська газета»). Редактором став Томас Ньюк. Перший номер зі збереженою попередньою нумерацією (№24) побачив світ 5 лютого 1666 р. Виходить досі. Як всі перші газети, вона відрізняється інформативним характером і сухістю мови.

 

Попередня цензура зникла в Англії лише після «Славної революції» 1688 р. У 1689 р. прийнято «Білль про права», а в 1694 р. -відмінено (непродовжено) дію «Закону про цензуру», введеного в 1685 р. Тиражі більшості газет коливалися в межах 200-1500 примірників.
У Англії епохи буржуазної революції засобом ведення політичної дискусії слугували памфлети, а не газети. Памфлетна публіцистика стала одним з найважливіших чинників, які сформували журналістику.
1689 р. вийшла друком праця Джона Локка «Білль про права», яка ознаменувала початок епохи Просвітництва. В англійській просвітницькій журналістиці виокремилися два підходи для виправлення моральності: морально-дидактичний та сатиричний. Представниками першого були Джозеф Аддисон та Ричард Стиль, другого – Джонатан Свіфт. Як зазначав свого часу У. Теккерей, Аддисон «м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених ударів; милосердний суддя, він карав тільки усмішкою. Натомість Свіфт вішав без жалю».
Свіфт залишив яскравий слід в історії англійської журналістики. Роздумуючи над силою його публіцистичного обдарування, Теккерей зазначав, що «найбільш хижацькі дзьоб і кігті, які коли-небудь вганялися у здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта». Улюбленим його жанром був памфлет. Він ніколи не підписував своїм іменем публіцистичні твори, використовував різні псевдоніми. А коли в пресі з’явилася стаття з вимогою заборонити друк анонімних творів, виступив із запереченням, вважаючи, що «така стаття закону унеможливить діяльність людей, які, друкуючи чудові твори на благо релігії, хочуть залишитися невідомими, нема сумніву, що всі, хто наділений справжнім талантом і знаннями, насправді безмежно скромні й невпевнені в собі, вперше віддаючи на людський суд плоди свого розуму».
Протягом 1696-1697 pp. він написав два памфлети – «Битва книг» та «Казка бочки». «Казка бочки» – найвдаліший памфлет Свіфта. Це тонка агресивна пародія на Реформацію та різні течії всередині християнського віровчення. Під масками Петра, Мартіна та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства).
У 1710-1711 pp. Свіфт – редактор щотижневика «The Ехатіпег» («Дослідник») (№13-43). Саме тут він опублікував низку памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти лідерів партії вігів. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман «Подорож Гулівера» (1708-1709) -це розгорнутий памфлет, що порушує низку проблем – від державного устрою Британії до моральності ученого світу та духовного образу людини взагалі (ієху).

 

Серія памфлетів Свіфта «Папери Бікерстафа» (1708-1709) визначили форму повчальної журналістики Ричарда Стиля та /Джозефа Аддисона. Свіфту вдалося створити комічну маску Ісака Бікерстафа. Ричард Стиль вирішив використати цю маску для видання в 1709 р. нового журналу «The Tatler» («Балакун»). Підзаголовок – «Балакун Ісака Бікерстафа». Саме йому судилося стати зачинателем не лише англійської, а й європейської повчальної журналістики. Видання починалося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам «повчальне читання», «доброчинне й необхідне». Вдало обрана маска і точно витримана програма швидко завоювали англійського читача. У 1710 р. цим проектом зацікавився Джозеф Аддисон, який почав надсилати свої статті та есе. З його приходом якість журнальних публікацій поліпшилася, а чимало есе перевидаються й досі та вважаються неперевершеними зразками англійської есеїстки.
Структура «The Tatler» базувалася на одному есе – композиційному стержневі кожного номера. Есе створювалося Стилем або Ад-дисоном від імені обраної маски й присвячувалося різним подіям лондонського життя. Окрім нього, номер видання («Балакун» виходив тричі на тиждень) складався з дрібних оголошень і заміток. Боячись, що маска Ісака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддисон і Стиль припинили видання «Тпе Татіег» на початку 1711 p., коли журнал знаходився на вершині своєї популярності. І того ж року заснували новий – «The Spectator)) («Глядач»). Для нього Аддисон та Стиль розробили низку різних масок, членів невеликого клубу, які збиралися, щоб обговорити найрізноманітніші теми зі сфери політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Особливо вдалий образ сера Роджена де Коверлі, провінційного джентльмена, англійського дивака, який із зацікавленістю вдивляється в життя: «Так і живу я на світі, швидше як глядач, який споглядає за людством, а не як один з його представників; я став далекоглядним державним діячем, військовим, торгівцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичний бік життя. Теоретично я чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті та розвагах інших ліпше, ніж ті, хто цим заняті, – так сторонній спостерігач помічає плями, які невидимі для тих, хто задіяний у справі. Іншими словами, я завжди в житті залишався спостерігачем, і цю роль продовжуватиму й тут».

 

Тираж «The Spectator)) зріс до 14000 примірників, читачі в Європі та колоніях з нетерпінням очікували виходу кожного номера. Але коли інтерес до журналу досяг апогею, Аддисон і Стиль вирішили змінити літературні маски. Видання проіснувало два роки, вийшло 555 номерів. В останньому було оголошено про неочікуване одруження одного із персонажів і смерть другого. Коло учасників клубу розпалося, а замість «The Spectator)) у 1713 p. з’явилася нова маска і новий журнал «The Guardіап» («Опікун»), Він також став популярним, але проіснував лише рік, після чого тандем Аддисон-Стиль розпався. Аддисон спробував самостійно видавати «The Spectator)), але довів його лише до 635-го номера.
Вплив «The Spectator)) та інших аддисонівських видань на розвиток британської та європейської журнальної традиції був феноменальним, лише в Англії налічувалося кілька десятків плагіаторів. Ось деякі з них: «The Wisperer» («Шептун», 1709), «The Grumbler» («Буркун», 1715), «The Entertainer)) («Розважальник», 1717-1718), «Critick for the Year MDCCXVTII» («Критик на 1718 рік», 1718), «The Intelligencer)) («Інформатор», 1728), «The Parrot» («Папуга», 1728).
Більше того, журнали Аддисона та Стиля неодноразово перевидавалися окремими книгами протягом XVIII ст. і перекладені більшістю європейських мов. Нову модель зміг запропонувати лише Едвард Кейв, який у 1731 р. почав видавати «Gentelman’s Magazine» («Журнал джентльмена»), що уже більше відповідав звичному для нас розумінню журналу з різноманітною тематикою та рубрикацією.
З початком XIX ст. спостерігається розквіт періодичного друку: в 1810-ті pp. тільки в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-ті pp. – вже біля 100. Найбільш популярними та впливовими у сфері культури та суспільно-політичного життя були: «The Edinburgh Review» («Единбурзький огляд», 1802-1929), «The Quarterly Review» («Щоквартальний огляд», 1809-1967), «Biackwood’s Maga-zine» («Блеквудовський журнал», 1817), «The London Magazine)) («Лондонський журнал», 1820-1826), а також газета, яка стала символом якісної преси – «The Times» («Тайме»).
Щоквартальний журнал «The Edinburgh Review)) заснований у столиці Шотландії Единбурзі в жовтні 1802 р. як орган партії вігів. Серед засновників – Френсіс Джеффрі, Сінді Сміт, Генрі Броутхем. Видавець – Арчибальд Констебл. Він одним із перших почав виплачувати великі гонорари авторам. Головним редактором видання протягом 27 років незмінно залишався Френсіс Джеффрі. Поміркований консерватизм журналу сподобався публіці, а його літературні судження мали великий вплив на письменників та читачів. На початку свого існування журнал піддав критиці поетів-лейкистів, зокрема Уільяма Ворсворта і Роберта Сауті. А стаття Генрі Броуг-хема 1808 року, яка висміювала юнацький збірник віршів лорда Байрона, спровокувала один із найбільш гучних скандалів у історії англійської літератури. Байрон відреагував на випад віршованою сатирою «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809), відстоявши право автора відповісти на кригику. Та все ж високий рівень критичних статей часопису став прообразом для багатьох європейських й американських літературно-критичних журналів.

 

Подібними були й інші журнали. Так, щоквартальник «The Quarterly Review» заснований у Лондоні як видання консерваторів. Його «хрещеним батьком» став Вальтер Скотт, а першим редактором – публіцист і сатирик Уільям Гіффорд. Прославився також критичними оглядами та літературними скандалами.
«Blackwood’s Magazine» теж зорганізований Вальтером Скоттом. Першими редакторами стали Джон Локхарт і Джон Вільсон. їхня співпраця відома своїми сатиричними атаками на лібералів (поема «Халдейський рукопис»), а також на поетичну школу «кокні», тобто на лондонських романтиків.
Натомість «The London Magazine», заснований Джоном Скоттом у 1820 р., був цілковито літературним виданням і значно вплинув на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися таланти таких есеїстів, як Чарлз Лем («Нариси Елії»), Уільям Хеззлітт («Застільні розмови»), Томас Де Куінсі («Сповідь англійця, що вживає опіум»).
На межі XVIII-XIX ст. газети в Англії не мали такого впливу на суспільну думку, як журнали. Але саме в цей час з’явилася газета, яку сьогодні вважають синонімом респектабельності британської преси. її засновником став Джон Уолтер, який у 1785 р. почав видавати газету «Universal Daily Register» («Універсальний щоденний журнал»). У 1785 р. видання перейменовано на «Тпе Times», і під цією назвою газета ввійшла в історію світової преси.
У своїй першій редакційній статті Джон Уолтер заявив, що «газета – хронікер часу, вірний літописець усіх проявів людського розуму; вона не має зосереджуватися лише на одній події, але, на зразок добре сервірованого столу, повинна мати в своєму арсеналі страви на будь-який смак […] і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини».
Тиражі британських газет того часу були невеликими, а тому наклад «The Times» 1795 р. у 4800 примірників вважався рекордним. Як і більшості редакторів, Джону Уолтеру через свої публікації не вдалося уникнути переслідування. Восени 1789 р. за статтю, спрямовану проти герцога Йоркського, його засудили до штрафу та тюремного ув’язнення на майже півтора року.
Та найбільшого суспільного резонансу «The Times» набув тільки в XIX ст. за редакторства Джона Уолтера II. Він зробив газету найбільш поінформованим виданням, для чого створив велику мережу власних кореспондентів не лише всередині країни, а й за п межами. Гак, за часів наполеонівських війн, коли Англія перебувала в економічній та інформаційній блокаді, «The Times» відправила Генрі Робінзона висвітлювати новини з місця події, і протягом 1807-1809 pp. його репортажі з Іспанії та Німеччини стали своєрідним британським «вікном у Європу».
Публікації та позиція «Таймсу» відіграли важливу роль при таких подіях, як перша парламентська реформа 1832 p., прийняття закону про емансипацію католиків, скасування хлібних законів у 1846 р.

 

У середині XIX ст. «The Times» отримала прізвисько «Громовержець», її щоденний тираж сягнув 60000 примірників. Точність і якість репортажів, своєчасність висвітлення подій, високий рівень аналітичних статей, ознайомлення з хитросплетіннями європейської політики зробили газету еталоном періодичного видання. У багатьох європейських столицях її власні кореспонденти користувалися такою самою увагою, як посли іноземних держав. Саме це видання стало справжнім втіленням «четвертої влади». Навіть королева Вікторія скаржилася на впливовість «The Times».
У газеті також активно впроваджувалися різні новинки. Так, 10 січня 1806 р. у ній уперше з’явилася ілюстрація, присвячена похорону адмірала Нельсона. «The Tiraes» першою в Європі використала можливості парового друкарського верстата. Це дало можливість друкувати замість 300 примірників газети за годину аж 1100.
Подальшим проривом у сфері видавничої справи стало винайдення ротаційного друкарського верстата. «The Times» у 1848 p. використала верстат, який з використанням рулонного паперу дозволяв друкувати одночасно як лицьову, так і зворотню сторони зі швидкістю майже вісім тисяч примірників за годину. Це дало змогу знизити витрати на друк на 25 відсотків.
Усе це сприяло популяризації видання, а також його перемозі над конкурентами.
Література

1.   Золотуха’ Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма. – М., 1987. – 58с.
2. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. -415с.
3. История мировой журналистики. – М.- Ростов-на-До(гу, 2003. – 432 с.
4. Лабутина Т. Л. У истоков современной демократии: Политическая мысль английского Просвещения (1689-1714). – М., 1994.
5. Мкртчян А. А. Возникновение английской печати. Журналистика в годы буржуазной революции и реакции ХУП века // Журналистика. История и современность. Сб. науч. тр. – М., 1993. – С 20-29.
6. Муравьев В. Джонатан Свифт. – М., 1968.
7. Новомбергський Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.
8. Рак В. Д. Сатирико-нравоучительные журналы Аддисона и Стиля и литературная полемика их времени. – М., 1964.
9. Саламон Л. Всеобщая история прессы. – СПб., 1909.
10. Самарин Р. М. Творчество Джона Мильтона. – М., 1964
11. Трубицина И. В. Английская журналистика XVII века – от рукописных листков к печатной газете. II Вестник МГУ. Сер. 10. Журналистика. -1978.-№2. -С.83-92.
12. Трубицина И. В. Памфлетная публицистика английской буржуазной революции XVII века (проблемы, доктрины, авторы) // Вестник МГУ. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 4. – С.53-69.
13. Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики. – М., 1972.- 150с.
14. Ученова В. В. У истоков публицистики. – М., 1989. – 214 с.