Критика як розділ науки про літературу

22 Жовтня, 201212:33 pm

0


Критика як розділ науки про літературу

Критика як розділ загальної науки про літературу, а отже і сама ця наука – літературознавство – відіграють величезну роль у розкритті життєвого, гуманістичного змісту літератури. Тому в практиці філологічних факультетів університетів утвердилося їх спільне вивчення. Таке поєднання науково виправдане, адже видатні критики завжди були не лише теоретиками літератури, а й філософами, соціологами і т.д. Таким чином, історію літературної критики не можна розглядати ізольовано, відокремлювати її від історії літературознавства і не робити постійних екскурсів у всі галузі суспільних наук.

Зважаючи на дискусійність низки проблем вивчення літературної критики, необхідно виокремити і обгрунтувати деякі концепції. До них належить зокрема визначення понять “літературна критика” і “літературознавство”, розуміння їхньої специфики та характеру зв”язків. Необхідно також чітко розуміти мету та межі критики, її місце у літературному процесі, походження.

Слід також пам”ятати про залежнімть розуміння та визначення літературної критики від особливостей літературних шкіл та методів. Представники нормативної критики від античності до класицизма висували на перше місце при оцінці творів непорушні правила та абсолютні критерії і канони. Імпрессіоністська критика їх заперечувалв, оскільки вважала, що “у кожного може бути свій смак”.
На сучасному етапі чітко розмежовуються поняття “літературна критика” і “літературознавство”. Існують лише деякі розбіжності в розумінні їх співвідношення.

Літературна критика інтерпретує і надає оцінку художнім творам з погляду сучасності і згідно її інтересів, на підставі теорії та історії літератури, суспільно-політичних та естетичних норм часу. Критика має справу не тільки з сучасною літературою. Вона переосмислює та переоцінює твори минулих часів, знаходячи в них нові ідейно-естетичні акценти. Вона поєднує історичний і теоретичний аспекти дослідження. Літературна критика дає першопочаткове обгрунтування оцінки.

Літературознавство – наука, яка різнобічно вивчає художню літературу, її походження, особливості, історичний розвиток, суспільні зв”язки, структуру і функції, локальні та загальні особливості та оцінки сучасниками. Літературознавство є системою взаємопов”язаних наукових розділів: методології, теорії, історії літератури та літературної критики.

Сучасне літературознавство розробляє загальні та окремі методи вивчення художньої літератури, серед яких можна назвати історико-типологічний та історико-функціональний методи, системний аналіз. На грунті загальних положень філософії мистецтва, естетики літературознавство розробляє теорію літератури як вид мистецтва, створює узагальнююче осмислення історичного розвитку національних літератур, встановлює автентичність художніх текстів, їхнє авторство, аналізує творчі шляхи окремих письменників – все те, що необхідне для наступних узагальнень.

Різниця між літературознавчим та літературно-критичним аналізом дуже помітна, незважаючи на те, що вони спираються на загальну підтримку методології, історії та історії літератури. Критичне дослідження дає “первісне” обгрунтьування творів, їх злободенну інтерпретацію. Воно адресоване до широкого кола читачів, тісно пов”язане з газхетно-журнальною періодикою та має художній стиль вираження. Літературознавче дослідження науково аргументоване, робить поглиблений історичний і теоретичний аналіз і звернуто до професіоналів, має науковий стиль вираження.

Час виникнення літературної теорії і критики визначається науковцями по-різному. Протягом двох тисячоліть, від ранньої античності до ХVІІ ст., тривав особливий, синкретичний етап у розвитку літературної теорії і критики, коли вона частіше за все була супутником філософських, естетичних, філологічних трактатів, діалогів, коментарів, художніх творів. У часи античності та європейського середньовіччя, коли домінувало міфологічне мислення, вже функціонувала досить жорстка система літературно-критичних норм.

Значні якісні зміни у розвитку літературної теорії і критики відбулись в добу Відродження. Наукова думка і художня творчість починають звільнятися від міфології, суворої нормативності, поступово усвідомлювати автономію людини від Бога. Національні європейські мови витискують латину, виникає книгодрукування, що сприяє залученню до літератури більш широких читацьких мас. Змінюються оцінки літературних явищ, розвивається філологічний аналіз. Однак неподільність теорії і критики ще значною мірою зберігається.

Розпад синкретизму розпочався в добу європейського Просвітництва. Тоді виник важливий принцип наукової методології – принцип історизму, на грунті якого з”являються наукові системи естетики і літературознавства. Якщо раніше в теорії та критиці розроблялись переважно проблеми поетики і риторики, то у другій половині ХVІІІ ст. Предметом особливої уваги постає історія літератури. Поширення журнально-газетної періодики надає літературній критиці нові властивості. В громадсько-політичних та літературно-художніх журналах Англії, Франції, Німеччини, Росії вона набуває тієї публіцистичності і зв”язку з нагальними проблемами сучасного життя, різноманітності жанрових форм, які так притаманні літературній критиці ХІХ та ХХ століть. Доба просвітництва висуває літературну критику як найважливішу частину громадської думки.

У ХІХ ст. Відбувається ускладнення літературного процесу. На худлжню творчість більшою мірою впливають соціальні фактори, громадський рух, філософська думка. Літературознавство відчуває вплив нових естетичних систем та художніх методів романтизму і реалізму. Відбувається осмислення та формування основних розділів науки про літературу: методології, теорії, історії та літературної критики. Остання постає хорошим підгрунтям для літературознавства і, у свою чергу, отримує в теорії, методології та історії літератури наукову основу. До теорії і критики активно залучаються видатні представники літературного романтизму і реалізму.

Дискусійною є проблема періодизації літературного процесу ХІХ століття. Якісні характеристики літератури та її теоретичного і критичного осмислення не вкладаються у календарні межі віку. В історії літературознавства і критики ХІХ ст. Пропонується розглядати два періоди. Перший – це роки найбільш інтенсивного розвитку західноєвропейського романтизму і раннього т. зв. Класичного реалізму (1794-1848). У художній творчості, літературознавстві та критиці цього часу історизм розвивається як найважливіша тенденція, притаманна і романтизму, і більшою мірою реалізму.

Романтизм у його прогресивних світоглядних течіях стане своєрідним перехідним етапом від класицизму і Просвітництва до реалізму нового часу. Друга половина століття – якісно новий період суспільного і літературного розвитку. Це й вища еволюційна точка і час загострення соціальної боротьби, значного поширення філософського позитивізму і виникнення марксизму. В літературі та мистецтві міцно утверджується реалізм, який відчув у деяких країнах вплив позитивізму. За таких умов у розвитку літературознавства та критики виникають нові тенденції. Філософський позитивізм сприяв формуванню літературознавчої методології культурно-історичної та психологічної шкіл, порівняльно-історичного літературознавства. Методи аналіза літературних явищ, які вони розробляли, впливали на літературну критику, підпорядковуючи її, з одного боку, позитивістським концепціям, з іншого – викликаючи протидію імпресіоністської та естетичної критики.

Посилення соціальних протиріч сприяло виникненнюпролетарської літератури, соціальному розшаруванню критики і створенню літературознавства на грунті марксистської естетики. Більш повного вираження ці тенденції набувають у ХХ ст. Після жовтневих подій 1917 р. в Росії. З цього часу т. зв. Марксистська літературознавча наука до розпаду Радянського Союзу протистояла широкому спектру методологічних і літературно-критичних течій західного літературознавства. Новітній етап, позбавлений ідеологічного диктату, відкриває широкі шляхи розвитку літературознавчої науки та художньої критики.