Особливості розвитку і функціонування наукової та офіційної лексики сучасної української мови

Липень 24th, 20117:55 pm

0


Особливості розвитку і функціонування наукової та офіційної лексики сучасної української мови

  1. Формування та розвиток юридичної лексики у контексті загального ста­новлення української наукової мови.
  2. Поняття термтографії. Типи термінологічних словників.
  3. Ознаки науково-термінологічної та виробничо-професійної лексики. Но­менклатурні назви.4. Особливості й складні випадки використання юридичних термінів та офіційно-ділової лексики:

а)   вимоги щодо використання у мовленні юристів іншомовних (запози-
чених) слів;

б)   явище суржику в професійному мовленні;

в)   труднощі використання юридичної та офіційної лексики, пов’язані з
явищами синонімії, омонімії, багатозначності, паронімії.

5.     Мовні кліше і штампи у мовленні юристів.

 

Формування та розвиток юридичної лексики у контексті загального становлення української наукової мови. За твердженням учених, словесне наповнення наукового, зрештою як і офіційно-ділового, стилю охоплює три пласти: загальновживану, загальнонаукову і термінологічну лексику. Проте “ферментуючим”, найбільш інформативним компонентом, зокрема мови на-уки, є одна з підсистем національної мови – наукова термінологія. Більшість науковців термінологією називають сукупність термінів певної галузі знання, а також – сукупність усіх термінів мови. Звідси, й поняття термінологія юридична, фізична, біологічна тощо та українська, французька терміноогія. Часом термінологією називають ще й науку, що вшчае термін, проте науку, яка займається загальнотеоретичними питаннями терміна, термінології, номенклатури, називають терміиознавством.

Наукова термінологія – вище породження людської думки, притому наці­ональної за своїми джерелами і міжнародної за своїй поширенням серед різ­них народів світу. Саме в термінології, яку витворюють упродовж віків, за­кодована історія та культура народу, а основу кожної термінологічної систе­ми (звичайно, природно сформованої) становлять власне національні слова і, лише за потреби, запозичені.

Оскільки термінологія – це пласт лексики, який швидко поповнюється у зв’язку з розвитком науки, техніки, мистецтва (тобто термінологія – це від­крита система), розбудова термінологічних систем є визначальним чинни­ком у розвитку наукового стилю в усьому його професійно зумовленому роз­маїтті. Ця розбудова відбувається за об’єктивними законами розвитку лекси­ки та водночас коригується тими науковцями, суспільно-політичними діяча­ми, котрим не байдужа доля їхньої мови і котрі своїм науковим потенціалом підносять інтелектуальний та етичний рівень всього народу.

Українські вчені віками жили в умовах бездержавності нації (див. лекцію 1), тому вироблення української наукової мови не відбувалося звичайним, природним шляхом. Згадаймо, що за всю історію українська мова фактично не мала сприятливих умов для свого розвитку. У період життя українського народу в самостійній державі, засвідченого пам’ятками 1Х-Х1У ст., його лі­тературною мовою була нерідна  церковностарослов’янська. Коли ж її витіс­нила мова, що витворилась на живій народній основі (староукраїнська), укра­їнський народ став бездержавним. Недержавний статус мови та роз’єдна­ність мовної території і є тим найбільшим гальмом розвитку наукової мови (а отже, й термінології) на власній етнічно-мовній основі

Формування української наукової мови – це постійне переборення полі­тичних перешкод і заборон (понад 60), причини яких “традиційні”: нищення української нації, в ім’я чого її нарекли навіть “рідною”, братерською, визна­чаючи тим не просто неминучість, а й “природну” закономірність асиміляції. Ось лише деякі з цих заборон:

1729 р. – наказ Петра її про переписання в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1763 р. – указ Катерини 11 про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії.

1859 р. – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини забо­ронило українську азбуку в Галичині та Буковині, замінивши її латинською.

1863 р. – Валуєвський циркуляр заборонив друкування українською мовою наукових, релігійних та педагогічних праць.

1888 р. – указ Олександра Ш про заборону використання української мови в офіційних установах.

1924 р. – Польський уряд прийняв закон, який забороняв користуватися українською мовою в державному апараті. Початок полонізації українських шкіл.

1964 р. – Підпал державної публічної бібліотеки України в Києві.

1970 р. – Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисертацій російською мовою.

80-і рр. XX ст. – “дозвіл” українським батькам від імені дітей відмовля­тися від вивчення у школі… рідної мови; обов’язкове викладання у практич­но всіх внз і обов’язкове ведення справ у судових та інших урядових інсти­туціях російською мовою.

1990 р. – Верховна Рада СРСР прийняла “Закон про мови народів СРСР”. Російській мові надано статус офіційної (детальніше про історію заборон української мови див. Кононенко: 1999, С.17-19).

Тобто, українську мову, зокрема наукову та офіційну, дискримінували, обмежували, утискували, забороняли і в царській Росії, і в і абсбургській ім­перії, і в панській Польщі, і в боярській Румунії, і в хортист- Угорщині. Та все ж бурхливе народне життя, низка сильних особистостей сприяли тому, що в процесі творення та укладання української наукової термінології виді­ляємо й плідні періоди які є доказом того, що досить було кількох позитивних історичних моментів, щоб завдяки невичерпному вербальному фондові та гнучкій синтаксичній структурі української мови її науковий та офіційно-діловий стилі поступово досягли європейського статусу. Історія утфаїнської термінології засвідчує, що в часи виходу мови на орбіту науки емотивність, чуттєве єство українського слова оживили потенційно запрограмований у ній раціоналізм – високу здаїність до передачі логічних категорій мислення, ви­роблення термінологічних стандартів без жодних посередників. Це не озна­чає відмови від європейської термінологічної науки і практики – навпаки, адже у кожній мові терміни творяться різними способами: відбором народ­них слів, появою нових, запозиченням готових похідних з різних мов. Але головною умовою становлення національного наукового потенціалу і прилу­чення його до загальносвітового є створення розгалужених термінологічних структур рідною мовою. Тим більше, що термін цікавий саме своїм глибин­ним змістом, який треба вловити і з’ясувати, а власненащональний термін пришвидшить те, що досягнення науки стануть для народу надбанням влас­ної думки, а не неперетравленим баластом незрозумілих термінів. У цьому зв’язку найдієвішим методом функціонального дослідження й подальшого розвитку української терміносистеми, очевидно, є шлях від фіксації термінів кожної галузі до їх осмислення з погляду історії та перспектив, від осмис­лення до підкорення практичним проблемам.

Звідси, метою і проблемними завданнями лекції є: 1) простежити умо­ви, шляхи, способи формування української юридичної термінології; 2) з’ясу­вати причини значної кількості сучасних недоречних запозичень і суржико-вих покручів у правничій та офіційно-діловій галузях; 3) виробити рекомен­дації стосовно шляхів їх усунення, чим 4) довести спроможність української мови творити юридичну та офіційно-ділову лексику власними ресурсами.

Отже, коротко про історію формування та розвитку юридичної лек­сики. Згадаємо, що українська наукова мова загалом має глибокі корені, про які ми можемо говорити на підставі фактів, що містяться у найстаріших зразках документальної мови дохристиянської Київської держави X ст. (про договори русичів з греками див. лекцію 2): ціна, товар, мито, гроші, продаж тощо. Тобто, термінологічна система української мови складалася століття­ми, а юридична термінологія, є однією з найдавніших, теж генетично сягає ше у період Київської Русі (згадаймо слова ГЛІівторака, див. лекцію 2) і роз­винулась на основі її мовного фонду. Перш за все це  стосується: “а) лексики, пов’язаної з організацією і ходом судового процесу; б) назвами постанов су­ду й поняттями, що стосуються виконання вироків; в) лексики на позначення чинної адміністративноноридичної документації та понять, пов’язаних з її оформленням” [9, сЛ05]. Свідченням цього є одиниці, що знаходимо у “По-ученні дітям” Володимира Мономаха, Київському, Галицько-Волинському літописах. Звичайні слова у названих текстах набували специфічного харак­теру, пов’язаного з формуванням нових понять, і утворювали своєрідні мїк-росиетеми. Так, в “Руській правді” слова головник (убивця) і видок (свідок), вира (штраф за вбивство) і вирник (збирач вири) уже зв’язуються у вузол правничої лексики, яка, на думку авторів “Українського термінознавства”, “тоді вже була настільки розвиненою, що забезпечувала вимоги державно-політичного життя русичів і, крім цього, ті потенційні заряди, які дають ім­пульси постійного термінотворення для закріплення нових понять** [с.43].

Таку лексику фіксують і грамоти ХІУ-ХУ ст. Напр., за допомогою слова судь у них передано поняття, до речі, тотожні сучасним, орган правосуддя (виникло на основі поняття приміщення, де міститься орган правосуддя^ що в свою чергу виділилося з основного найдавнішого – судовий розгляд справи), судовий вирок, присуд; судова справа і судочинство (порівн. сучасне: суд — І) державний орган, який розглядає цивільні, кримінальні та деякі адміністра­тивні справи: Верховний Суд України, військовий суд, арбітражний суд; 2) розгляд цивільної або кримінальної справи; судовий процес: бути під судом; 3) судове засідання; 4) виборний громадський орган, який розглядає справи про порушення порядку, чиюсь негідну поведінку: товариський суд (заст.); 5) думка про кого-, що-небудь, оцінка когось, чогось (Т.ІХ)). Натомість давні значення цього слова судова пеня; кара, наказ; загибель, смерть уже втрачені.

Внаслідок розвитку значення судочинство у ХІУ-ХУ ст. встановилися си­нонімічні зв’язки між словом судь і лексемою право, що передає, як і в мові Київської Русі, спеціальне поняття сукупність установлених державою норм і обов’язкових правил; закон. Сполучення лишити на права має значення зберегти право за ким; лишити у правої им – визнати право і под. Цей тер­мін також набув властивих для лексеми судь значень: судовий розгляд, судо­вий процес; державний орган правосуддя, судійська колегія (порівн.: .„сталі пред нами… на правь пан игнат облазницкіи – з грамоти 142! року. Підкрес­лене словосполучення тут поряд із словом стати позначає поняття з явитися в суд для розгляду справи; сучасне – стати перед судом). Порівн. сучасне: право – 1) законодавство; здійснювана державою форма законодавства, за­лежна від соціального устрою країни: державне право, звичаєве право; 2) система встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, що виражають волю … народу; інтереси певної особи, суспільної групи і т. ін., які спираються на закон, релігію, давні звичаї; обумовлений постановою держави, установи і т.ін. захист інтересів і можли­востей особи щодо участі в чому-небудь, одержання чогось: авторське пра­во, виборче право, право голосу; сукупність міжнародних угод, договорів, що регулюють взаємовідносини держав у певних питаннях: берегове право, між­народне право; 3) обумовлена певними обставинами підстава, здатність, мож­ливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь; мати у своїй владі; перевага, привілей; офіційний дозвіл до виконання якихось обов’язків, зайняття певної посади тощо; тільки у множині свідоцтво, документ, що дозволяє кому-небудь керувати автомашиною, мотоциклом тощо; 4) наука, що займається юриспруденцією; правознавство; суд: цивільне право (Т. VII).

Загалом з правознавством пов’язані також слова обьічай (звичаєве право) і новина (недавно встановлений порядок, закон, нововведення).

У грамотах зазначеного періоду дослідники зауважують також інші слова-терміни, пов’язані з організацією і ходом судового процесу: судитися (у мові Київської Русі мало значення бути під судом, у староукраїнській – мати су­дову справу, порівн.: судитися з ним), слухати (давати хід скарзі), відпо­відати (тримати відповідь перед судом на скаргу позивача), дто (судова справа, позов, тяжба; синонімічні слова суд, річ; сьогодні – справа), дово­дити (аргументувати, засвідчувати; поняття доказу провини, заслуховування свідків) від доводь (аргумент, доказ; тогочасні синонімічні слова на позначення поняття показання, свідчення – річ,- свідоцтво), доводь вчинити (навести доказ вини), свідок (синонім послух), свідчити і похідне свідоцтво (передавали поняття, пов’язані не лише зі свідченням, а й з підтвердженням істинності чого-небудь – певної дії, прийнятої постанови, документа і под. -притисненням печатки, надаванням дотичних довідок тощо, звідси:  твер­дими, потвердити – засвідчувати правдивість, істинність чого-небудь), пьіть, пьітомь (шляхом опитування), питати (сучасне допит – з }ясування обставин судової справи шляхом опитування свідків), обвинити (сучасне звинуватити), присяга (клятвенне підтвердження правдивості сказаного свідком на суді), присяжний (приведений до присяги свідок), речник (обо­ронець, захисник), обороньніє правьноє (правовий захист), злодій (злочинець; злодій), злодійство (злочин, крадіжка).

Лексика на означення судових постанов, вироків, засобів покарання тощо теж тісно пов’язана з мовою Київської доби й зафіксована у пам’ятках ста­роукраїнської мови. Напр.: судити, осудити, розсудити (означають вирішу­вати судову справу, виносити вирок; слово осудити, крім того, має і загальне значення визнавати винним, засуджувати), відсудити (винести судове рі­шення про передачу чогось), суд, осудження (сл>дове рішення, вирок: до речі, саме слово вирок як термін на позначення поняття рішення суду почали ви­користовувати у XV ст.; це слово запозичене із старопольської мови – щггок і, на думку В.Сімонок, пов’язане із вьгрькати, старопольське цуггекас – ого­лошувати рішення, постановляти[\, с 107]), изьіскь (прибуток; виграш судової справи), стратити (програти справ}’ в суді), вина (грошовий штраф; судова справа; оплата за суд; покарання; борг; зобов’язання тощо), карати (карати), забороняти (не дозволяти робити, здійснювати що-небудь), молчанїє (у-)чинити (позбавлення кого-небудь права оскаржувати судовий вирок), погоня і слід гонити (переслідування злочинців), трясти (обшукувати), лічити (утримати певну суму).

Як окрему групу можемо розглядати слова, зафіксовані грамотами XIV-XV ст., що вказують на оформлення адміністративно-юридичної докумен­тації та позначають назви адміністративно-юридичних документів: запис (юридичний акт про надання маєтку, звідси записати – заповісти; доку­мент про забезпечення сплати боргу; письмове розпорядження; письмове зобов’язання, договір; запис – внесення до книги), список (копія; витяг),указ, книги правєднме, правше (зводи судових вироків; зведення законів), книги судові (книги судових вироків), книги записні (книги документів різного роду зобов’язань), книги земські (зводи актів земських судів; земський ~ який стосується землі як адміністративно-територіальної одиниці), коуплНнїє (нагромадження судових справ), лист присяжний, лист судовий (судовий вирок, вердикт) тощо.

За твердженнями дослідників, у кінці XIV на початку XV ст. в українській мові, як і в західнослов’янських, засвідчено низку запозичень, зокрема цим періодом датовані такі перші запозичення-латинізми адміністративно-юридичної галузі: статут (зведення законів держави; лат. $Шиіит -* франц. 8іаШ —► староверхньонім. зіаіиі старочес. $іаіиі -» старопол. Еіаіиі), артикул (стаття, параграф юридичного документа; лат. агіісиїж —► франц. агіісіе -» старопол. агіукиї -» старочес. агіікиї), привілей (юридичний доку­мент, що стверджував право на щось; лат. ргМІе%іит —> франц. ргмІе%е —» старопол. рпуміїе), ргїугіІе)а), копія (лат. соріа франц. соріе), минути (різновид копії: копія, що не має законної сили, копія без печатки; лаг. тіпиіа ~> франц. тіпиіе —> старопол. тіпиіа).

Згодом (ХУІ-ХУШ ст.) в українській мові поширилися терміни інст­рукція (вказівка, настанова; лат. іпзґгисііо —► франц. іпзігисйоп), резолюція (дозвіл; лат. гезоіиііо -+ франц. гевоіиііоп), протест (лат. ргоіезШо), трибу­нал (лат. ігтаїіз -»нім . ігіЬипаї), конституція (лаг. сдтііґисіо —► пол. котіуіисіо) та ін.

Проте зауважимо, що саме найдавніші питомі лексеми становлять ядро сучасної української юридичної термінології і мають найбільшу системну вартість, оскільки входять як стрз’ктурно-семантйчні компоненти до складу значної кількості похідних термінів на позначення вузькоспеціальних прав­ничих понять. Так, навіть у невеличкому “Російсько-українському словнику юридичних термінів” В.М.Драюка, С.Ю.Журавльова (1993 р.) лише на одній сторінці знаходимо 26 термінів з компонентом злочин (злочин навмисний, злочин кваліфікований, злочинне посягання, злочинний намір) [с.І91], 25 – з компонентом суд (судово-балістичний, судочинство цивільне, судове до­ручення) [с.223], 16-з компонентом право (правопорушення, правовідносини, правонаступник, правовласність) [61], 9 – з компонентом покарання (пока­рання виправне, покарання умовне, покарання за сукупністю злочинів) і т.д. [с.143]. Тут, очевидно, спрацьовує той чинник, що мова, зокрема національ­на, довговічніша за будь-які форми суешльної організації, а видозміна старих термінів відбувається природним шляхом – успадкуванням лексики одних поколінь наступними.

Нагадаємо, що вже найдавніші зразки української ділової писемності відзначені певною стандартизованістю, яку, зокрема, забезпечують лексичні формули (кліше). 2002 р. в серії “Пам’ятки української мови” була надру­кована “Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 рД більша частина лексики якої належить до юридично-адміністративної (кримінально-правової) галузі, що зумовлено типом документа – запис кримінальних справ. На основі цього видання В/Гитаренко,  зауваживши, що “навіть ті лексеми, які за своїм характером є загальновживаними, стають у контексті актової мо­ви термінологічними найменуваннями” [13, с.39], виявила і дослідила 9 те­матичних груп термінів-кліше з галузі судочинства, напр.:

1)      назви злочинних дій правопорушень: наїхати на грунт (напад на зе­мельні угіддя); наїхати на грунт і на сіножаті власні (сіножаті, що належать комусь на підставі права власності) – слово наїхати запозичене з польської мови із значенням нападати, захоплювати; гвалтовний грабіж, геалтом пограбували, наїхавши гвалтом на дім (розбійний напад); побит­тя і поранення, починення знаків (нанесення тілесних ушкоджень) та ін.;

2)      назви позовів: позов щодо забирання грунтів, позов щодо посягання на грунт, позов земський київський і под.;

3)      назви допитів, зізнань: усне і добровільне зЬнання, зізнання при очевидцях, за власною розповіддю тощо; до речі, цікавими за походженням є сучасні фразеологізми сміятися (брехати, бризнути) в [живі] очі, оскільки сполучення в живі очі, за І.Франком, колись було юридичним терміном, який в сучасній кримінології позначають русизмом очна ставка;

4)      назви доказів: знаки свіжі, сині; рани сині, биті; починення знаків (завдавання тілесних ушкоджень) і под. Окрім того, зафіксовані кліше на по­значення назв одиниць виміру завданих збитків, юридичних документів і текстів цих документів, служб та повинностей, підтверджень, позивачів, свід­ків і уповноважених на суді людей.

В.Титаренко, порівнявши зазначений матеріал з текстами Луцького та

Крем’янецького урядів, які відрізняються часом (ХУТ-ХУИ ст.), і знайшовши багато спільних моментів, дійшла висновку, що “переважна більшість стан­дартних формул у своєму складі має лексеми, які належали до спільносло­в’янського мовного фонду” [13, с.43], “структура актових книг своєю осно­вою сягає одного джерела”, а “мовний стиль судочинства був досить розви­неним” [13, с.42] у цей період і навіть ще раніше.

Проте початком свідомої колективної термінотворчості в Україні, тобто початком систематичної роботи, спрямованої на вироблення уіфаїнської на­укової, у т.ч. юридичної, мови, за укладачами підручника “Українське терм і-нознавство”, є 11 йол. XIX ст. Саме з цього часу, на думку авторів, можемо говорити про плідні періоди творення й укладання нової української термі­нології. Отже:

І-Н пол. – кін. XIX ст., пов’язаний з журналом “Основа” та діяльністю НТШ у Галичині (у “Записках” та “Збірниках НТШ друкувалися ВЛеви-цький, М.Грушевський, ІПулюй, ІВерхратський та ін.). Це був період ство­рення загальнонаціональної наукової мови, тому терміни доводилось “ку­вати”, шукаючи їх у скарбниці загальнолітературної мови, у діалектних го­вірках, засвоювати готовими з інших мов, вплітаючи їх у тканину української мови. Ті, хто були біля джерел функціональної розбудови наукової мови (зокрема П.Куліш) розуміли творення термінологічних систем не як штучне надбання індивідів, а як продовження мовного процесу, що має тисячолітню історію, і орієнтували термінотворчість на національні джерела, адже кожна мова має свій внутрішній підтекст, який виявляється у кожному з її стилів, у т. ч. й науковому, де терміни виконують ферментуючу роль. Так, МДраго-манов пропонував замість запозиченого терміна інщіатива використовувати український термін почин, замість національність ~ людська природа. Проте деякі його пропозиції були невдалими і тому не узвичаєні: уставне панство (конституційна монархія), безнагальство (анархія), порадь (національність), громадівство (соціалізм).

До цього періоду належить феномен історії слов’янських мов, що за­слуговує на особливу увагу при спостереженні над становленням юридичної термінології. Йдеться про цілеспрямовану роботу під керівництвом відомого діяча словацького й чеського національних рухів І пол. XIX ст. – П.-Й. Шафа-рика. Отже, детальніше. У середині XIX ст. Свропу охопила хвиля націо­нально-визвольних рухів, що спричинила, зокрема, формування сприятливих умов для збагачення літературної мови українців Австро-Угорщини су­спільно-політичною, офіційно-діловою та виробничо-професійною, у т.ч. юридичною, лексикою. Австрійський уряд видав декілька законів, які регла­ментували використання української мови в судових установах. Так, з 50-х рр. у судах Східної Галичини та Буковини було дозволене офіційне викорис­тання уіфаїнської мови: коли рідною мовою позивача чи відповідача була ук­раїнська, суд зобов’язаний був цією ж мовою писати протоколи про зізнання сторони. Адвокати мали право користуватися українською мловою, якщо вона була рідною мовою сторони. Ці права спричинили гостру потребу в спеціальному термінологічному словнику, що став би основою для розвитку української юридичної термінології.

Адміністрація Франца Йосифа – австрійського імператора та угорського короля – для гнучкішого керівництва державою, у якій проживали повністю та частково чехи, словаки, серби, хорвати, словенці, поляки, українці, вирі­шила упорядкувати управлінську термінологію державних документів, що виходили німецькою та  слов’янськими мовами. Комісія з п’яти секцій, яку організували у Відні 1849 р. і яку очолив П.-Й.Шафарик, спершу планувала створити термінологію, спільну для всіх слов’янських мов. Але згодом від цього відмовилися і вирішили створити окремі термінологічні словники для кожної зі слов’янських мов. Так 1851 р. у Відні було видано словник “«Іигі-(ШсІі-ро1Ш$сЬе Тегтшо!о§іе їиг сііе $1аІ8спеп ВргасЬеп Ое$іеггеісЬ$. Беи&сЬ-гиіпешзспе 8ерагаі-А觧аЬе”, який став першим в українській лек­сикографії юридичним термінологічним словником.

Цей двомовний німецько-украшський словник налічував близько 17 тис. термінів суспільно-політичного характеру. Німецькі реєстрові слова були пе­рекладені українськими словами, писаними кирилицею і з наголосом. Над українською частиною словника працювали відомий науковий діяч Я.Голо-вацький, міністерський радник Г.Шашкевич та журналіст і перекладач Ю.Ви-слобоцький. При перекладі вони широко використовували: а) матеріал з “Руської правди” і “Литовського статуту”; б) типові як західно-, так і східно­українські слова (безправність, власність, опіка, позичка, темниця, порука, узаконення та ін.), що свідчить про духовну і мовну єдність пред­ставників розділених частин української території; в) українські афікси для творення кальок німецьких термінів (витворювання – РгоаиШоп, концент­рування – КотеШгаііоп, перенаселення – 1]Ьеп?дІкегип§); г) описові перекла­ди німецьких термінів (спосіб до життя – ОеюегЬе, сплачене назад напе-реддатків – КизкзаНІищ), х) синонімічні терміни, які б використовувалися залежно від контексту (правотар, адвокат – АаоШ, скарга, позив – КІа%е, радний, дорадець, засідатель – КаіН, правний, правий, законний – КесНіта-$щ тощо) – щоправда, синонімія поданих термінів не завжди дозволяла точно вказати значення німецького терміна (так, не є тотожними скарга і позив).

Зазначений словник став першою спробою фіксації та узаконення укра­їнських правничих термінів як в Галичині, так і в усій Україні. Він відіграв важливу роль у розвитку й кодифікації сучасної юридичної терміносистеми, оскільки допоміг терміяознавцям скористатися позитивним і негативним досвідом тих, хто був біля її джерел. Проте відзначимо, що юридична термі­нологія Буковини й Галичини середини XIX ст. зафіксована не лише у “Іші-(ії&сЬ-роІійзсЬе Тегтіпо1о§іе…”, але й у збірнику “Вісник законів держав-них” та ін. австрійських урядових виданнях, які містили переклад українсь­кою мовою законів та розпоряджень австро-угорського уряду. Відомим та­кож був переклад українською мовою Кодексу австрійського цивільного права (“Книга общих законів обивательських для всіх німецьких країв на-слідственних Австрійської монархії”, Львів, 1868 р.).

Характерною ознакою цих друкованих видань була строкатість та деяка неунормованість української юридичної термінології, оскільки у них перева­жали церковнослов’янізми та численні кальки і запозичення з польської ні­мецької та російської мов (почитаніє закона, попечинець, обвиненць, повзяти ухвалу – прийняти рішення тощо). Проте завдяки новій хвилі галицької інте­лігенції, про яку ми згадували вище, вже з 90-х рр. вони були витіснені тер­мінами, що відповідають лексико-семантичній структурі української мови і є н власним надбанням. Це засвідчує, зокрема, “Німецько-руський словар висловів правничих і адміністраційннх” Костя Левицького (1893 р.).

Значний внесок у кодифікацію та нормування адміністративно-правничої лексики зробив І.Франко, який був добре обізнаний з правовідносинами різ­них епох, часто нотував хід судових процесів і працював з різними норматив­ними документами. Вільне володіння давньогрецькою, латинською, німець­кою, французькою, англійською, старослов’янською, болгарською, чеською, російською, польською та ін. мовами дозволили йому не лише зафіксувати чинну на той час вказану лексику, а й увести в обіг нові економічні, юридич­ні тощо терміни як запозичені, так і створені на національній мовній основі. Так, саме І.Франко запровадив використання стійких термінологічних сполу­чень, витворених поєднанням запозичених та українських слів: надання ком­пенсацій, позбавлення вартості, використання Конституції, винести вердикт, використати факти, отримати дотацію, а також увів до обігу низку термінів у латинській транслітерації, напр.: согрт йеіісіі (речовий до­каз, від йеІісШт – правопорушення), ршаШт (приватно, особисто), ітрега-іюе (наказ), а сопіо (в рахунок платежу), роіит (заява, недовір ‘я) і под.

II – поч. XX ст. -1921 р. – пов’язаний зі створенням наукових товариств у Східній Україні (1913 р. – Київ, 1918 р. – Луганськ тощо), Термінологічної комісії при Київському науковому товаристві (1918 року) та Правописно-Гермінологічної комісії при УАН (1919 р., мала правничу секцію), які почали друкувати наукові праці українською мовою. Це був період загального гро­мадського зацікавлення українською термінологією. Чимало зробили для роз­витку української ботанічної, сільськогосподарської та науково-технічної термінології учасники гуртка натуралістів при Київському політехнічному інституті, які у заклику до українського  громадянства наголошували: “…не знаючи термінології, не можна ні науку вперед посувати, ні передавати її здобутки народові*'[с. 31].

1918 р. було видано 4 правничих словники: “Короткий московсько-укра­їнський, складний словник судівницгва та діловодства”, “Короткий українсь­ко-російський правничий словник” ТЖигадда; “Кишеньковий російсько-ук­раїнський правничий словник’* Є.Ваньки; “Короткий московсько-український словник для юристів” ФЛевицького.

У цей період для позначення дипломатичних понять почали використо­вувати лексеми амбасадор (дипломатичний представник), конференція, конгрес (міжнародне зібрання) тощо.

НІ – 1921 р. -1930 рр. У 1921 р. створено Інститут української наукової мови (І У ЯМ), який мав правничий відділ і видав низку термінологічних пе­рекладних словників-проектів, у т.ч. й один загальнотехнічний з метою уні­фікації міжгалузевої термінології. Згадаймо, що статус нашої мови цього пе­ріоду істотно змінився: після 200-літньої перерви вона стала мовою законо­давства, адміністрації, армії, інших галузей суспільного життя, що було доб­рою передумовою цілеспрямованої термінологічної праці. За перші чотири пореволюційні роки з’явилося 8 правничих та адміністративно-ділових (зок­рема, 1926 р. “Російсько-український словник правничої мови97 за ред. А.Кримського), по 4 медичні, фізичні, хімічні, технологічні, 3 з природо­знавства й географії, 2 мовознавчі, 1 військовий і 1 математичний словники [Укр. термінознавство, с.31].

На цей час припадає і розквіт лексики дипломатичної галузі, зокрема назв осіб, дипломатичних документів і дій, пов’язаних з міжнародними відноси­нами. Так, для називання дипломатичних представників використовували лексеми посол, посланник, посланець, відпоручник9 речник; міжнародних зібрань – нарада, обрада [9, с.56-59].

Це був період, коли, за словами Ю.Шевельова, мова “потребувала стандартизації (нормалізації) й-до певної міри штучного — заповнення про­галин, – ситуація типова для всіх мов у період, коли вони поширюють сферу вживання від побутової й літературної та мають задовольняти найрЬно-манітніші вимоги новочасного суспільства” [12, с.97]. Отже, тут та в інших заувагах (Н.Максимейко. “Об украинской юридической терминологии”, 1924 р.; ІУНМ. “До питання про українську правничу термінологію”, 1924 р.; Ю.Яворський “Українізація в законодавчій справі”, 1926 р.; В.Висоцький “Українська правнича термінологія”, 1926 р.) йшлося про те, щоб усталити наявні у мові терміни, доповнити їх за рахунок власних мовних ресурсів (діалектизмів, забутих і напівзабутих термінів історичних джерел), умілого використання запозичених термінів та вдалих новотворів (завдання, акту­альні й сьогодні). Бурхливий розвиток української термінології цього періоду переконує, що для вироблення українських термінологічних стандартів є достатньо власненапіональних мовних ресурсів, оскільки, як писав І.Огієнко в “Історії української літературної мови”, коли “стали складати терміноло­гічні словники по десятках різних наукових і технічних ділянок”, виявили, що “наша мова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назов” [с. 32].

ГУ – 50-60-ті рр. (період “відлиги”). АН УРСР видає низку терміноло­гічних словників, які містять значний термінологічний матеріал перекладного характеру. У цей період бурхливо розвивалась теорія терміна і терміносис-тем, про що свідчать численні монографічні тощо дослідження (напр., дисер­тація на здобуття ступеня канд. філол. наук О.Сербенської “Розвиток укра­їнської юридичної термінології після Великої Жовтневої соціалістичної революції”, 1965 р.). Основна ідея цих студій полягає в тому, що стиль нау­кового викладу, безперечно, стрижнево спирається на терміни, проте, щоб бути по-справжньому науковим, він не може одночасно не зважати на багаті потенції загальнолітературної мови. Попри теоретичний розвій уіфаїнської науки, практично всі її досягнення з 60-х рр. починали публікуватися росій­ською мовою, якою проводилося вже і навчання у школах та внз.

У – сучасний етап (з 90-х р. – часу отримання Україною статусу неза­лежної держави), на якому усі галузі науки поступово стають україномов­ними, а створення розгалужених термінологічних структур рідною мовою виступає головною умовою становлення національного наукового потенціалу і прилучення його до загальноосвітнього. Погляд на українську термінологію як на відкриту систему, що постійно розвивається і розширює свій функці­ональний статус, грунтується на усвідомленні того, що її розвиток детермі­нований (зумовлений) запитами національного життя та станом світової і, зокрема європейської наукової думки, від якої Україна ніколи не була відрізаною.

Все це зумовило значну кількість студій, науково-практичних конферен­цій, присвячених становленню та розвитку української термінології загалом і галузевих терміносистем, зокрема 2004 р. у Львові відбулась міжнародна конференція “Українська мова в часі й просторі”, де працювала секція, на якій обговорювались проблеми розвитку галузевих терміносистем, у т.ч. і юридичної; 2005 р. видано збірник виголошених на конференції у Донецьку доповідей “Лінгвістичні студіГ, що   містить спеціальний розділ “Терміноло­гія: основні аспекти дослідження і проблеми” тощо. Також захищено низку кандидатських дисертацій, пов’язаних з історією мови офіційно-ділової та юридичної галузі, напр.: Герашенко ОЖ Історія композиції та формуля­ра українських гетьманських універсалів (Харків, 1996); Сгецюк Б.Р. Юридична лексика кримінально-процесуального права Гетьманщини (Запоріжжя, 1999) тощо.

У всіх студіях обговорюються проблеми, що стосуються сучасної терміно-творчості й перегукуються із завданнями 20-х рр. (див, вище).

Поняття термінографії. Типи термінологічних словників. На сучасно­му етапі видано значну кількість термінологічних, у т. ч. юридичних, слов­ників і словничків та словників офіційно-ділової лексики, які поділяємо на такі типи:

Словники-довідниш, що мають переважно енциклопедичний характер і основним завданням яких є тлумачення термінів, з’ясування поняття, яке вони позначають:

  • Герасименко О.І. Словник-довідник термінів судової медицини. – К.: Вид. Дім “Ін Юре’ 2002. – 484 с.
  • Коржанський М.Й. Словник кримінально-правових термінів. – К.: ТОВ Ченеза”, 2000.-200 с.
    • Сліпушко О.М. Політичний і фінансово-економічний словник (понад З тисячі термінів, понять, імен). – К.: Криниця, 1999.
    • Юридичний словник-довідник / За ред. Ю.СШемшученка. – К., 1996.
      • Телятник Л.П., Телятник ВЛ. Словник термінів банківського законодав­ства. – Т.: Астон. 2002.

Перекладні словники, основна мета укладання яких – переклад термінів певною мовою:

  • Шило НХ Російсько-український словник. Термінологічна лексика. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2004. -211 с.
  • Шостенко І.І., Шостенко О.ї. Російсько-український термінологічний словник з історії держави і права. – К.: МАУП, 2003. – 64 с.
  • Мисик Л.В. Українсько-англійський словник правничої термінології. -К.: Юрінком Інтер, 1999. – 528 с.
  • Мачковский Г.И. Французско-русский юридический словарь. – М.: Руссо, 1995.-679 с.
  • Словник юридичних термінів (російсько-український) / Уклад. Андерш Ф., Винник В., Красницька А., Полешко А., Юрчук О. К.: Юрінком, 1994. – 322 с
  • Російсько-уіфашський словник наукової термінології: Суспільні науки. -К,: Наук, думка, 1994.
  • Драюк В.М., Журавльов СЮ. Російсько-український словник юридичних термінів. – К.: Юрінформ, 1993. – 240 с.

Словники-тезауруси, або словники, які подають терміни у повному обся­зі (перелік) і є основою для складання будь-якого іншого словника.

Частотні словники (рангові та алфавітні), які фіксують частоту термі­нологічного слововживання.

Словники рекомендованих термінів, укладанням яких займається

Держстандарт.

Словники нових термінів (з поточної літератури, ЗМІ: 90% цілком нових

і 10% з новим значенням) та ін.

Окрім того, існують спеціалізовані лінгвістичні словники, як-от: Орфографічні, які подають норми написання загальновживаних слів і

термінів:

•        Карачун В.Я. Орфографічний словник наукових і технічних термінів (понад 30 000 тисяч слів). – К.: Криниця, 1999.

Орфоепічні та акцентуаційні, які кодифікують норми вимови та наголошування слів, у т.ч. й термінологічних одиниць:

•        Українська вимова і наголос: Словник-довідник. – К.: Наук, думка, 1993. Багато словників є комбінованими за типом укладання, порівн.:

  • Сліпушко О.М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові Правопис. Граматика. – К.: Криниця, 1999.
  • С.Я.Єрмоленко,   В.І.Срмоленко,   К.ВЛенець,   Л.О.Пустовіт.   Новий російсько-у країнський словник-довідник: Близько 65 тис. слів. – К.: Наук, думка, 1996,

•   Порадник ділової людини: Російсько-український словник-довідник / Уклад. О.М.Коренга, Ю.СІСотиков. – К/. Наук, думка, 1995. Паспортизацію низки сучасних словників див. ще у списку довідкової лі­тератури.

Питанням укладання термінологічної лексики у словники займається роз­діл мовознавства – термінографіи, основними напрямами роботи якого с уні­фікація та  стандартизація термінів. Уніфікація – це упорядкування термі­нологій, термінів різних галузей відповідно до понять, ними позначуваних. Стандартизація – вироблення терміна-еталона, який би відповідав усім мов­ним та логічним вимогам, що висуваються до терміна, і використовувався б у межах певної терміносистеми чи на міжгалузевому рівні.

Стандартизацію термінів здійснює Держстандарт. Існує вона і на міжна­родному рівні, де істотне значення має Міжнародний банк даних (перший такий банк був створений у Німеччині й містив 2 млн. термінів 9 мовами).

Які ж одиниці є об’єктами фіксації у термінологічних словниках?

Ознаки сучасної науково-термінологічної та виробничо-професійної лексики. Номенклатурні назви. Латинське слово термін (іегтіпш) відоме ще з античних часів із значенням межа, кордон, рубіж (у давньоримській мі­фології позначало божество меж, кордонів). У середньовіччі це слово набуло вже значення визначення, позначення, а в старофранцузькій мові була номі­нація іегте – слово. В Україні слово термін поширилось у ХУШ ст.

У сучасній науці поняття терміна не має одностайного тлумачення. Так, у “Словнику лінгвістичних термінів” ДХанича та І.Олійника термін – “це сло­во або словосполучення, яке виражає чітко окреслене поняття певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо”[с306]. У спеціальних монографічних дослідженнях термін визначають як “номінанти системи понять (реалій) науки, техніки, офіційної мови та їх відображення у вироб­ництві, суспільному житті чи їх окремих сферах; причому кожний термін в конкретній галузі має суспільно усвідомлене значення[1]^ і под.

За робоче приймемо частково видозмінене визначення терміна Н.Безго-довою: термін – це слово або словосполучення, яке має спеціальне значення, що виражає та формує професійне поняття і використовується у процесі пізнання й засвоєння наукових об’єктів та відношень між ними [2, с.459]. Ін­шими словами, термін – це слово в особливій функції, і саме у зв’язку з цією функцією термін набуває максимальної точності значення, “чистоти” (він по­збавлений образних, експресивних, суб’єктивно-оцінних відтінків значення).

Розкриваючи зміст будь-якого поняття будь-якої галузі, створюють класи­фікацію, яка визначає місце цього поняття й усіх інших понять, пов’язаних з ним- Класифікація термінів -це їх розподіч за узагальненими ознаками спо­рідненості та відмінності. Умовно (оскільки відсутні виразні, науково об­ґрунтовані щ?йнципи і критерії логічної специфікації термінів, зокрема юри­дичних, з урахуванням їх практичного значення в тій чи іншій галузі) сучасні терміни класифікуємо за:

а)   походженням:

~~ терміни, створені засобами власної (української) мови: вирок, дізнавач, викривальний доказ, суддя, слідчий розшук, притягнення;

~ запозичені (іншомовного походження): муніципальний, апеляція, кримі­налістика, ордер на арешт, оперативний орган, експертиза;

~ “зконструйовані” з власних і запозичених складників: безапеляційний вирок, презумпція вини, кваліфікований злочин, ордер на право обшуку.

б) значенням:

–    терміни, що позначають абстрактні поняття: ліквідність – здатність своєчасно виплачувати боргові зобов’язання; регрес – право особи, яка вико­нувала зобов’язання ін. особи, пред’являти до неї зворотну вимогу про повер­нення витрат;

–         терміни, що позначають конкретні особи, предмети, речовини тощо: ад­вокат- особа, яка надає юридичну допомогу населенню, установам, підпри­ємствам і організаціям порадами, складанням різних юридичних документів і головним чином захистом їїхніх інтересів у судовому засіданні; преамбула -вступна частина законодавчого акта, міжнародного договору, декларації то­що, в якій викладено обставини, що є підставою для видання або укладання цього документа;

в) структурою:

–         прості (однослівні): розшук, покарання, звільнення, прокурор;

–         складні (композити): співвідповідач, співучасть, правопорушення;

складені (словосполучення): мотивування судового вироку, судово-ме­дична експертиза, таємниця судової наради, теорія доказів — за підрахунка­ми науковців, такі терміни складають 70 % від загальної кількості, зокрема, структурним ядром сучасної юридичної термінології є двокомпонентні тер­міни, утворені за моделлю “прикметник + іменник”: кримінальний позов, неповнолітній злочинець.

г)    часто класифікують терміни і за галуззю використання:

–                      загальнонаукові (загальновживані): справа, закон, правопорядок, аналіз, дослідження, аргумент, теорія – це найменування предметів, якостей, ознак,дій, які набули значного поширення і однаково використовуються в побуто­вій мові, художній літературі, ділових паперах, законодавстві тощо. Ці термі­ни не завжди зручні, часто багатозначні, тому використання їх доцільне у контекстах, які забезпечують зрозумілість і чіткість конкретного значення. Напр.: документ – І) діловий папір, що підтверджує будь-який факт або пра­во на щось; складений відповідно до вимог закону акт, що посвідчує факти, які мають юридичне значення (диплом про освіту, заповіт); 2) офіційне по­свідчення особи (паспорт); 3) Історичні письмові джерела (грамоти); 4) ма­теріальний об’єкт, у якому міститься та чи інша інформація, призначена для передачі у часі й просторі (фотоплівка, наказ).

–       вузькоспеціальні (спеціальні) – позначають поняття, які відображають специфіку певної галузі науки: матем. гіпотенуза, знаменник, алгоритм; мо~ вознав. флексія, морфема, прикметник; хім. гідроліз, каталізатор, луг; біол. біосинтез, гібрид, вегетативні органи; географ, аргіліт (гірська порода), гео­морфологія, мусон; педагог, дидактика, логопедія; техн. фонограма, діапо­зитив; економ, кошторис, інфляція, баланс. Юридичні спеціальні терміни, відповідно, позначають поняття, що відображають специфіку державно-пра­вових явищ: позов, правовідносини, юридична особа, речовий доказ, дізнання.

Л.Тименко виділяє ще й напівтерміни – тобто загальновживані слова, які у конкретних текстах набувають нового термінологічного значення, яке роз­вивається рівнобіжно до повсякденного, звужуючи останнє до рівня терміна [12, с.315]. А.Корж, не номінуючи такі слова, все ж описує їх окремо і наго­лошує, що їх перевага порівняно із загальновживаними полягає в тому, що вони набувають більш точного, спеціального значення і тонше визначають потрібне поняття, напр.: пом’якшити – зробити покарання менш суворим; стаття – певна частина тексту в юридичному документі; організатор – іні­ціатор злочину, погашення – припинення терміну судимості; епізод – части­на злочинних дій тощо [Корж: 2002, с.87].

Проте всі терміни мають низку характерних ознак:

–      системність терміна, звідси, поняття терміносистема (логічний зв’язок з іншими термінами певної предметної сфери; сутність поняття сис­темності в термінології найточніше, очевидно, відображає триаспектне її розуміння, а саме: системність плану змісту, тобто системність семантичного рівня лексики; ситемність плану вираження, тобто системність словесного наповнення; системність відповідності між планом змісту і планом виражен­ня). В аспекті лексико-семантичної парадигматики системність виявляється на рівнях:

а)    синонімії (дублетності) – негативне явище у термінології: тягар (обо-
в Уязок) доказування; провадження (ведення) справи;

б)  антонімії: (де)концентрація, купівля – продаж, зовнішньо- (внутріш-
ньодержавний, персона (нон) грата, де-юре (факто);

в)    гіперо-гіпонімії (видово-родові зв’язки): кодекс (гіперонім) – кодекс
цивільний, адміністративний, цивільно-процесуальний, земельний, виправно-
трудовий, кримінальний, кримінально-процесуальний (гіпонім); доказ – доказ
речовий, документальний, непрямий, обвинувальний, викривальний; убивство

убивство на замовлення та ін.

–   понятійність – закріплення кожного терміна за спеціальним понят­тям (відображення явища об’єктивної дійсності в його найістотніших отаках, думка, яка виражає суть явища; термін не творить поняття, а лише виражає його у знаковій формі: поняття існує завжди, натомість воно не зав­жди може бути закріплено термінологічно; термія – це символ поняття; по­няття може змінюватись, а термін залишається; поняття – одне, терміни – си­нонімічні): дискримінація – обмеження, позбавлення прав певної частини людей на основі (спочатку) расової чи національної приналежності, (згодом) політичними або релігійними переконаннями, статтю тощо (з часом це обмеження прав може видозмінюватися, напр., з фізичного та морального до економічного і т.д.); юриспруденція (з лат. знання права) – сукупність пра­вових наук, правознавство; теоретична діяльність в галузі права і практика застосування права (кількість правових наук зростає і якість змінюється). Зауважимо, що не всі слова мають закріплені за ними поняття (ах, о, гей) і не завжди збігаються значення, образ слова і поняття, напр.: лід – кристалічна поверхня (за СУМ), образ індивідуальний, проте понятійно — це вода, яка перебуває у кристалізованому стані у зв’язку з низькою температурою; ба­нан – 1) дерево, 2) плід (за СУМ), але понятійно – г{в рід багаторічних тра­в’янистих рослин; диспозиція – значеннєво це розташування (військ, кораб­лів), але понятійно у юристів це складова частина правової норми, яка ви­значає права і обов ‘язки учасників правовідносин.

–                      адекватність відображення змісту поняття і наявність дефініції (ко­ротке логічне визначення, яке встановлює істотні відмінні ознаки предмета чи значення поняття, тобто його зміст і кордони ”через найближчий рід і ви­дову відмінність”; для більшості термінів існує конвенційнїсть – домов­леність, оскільки при створенні терміна головну роль відіграє смислова ви­разність його елементів, яка максимально вказує на найістотніші ознаки предмета, явища тощо, без яких скласти поняття про них неможливо, напр.: дисперсія (від лат. сйзретао – розсіяння, розсипання) -1) фіз.  Дисперсія світ-ла – розклад білого світла за допомогою призми на окремі кольорові промені, що утворюють спектр; 2) хім. Подрібнення речовини на дуже дрібні час­тинки (дисперсні системи): 3) матем. Міра розсіяння можливих значень випадкової величини навколо її середнього значення; 4) мовознав., географ., юрид. Розсіювання народності по всій території планети (цигани ~ на сьо­годні єдина дисперсна група); міграція (з лат. ті%гаііо, ті%го – переселяюсь) – і) геогр. Переселення народів; 2) біол. Переселення тварин; перерозподіл клітин; 3) хім. Переміщення, перерозподіл якихось елементів; 4) екон. Пере­міщення капіталу. Цікавим є факт ретельного добору акад. К.Тимірязєвим еквівалента до дарвінівського терміна Зеїесііоп: вказуючи перевагу терміна відбір над запропонованим проф. Рачинським терміном підбір, академік за­уважив, що підбір передбачає упереджену мету, а відбір – це виокремлення чогось, що відрізняється чим-небудь від інших). Отже, термін виконує дві функції: він не лише називає спеціальне поняття, а й точно відображає зміст поняття. Звідси, випливають наступні ознаки:

–    точність і тенденція до однозначності терміна в межах однієї пред­метної галузі, однієї наукової дисципліни або галузі професійної діяльності (це в ідеалі, оскільки трапляються і багатозначні терміни, що свідчить про недосконалість термінології: ампер – фіз. !) одиниця сили та струму (А); 2) одиниця магніторушійної сили (франц. хімік А.Ампер (1775-1836); рекре­дитив – юрид. 1) грамота уряду, що відкликає свого дипломатичного пред­ставника в іншій державі; 2) лист, що спростовує акредитив – вірчу грамоту);

– стилістична нейтральність; відсутність експресії, образності суб’єк­тивно-оцінних відтінків.

Отже, враховуючи усе зазначене вище, можемо визначити, юридичний термін як слово чи словосполучення, використане в юриспруденції (право­знавстві), що є узагальненим найменуванням юридичного поняття, має точ­ний і визначений зміст, відрізняється змістовою однозначністю та функці­ональною стійкістю; юридичні терміни — це словесні визначення державно-правових понять, за допомогою яких виражають та закріплюють зміст нормативно-правових актів. А, юридичною термінологією, вважаємо, до­цільніше називати не випадкову сукупність слів (термінів), а все-таки систе­му взаємопов’язаних термінів, що позначають систему понять правничої галузі знання.

Нагадаємо, що сьогодні відбувається інтенсивне взаємопроникнення на­укового та офіційно-ділового стилів. Кожне міністерство, відомство, кожна галузь промисловості, торгівлі тощо послуговуються як лексикою офіційно-ділового стилю, так і вузькогалузевою термінологією. Залежно від сфери об­слуговування у діловому мовленні використовують то фінансову терміноло­гію (витрати, табель, кошторис), то юридичну (скарга, суд, вина) і т. д. Оскільки термінологія – це відкрита підсистема мови, поява нових термінів, їх уточнення і кодифікація (закріплення у словнику) вже чинних у мові, став­лять і науковця, і працівника галузі управління перед необхідністю врахову­вати зміни у мові науки та службової документації, знати вимоги, які вису­ваються, зокрема до терміна, що вводиться до тексту за “правилами гри*’:

  1. Термін необхідно використовувати лише в одній, зафіксованій у слов­нику, формі (позашлюбний, а не безшлюбний; позаштатний фонд, а не без­людний фонд.). Проникнення нестандартних термінів, зокрема у діловодство, призводить до поступового поширення їх і засмічення мовлення, у т.ч. й офіційно-ділового та наукововго. Отже, при укладанні наукового тексту чи службового документа необхідно звернутися до словника, якщо певний тер­мін викликає сумніви, і не пускати в обіг слів, утворених будь-ким для за­міщення наявних у словнику загальнолітературних термінів. При неодно­значному розумінні терміна обов’язково створювати точний контекст.
  2. Термін необхідно використовувати з точним, закріпленим у словнику значенням, наприклад: аташе — молодший дипломатичний ранг співробіт­ника дипломатичних представництв та відомств закордонних справ, а не будь-який дипломат; циркуляр – це розпорядження, які повинні виконува­тися всіма підвідомчими певній організації установами й підприємствами, а цс означає, що циркуляр – це лише директивний лист, а не лист будь-якого типу.

3. При користуванні терміном необхідно суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм: якщо словник або довідник дає лише певні форми, то “утворювати” ще якісь слова для власного вжитку забороне­но, напр.: акт – Р.в. акта (а не акту, як у загальновживаному слові), мно­жина – акти; словосполучення акт приймання-здавапия, акт ревізії, акт перевірки розрахунків, акт про надходження товарів, комерційний акт, юрид. інтерпретаційний акт (документ, який містить роз’яснення, тлума­чення умов, положень контракту, документів ревізії тощо з позиції їх відпо­відності правовим нормам) та ін. Від терміна акт можна утворити дієслово (актувати), безособову форму дієслова (актовано), дієприкметник (акто­ваний), віддієслівний іменник (актування). Проте вже терміни активувати,  активований, активування належать до іншої галузі, оскільки пов’язані з хімічним терміном активація (від лат. асітез – діяльний), що позначає про­цеси: 1) збуджент молекул, атомів; переходу молекул з неактивного стану в стан з енергією, достатньою для здійснення хімічної реакції; 2) опромінення якої-небудь речовини ядерними частинками для одержання її радіоактивних ізотопів; 3) оброблювання деревного вугілля та ін. пористих тіл для збіль­шення їхньої здатності вбирати гази, рідини, а отже, в діловодстві та право­знавстві викорстаний бути не може

Отже, терміни – це така група слів, яка потребує спеціальної уваги, по­стійної роботи зі словниками, повсякчасного поновлення в пам’яті значення потрібних для роботи найменувань.

Від термінів варто відрізняти виробничо-професійну лексику (професі­оналізми). У мовознавстві немає одностайної думки стосовно співвідно­шення термін – професіоналізм: деякі науковці (А.Калініна, ВЛрохорова) вважають, що це класи лексики, які частково збігаються, інші (М.Степанова, І.Чернишова), – що професіоналізми за своїм складом є здебільшого архаїч­ною лексикою старих ремесел та спеціальних занять, а термінологія – це спе­ціальна лексика сучасної науки і техніки тощо. Проте у сучасних водіїв лег­кова машина підвищеної прохідності має назву бобик, кермо – бублик, авто­покришка – ґума, легковий автомобіль – кінь; у друкарів і журналістів по­милка називається ляп, нижній кінець сторінки, книжки – хвіст; у пілотів -літак “Іл~2” – горбатий, слід, що залишає реактивний літак, – ковбаса, зебра. Такі професіоналізми є метафоризованими словами загального вжитку. Деякі з них з часом входять у нормативне використання: двірник – пристрій для очищення скла (у водіїв); ліхтарик, боковик – підзаголовок, винесений за поля тексту (у друкарів) та ін.

Більше того, деякі дослідники (М.Зубков) навіть пропонують своєрідну класифікацію, поділ сучасних професіоналізмів на:

– науково-технічні, зокрема професіоналізми (або, як їх ще називають, жаргон, сленг) користувачів ПК (скинути інформацію – переписати, мама — материнська плата, клава – клавіатура, вінт – вінчестер (жорсткий диск нагромадження інформації), комп тощо);

–           спеціалізовані: а) слова та словосполучення, притаманні мові моряків (кок – кухар, камбуз – кухня, кубрик – кімната відпочинку екіпажу, бак ~ но­сова частина корабля, чалитися – приставати до берега, ходити в море -плавати, компас, рапдрт); б) професіоналізми працівників банківсько-фінан­сової торговельної та подібних галузей (підбити, прикинути баланс, зба­лансувати, запроцентувати, задебетувати, недовнесок, квартал); в) назви фігур вищого пілотажу (штопор, бочка, петля, піке, фюзеляж); г) профе­сіоналізми музикантів {ремікс – стара мелодія з новою обробкою); юрид. трус, хвіст, вести, посадити, сидіти, відсадка та ін.;

–           просторічно-жаргонні (виникають з потреби щось приховати): муз. фанера, розкрутити; проекту вал. екстраполювати стелю, проектувати з чистого місця; бухгал. дебет кредит обганяє, липовий баланс, заморозити рахунок; юрид. глухар, колоти, шмон*

Професіоналізми виникають у трьох випадках:

1)  коли та чи інша спеціальність або вид занять ще не має розвиненої термінології (напр.: полювання, рибальство, різні ігри тощо);

2)      якщо немає терміна на позначення спеціального предмета, поняття, явища тощо (шапка – загальний заголовок в окремих документах, початко­вий реквізит заяв, пояснювальних та доповідних записок; погодинник, вікно, автомат і под.);

3)      як розмовні емоційно забарвлені неофіційні замінники чинних у певній галузі термінів (своєрідні синоніми-еквіваленти). Ця група професіоналізмів особливо поширена й досить активно поповнюється, оскільки це, як правило, заїитьнозрозумілі й легкі для вимови слова, які, проте, не належать до літературної мови (карданний пристрій – кардан, трансплантація – пересад­ка; отоларинголог — вушник).

Отже, професійна лексика тісно пов’язана зі спеціальною термінологією окремих галузей науки, техніки, мистецтва і має певну кількість спільних з нею елементів. Проте між ними є істотні відмінності:

1.  У професійній лексиці при детальній диференційованості назв окремих предметів, їх частин та видових понять немає назв для широких категорій однакових чи подібних реалій, а кожна назва за своїм походженням і струк­турою звичайно ізольована від інших. Тоді як у термінології слова, що означають близькі поняття, становлять утворення від однакових коренів (див. приклади вище).

  1. Професіоналізми виникають стихійно на власній мовній основі, а галу-існі терміни переважно творяться свідомо, часто з використанням іншомов­них слів та словотворчих засобів, що зумовлює експресивно-емоційне забарв-пснпя професіоналізмів і нейтральність терміна.

3.      На відміну від термінів, професіоналізми не мають чіткого наукового ни значення, не становлять цілісної системи і не функціонують на міжгалу-к-ііому рівні  4. Різниця полягає ще й у тому, що термін – це цілком офіційна, узаконена назва певного поняття, а професіоналізм – напівофіційне слово, сферою використання якого є усне мовлення. На жаль, дехто зі службових осіб, при­четних до складання ділових паперів, вважає професійну лексику нормою писемного мовлення, засмічуючи професіоналізмами мову ділових паперів, ускладнюючи спілкування й знижуючи загальний рівень мовної культури документів. Часто професіоналізми спричинюють непорозуміння у службо­вому спілкуванні (позичка – це кредит (і який), стендбай чи державна по­зика!). Так, напр., за А.Коваль, в одному супровідному листі було написано: ‘…заготовки зубчастих коліс не мають маркіровки й свідків   Свідки – це професіоналізм, який використовується на позначення макетів деталей, що додаються до кожної їх партії; проте це довелося пояснювати вже в наступ­ному листі. Загалом речення треба було б написати так: и…зразки зубчатих коліс не мають маркування і макетів”. Або ж в іншому листі-запиті: ^Пові­домте уд^ність нового агрегат а” (удар – у текстильній промисловості ви­користовують на позначення одиниці швидкості станка, отже, для людини непосвяченої – це закодоване донесення), чи у наказі: “Начальникам усіх відділів уточнити свої обсяги“.

Отже, професіоналізм – це напівофіційне експресивне слово чи словоспо­лучення, найчастіше витворене засобами народної мови й розповсюджене в усному мовленні представників вузької професійної групи людей, що позначає спеціальний процес, знаряддя, продукт праці тощо, але не є науковим позна­ченням поняття і не перебуває у системних відношеннях з іншими одиницями виробничо-професійної лексики. Використання професіоналізмів у наукових текстах та діловодстві неприпустиме, оскільки не завжди точно відображає поняття, про яке йдеться, і спричинює зниження рівня науковості та офіцій­ності (документи набувають характеру приватних записок).

Різняться від термінологічної лексики і номенклатурні назви – своєрідні етикетки предметів, явищ і под. Слово номенклатура утворене від лат. по-тепсіаіита – розпис імен (перелік, список) і поширене з XVI ст. у францу­зькій мові, а з XVIII ст. – в англійській та ін. європейських мовах. Його по­ширення в науці пов’язане з класифікацією рослин шведського ботаніка КЛіннея. В україністиці поняття номенклатура і термінологія почав розріз­няти львівський природодослідник і мовознавець І.Верхратський (1849-1919) – основоположник дослідження й опрацювання української ботанічної номенклатури (його фундаментальна праця “Нові здобутки номенклатури природописної, народної”, що містить близько 2-х тис. народних назв рослин і численні етнографічні відомості щодо їх застосування, важлива і сьогодні). Так, види росдин, тварин у нього іменовані номенклатурою, а всі інші спеці­альні назви – термінами.

На сучасному етапі відсутнє єдине трактування поняття номенклатура, не фіксують цього терміна і мовознавчі словники. За “Словником іншомовних слів” СМ.Морозова, Л.М.Шкарапути (2000 р.), номенклатура – це 1) перелік назв, вживаних у будь-якій галузі науки, техніки, мистецтва тощо; 2) сукуп­ність назв продукції, що виробляється; 3) перелік рахунків, що їх відкриває бухгалтерія; 4) перелік посад, кадри яких затверджують органи вшцого рівня [с. 392].

Мовознавці до номенклатури зараховують: 1) сукупність назв типових та одиничних об’єктів певної галузі наук, техніки тощо (серійні марки машин, приладів, верстатів, найменування підприємств, установ, організацій, геогра­фічні назви та назви рослин, звірів і под. Порівн.: Горпинич В. О. Словник географічних назв України (топоніми та відтопонімні прикметники). — К: Довіра, 2001 (близько 25 тис. слів); Шарлемань М., Татарко К Словник зоо­логічної номенклатури (назви хребетних тварин). – К: Держ. вид-во Укра­їни, 1927. – 124 а); 2) сукупність умовних символів, графічних позначок, що нерідко складаються з цифр та букв; 3) сукупність міжнародних (греко-ла~ тжських) назв на позначення видів та елементів у біології, хімії, медицині.

Л.Тименко вирізняє і номенклатуру ділового стилю, тобто назви до­кументів (акт, грамота, декларація, догана, закон, заява, заповіт і т, д.).

Попри розбіжності критеріїв розрізнення понять терміна та номенкла­тури всі дослідники одностайно зауважують, що в основі терміна лежить за­гальне поняття, а в основі номенклатурної назви – одиничне. Отже, номен­клатурою називаємо перелік (сукупність) назв (номенів) конкретних об’єк­тів певної галузі, науки, техніки, мистецтва тощо (на відміну від термінів, які позначають абстраговані узагальнені поняття).

Отже, термін — професіоналізм — номенклатура є відмінними поняттями, що різняться шляхами творення, експресивним забарвленням і функціональ­ним навантаженням. У спеціальних словниках як нормативні кодифіковані терміни та номенклатурні назви; вони ж функціонують і в усних, і писемних текстах, на відміну від професіоналізмів, що є одиницями усного мовлення і подекуди виходять за межі літературної норми.  Особливості й складні випадки використання юридичних термінів та офіційно-ділової лексики. Вимоги щодо використаний у мовленні юрис­тів іншомовних (запозичених) слів. Багатовікова історія формування лек­сики української мови зумовила її неоднорідність з погляду походження. Роз­різняють власне українську лексику (слова, породжені українською мовою на будь-якому етапі її розвитку) та іншомовну, запозичену (слова, що увійшли в українську мову з інших мов на різних етапах її розвитку). За підрахунками фахівців, кількість іншомовних слів у складі української не перевищує 10 %, а отже, твердження про засилля запозичень і відсутність самобутності укра­їнської мови є перебільшенням. Проте загалом проблема меж використання іншомовних слів надзвичайно важлива і е предметом наукових дискусій про загрозу цій самобутності. Однозначного твердження стосовно обмеження по­току запозичень немає.

Спробуємо розглянути це питання (знайти межі, за якими можна втратити нласнонаціональне “я”) за допомогою зразків правничої та офіційно-діловоїлексики української мови.

Наявність іншомовних термінів у правознавстві та офіційно-діловій галу­зях є звичайним явищем, оскільки Україна “як суб’єкт міжнародного права”[1]перебуває (і завжди перебувала) у безпосередніх відносинах з іншими держа­вами, укладає (і укладала) з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, “бере активну участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів” держави у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Всі ці чинники сприяють процесу запозичень, що є неминучим у будь-якій термінології і зрештою збагачує її. Всього в сучасній українській тер­мінології є 40 % іншомовних термінів, запозичених на різних етапах розвитку мови (див.вище), різними шляхами (калькування, транслітерація) і з різних причин. Зокрема основними причинами засвоєння іншомовних слів вважають такі: 1) запозичення разом із поняттям (ультиматум, санкція, вексель, банк); 2) прагнення деталізувати поняття, яке вже існує у мові (імпорт – ввіз товарів з-за кордону, госпіталь – медичний заклад для лікування військово­службовців; дактилограма — не просто відбиток, а відбиток, утворений при­тисненням пальців рук, покритих спеціальною фарбою, до паперу, що вико­ристовують для ідентифікації особи (хоча в усному мовленні частіше по­бутує українське відбиток); 3) прагнення замінити описовий зворот (тран­спорт, замість засоби пересування; вакансія, замість вільна посада; круїз, замість подорож на пароплаві і под.).

Ступінь засвоєння цих слів різний. Так, повністю пристосувалися до фо­нетичних, граматичних, орфографічних законів української мови і сприйма­ються, як свої, давно засвоєні грецизми (грамота, академія, амністія), латинізми (алібі, приватний, норма, юстиція), германізми, які прийшли через посередництво чеської та польської мов, (ґрунт, ґвалт, шкода), поло­нізми (скарб, полковник), богемізми (влада, власний), запозичення з фран­цузької мови (аташе, армія, режим), італійської (каса, банк, банда) тощо. Іншомовне походження інших відчутне (лат. юриспруденція, муніципалі­зація; франц. арбітраж, парламент, шифр; нім. бухгалтер, штраф; англ. бюджет), проте вони граматично теж пристосувалися до української мови, глибоко вкорінилися в ній і повноправно виконують свої функції, оскільки мають міжнародне визнання (є термінами на міжнаціональному рівні) і не мають українського однослівного відповідника.

Поряд зі словами, що набули “громадянства” в українській мові останнім часом широко побутують порівняно нові запозичення, які не відповідають нормам української мови і зберігають своє національно-конотативне забарв­лення. Такі запозичення називають варваризмами (від грец. ЬагЬагізтоз -чужоземний) і часто записують графічними засобами мови-джерела {уоІеп$~ поіет, Нарру епй, га-а-ш, Шго-Ш), або власної мови (уїк-енд, харакірі, о’кей).

Такі, недоречно використані слова дуже засмічують мову і розхитують її систему. Науковці зауважують, що до розряду варваризмів може переходити й термін, використаний невдало. Щоб уникнути цього і правильно послуго­вуватись іншомовними словами, варто дотримуватися таких вимог:

і» У науковому стилі іншомовний термін повинен бути необхідним, тобто якщо він не має українського відповідника з таким самим обсягом значення і тлумачиться лише описово, напр.: індосант (нім. ІпаоззаШ) – особа, яка ро­бить передатний напис на звороті, чеків, векселів та ін. цінних паперів і несе солідарну відповідальність за цими цінними паперами; дактилоскопія (грец. дактило – палець і скоп – розглядаю, спостерігаю) – розділ криміналістики, що вивчає розташування папілярних ліній  пальців рук з метою встановлення особи, реєстрації і розшуку карних злочинців. Проте навряд чи є потреба ви­користовувати модну останнім часом у багатьох наукових текстах низку термінів, зокрема англіцизмів, що потоком влилися з 90-х рр. XX ст.: перманентний (лат. регтапепііз) – постійний, безперервний; лапідарний у значеннях стислий, чіткий, виразний; наратор, наративний, нарація ~ оповідач, оповідний, оповідь; латентний – прихований; інтеракція — взає­модія; брокер, маклер, фактор у значенні посередник при укладанні торго­вельних і біржових угод; електорат, електоральні настрої, електор, за­мість виборі^, настрої виборців, виборець. Ці слова нічого нового не прино­сять, навпаки, масово проникаючи в нашу мову, без належного опору україн­ських вчених витісняють чинні нічим не гірші питомі або давно запозичені терміни на позначення наукових понять і формують відчуття меншовартості рідної мови. В.Радчук слушно зауважує, що, крім зросійщення українській мові сьогодні загрожує укрлищ, тобто українська іт лиш (український варі­ант англійської мови).

  1. Не варто використовувати не як терміни запозичення на зразок коор­динувати (бо є погоджувати), лімітувати (обмежувати), пролонгувати (продовжувати), локальний (місцевий), апеляція (звертання), касація (скасу­вання), анулювати (скасовувати, знищувати). Адже, смішно звучать такі вислови: с пропозиція прітлшти дебати (обговорення), бо нас лімітує (обмежує) час; я отримав сатисфакцію (задоволення) від учорашнього концерту; на жаль, наш рід дегенеруєі под..
  2. В офіційно-діловому тексті також не варто використовувати іншомовні слова, коли є відповідники в українській мові, оскільки текст повинен бути зрозумілим для тих, хто буде з ним знайомитися. Напр., фраза з інструкції Відходи транспортуються спеціальними агрегатами до місця ліквідації іх потребує такого перекладу: Сміття вивозити самоскидами до місця звалища

(або до сміттєзвалища). У Конститущї України (ст. 32) недоречно викорис­тане слово конфіденційний у такому реченні: Не допускається (краще: забо­ронено, недопустимо, протиправно тощо) збирання, зберігання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди… (цей документ розрахований не лише на високоосвіченого юриста, а й на пересічного укра­їнця, якому зрозумілішнм буде слово таємний, довірений).

  1. Використовувати іншомовні слова, у т.ч. й терміни, необхідно точно, лише в тому значенні, в якому вони зафіксовані в словниках, напр.: мене­джер (з англ. управитель, завідувач), за Словником іншомовних слів, – це фахівець з управління господарськими процесами, виробництвом, обігом то­варі та послуг; найманий управитель [с350], отже, не кожен керівник є ме­неджером, як останнім часом уподобали іменувати себе ті, хто очолює ту чи іншу організацію, підприємство, фірму; ґуру – це індійський релігійно-філо­софський термін, що позначає духовного наставника, главу релігійної гро­мади сикхів у Пенджабі, проте у наших ЗМІ часом з іронією, але подекуди й цілком серйозно видають: медичний, спортивний, торгівельний, економічний гуру тощо. Або ще з інструкції; Необхідно ліквідувати відставання на фронті реєстрування посадових осіб, які прибувають з відрядження або вибувають у відрядження (слова фронт і ліквідація використовують пере­важно, коли йдеться про дії широкого масштабу, отже: Усі посадові особи, які прибувають з відрядження або виїздять у відрядження, повинні бути зареєстровані);
  2. Не варто користуватися в одному й тому ж тексті іншомовним словом та його українським відповідником на позначення того самого поняття (напр.: Ми дійшли консенсусу зі згоди – з виступу на засіданні Верховної Ра­ди [Плотницька: 2004, с.31]. У випадках, подібних до зазначеного, краще ви­користовувати національне слово, яке істотно полегшує спілкування загалом та офіційне зокрема. Проте зауважимо, що укладаючи наукові й подекуди офіційні тексти, необхідно враховувати випадки, коли власний відповідник є вужчим або ширшим за значенням, ніж іншомовне слово, порівн.: угода (родове), контракт, конвенція (видове) і под. Тут взаємозаміна неможлива.

Проблема “свого” і “чужого” часто пов’язана з неоднаковим перекладом, спричиненим проблемою уніфікації термінології, що існує і на міжнародному рівні. Так, ОБСС запропонувала як термін словосполучення контрабанда людей (від італ. проти урядового указу – незаконне перевезення товарів або інших цінностей через державний кордон, а також самі ці товари або цін­ності) зі значенням вербування, викрадення людей або їх організацію, пере­давання з рук в руки, переховування або перевезення особи під загрозою за­стосування сили чи примушення, шляхом шахрайства, введення в оману або шляхом купівлі-продажу, обміну, передавання або одержання особи у при­мусове рабство, поневолення або застосування щодо неї подібної до рабства практики, примушення до підневільної праці чи служби або інші види кримі­нальної експлуатації У США з таким значенням використовують інший тер­мін, який в українській мові перекладається ще інакше – нелегальна торгів­ля, незаконна торгівля [14, с.442]. Отже, зауважуємо різнобій у використанні термінів на позначення одного і того ж поняття у міжнародній практиці. Тут, можливо, якщо йдеться про шочинність, що поширюється за межі держави, при всій привабливості рід­ного доречним критерієм відбору певного терміна буде принцип уніфікації, інтернаціоналізації (Інтернаціоналізмами називають такі міжнародні тер­міни, які поширені не менше, ніж у трьох неспоріднених мовах, і мають греко-латинську основу, лат. сопіга означає проти), який дозволить уникнути семантичної ізольованості кожної, у т.ч. й української мови, неадекватності у сприйнятті термінів і сприятиме удосконаленню перекладів спеціальних правничих текстів. В інших випадках, коли йдеться про злочини в межах України, очевидно, краще використовувати питомий термін.

Отже, добір іншомовного терміна (слова) щоразу повинен бути регульо­ваний конкретною ситуацісю мовлення і добрим знанням значення цього терміна (слова).

До речі, розпізнати іншомовне слово можна за такими ознаками:

1)       запозиченими є майже всі слова з початковими я, е, і: абсолютний, адекватний, еквівалент, експертиза, ідея, історія;

2)       для запозичень характерними є збіги: а) голосних: біологія, ідеал (в українських словах лише на межі префікса й кореня: виорати); б) при­голосних: абстрактний, пункт, демонстрант, тембр;

3)       іншомовними є лексеми зі звуком [ф}: фігура, графік, торф; виняток становлять слова Фастів, форкати, фе;

4)   в іншомовних словах не відбувається чергування о, е з і та нулем звука: бетон – бетону, камін – каміна, ваніль – ванілі, бюлетень – бюлетеня, артишок – артишока (порівн. укр.: дзвін – дзвону, камінь – каменя, сіль солі, день-дня, шматок-шматка);

5)       в іншомовних словах важко виділити префікс і суфікс, які у випадку кнрізнення істотно відмінні від українських; корінь може мати три і більше складів; основа часто буває дво- і більше кореневою: а(ди)симіляція, ()е(ін)дуктивний, екс(ім)порт, транс(ре)плантація, демократизм, демокра­тизація;

6)       іншомовні слова з кінцевим голосним не відмінюються (за винятком слова пальто): амплуа, метро, радіо, шосе.

Усі ці ознаки сконцентровані у запозичені аерофільтр.

Отже, поряд з питомим ядром адміністративно-правничої термінології, що іиіііикла на власне мовній основі, внаслідок багатьох позамовних чинників піачіїий масив її становлять запозичення, з-поміж яких кількісно переважа-іоі ь терміни, що прямо чи опосередковано прийшли з класичних мов: грець­кої та латинської (за підрахунками вчених, 30-40 % від усіх запозичень). Ці п’рміни не викликають заперечень, оскільки сприяють інтернаціоналізації ук­раїнського правознавства, проте необхідно уважно ставитися до низки новихзапозичень, які, не збагачуючи мову науки інформативно, переобтяжують її формально.

І ще. Дехто вважає, що використання іншомовних слів підкреслює освіче­ність, інтелігентність, інтелектуальні здібності людини. Таку думку спросто­вує письменник О.Югов: “Чим освіченіша людина, тим глибше вона зобо­в’язана знати мову свого народу. А отже, і потреба хапатися за іншомовне слівце у того, хто зважується писати статті й книш, має виникати значно рідше, ніж у людини з недостатньою освітою”. Пам’ятаймо про це!

Явище суржику в професійному мовленні.

Украй негативним явищем, яке руйнує українську мовну систему і спо­творює наукове та офіційне мовлення є суржик, зокрема, українсько-росій­ський. Історія формування цього типу мовлення показує, що російські еле­менти входили в українське мовлення під впливом певних політичних, істо­ричних та сощокультурких обставин, передавалися з покоління в покоління і сформувалися як такий різновид українського мовлення, що містить значну кількість запозичених російських форм, слів, сполучень, зовнішньо оформле­них нібито за нормами української мови. Це часто унеможливлює стовідсот­кове розпізнавання суржикових покручів пересічними мовцями-“нефілоло-гами”. Аналіз матеріалу, зроблений у ході спостереження над усними і пи­семними текстами, дозволяє зробити висновок, що в науковому та офіційно-діловому мовленні, у т.ч. й у мовленні юристів, суржик поширений на всіх мовних рівнях і має низку типових рис, що відрізняють його від літературної форми української мови.

На фонетичному (орфоепічному) рівні найбільш поширеними є такі тини помилок:

–  явища т. зв. “ікання”, “єкаяня”, “акання”: юріст, адвокат, прокурор, до­кумент, серія, оренда (часто депутати “помагають презідєнту парадамГ і “ефєктівно працюють над зростанням економіки “);

–  вимова и після ц: касация, апєляция, муніципалізация;

* збереження давніх о, е в новоутворених закритих складах: боль, дом? комната, вигодно, шесть, сен, восєм;

–  оглушення дзвінких приголосних в абсолютному кінці слова: грип, хліп, ніш, багаш, арбітраж, аналіс;

–     заміна африкат дж, дз на фрикативні ж, з: сижу, ствержую, звінок; –     відсутність протетичного в: ухо, уліца, огонь;

пом’якшена вимова шиплячих та р у всіх позиціях: лікар секретар чотир ма, ч ‘єсть, ч ‘истий, ніч

З-поміж відхилень у наголошуванні слів переважає зміщення наголосу із: а) закінчення на корінь у прикметниках (старий, новий, тонкий), б) су­фікса на корінь у віддєслівннх іменниках (читання).

На граматичному рівні, зокрема при формо- та словотворенні:

–  використання закінчень -ем, -єм, -им у дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часу: свідчим, засвідчим, посвідчим, розшукуєм, розшукаєм;

–    утворення імен по батькові жіночого роду за допомогою суфікса -овна, а не -ієна: Павловна, Івановна;

–    утворення іменників, у т. ч. віддієслівних, за допомогою суфіксів -ч(а): передача (видача) злочинця, справ, майна, під нагляд (Д., с.171)[1]; дача свід­чень Мельниченка (новини на 5 каналі; чи не краще однослівне свідчення?); -к(а): перевозка, доставка, перестраховка, поставка товарів (В., с.27)[2]; -чик, -щик: поставщик, зломщик, вербовщшс

–    утворення прикметників найвищого ступеня порівняння за допомогою слова самий: самий важкий, самий точний (як пише А.Бажал у статті “І правників треба правити”, вже ніби з цим проблем менше, бо останнім часом правники, вдоволенні своїм знанням мови, старанно виводять: більш точні­ший);

–    використання закінчень -ам, -ям в іменниках І-ІІ відміни в місцевому відмінку множини: по кабінетам (квартирам, середам);

–    зміна обилвох частин при відмінюванні числівників на позначення десятків: шестидесяти, восьмидесяти;

–    переважне використання закінчення -у(ю) у формі давального відмінка однини іменників 11 відміни чоловічого роду; прокурору;

–    відсутність кличного відмінка;

–    закінчення -а у формі множини: два міліціонера, свідка;

–  творення активних дієприкметників на -ч(ий): керуючий, завідуючий, головуючий (Д., с.63), обтяжуючі (замість обтяжливі) обставини (Д., с.234), існуючі права і свободи (КУ, ст.22, сЛО[3]), існуючий кордон (замість сучасний, чинний, встановлений) (КУ, ст.2, с.4), “шкульгаючі” (замість кульгаві) відносини (В., с.15) і т.д.

На семантичному (лексичному) рівні суржик зумовлений: 1, Повним засвоєнням російського слова: риск (Д., с.76): бродяжництво (замість жебракування) (Д., с.7); халатно, халатність (замість недбалість) (Д., с.88 і Корж, с.9Г); холостий (замість неодружений) (Д., с.88); труп (за­мість тіло) (Д., с.83); огляд трупа зовнішінй (Д., 164); пересікати (замість перетинати) кордон (Д., сЛ72); підрив влади, правопорядку (Д., с.ІЩ; усту­пити (замість поступитися) вимогам (Д., с.234); учбовий; застосування до Одного відношення (В., с.22); закон, за яким дане відношення (В., с.24); ви­моги, що предявляються (замістьвисувають) до товару… (В., с25); заключ­ні (замість висновкові) положення (В., с25); з дольовою (замість частковою) участю іноземного капіталу (В., с.40); цивільний оборот (В., с.ЗЗ, 34; СК, с.15); оборотні кошти (В., с.39); слідуючий (замість наступний; але: обме­ження можуть бути за таких умов, а не наступних умов (В., с32); виручка (виторг); відпуск товарів (продаж); наяву (вочевидячки); застосування іно­земного права в Україні можливе в силу ^замість через) угоди сторін (В., сЛб); в силу свого суверенітету (замість завдяки своєму суверенітету) (В., с.27); зацікавлені особи вправі подавати… (В, с.16); на праві спільної суміс­ної власності (СК, с.15); включення в державний реєстр (замість занесення до…) (В., с.40); штатський (замість цивільний); падчірка (СК, с.З ) – у “Словарі…” Б.Грінченка пасербиця (Т.Ш, с.99); заінтересована сторона (СК, с.5); зайняти посаду (СК, с.І9); являється (до зазначеного вище видання в Конституції було таке: Україна являється суверенною державою).

Незрозумілу симпатію у юристів та економістів викликає слово строк, оскільки вони витворили і продовжують витворювати собі низку термінів з цим коренем, порівн.: товари у розстрочку (замість на виплат; слово роз­строчка належить до мовлення кравців); відстрочення боргу (Д., сЛ68); від-строчення виконання вироку (Д., сЛ74); платити в розстрочку (Д., сЛ79>; закінчення строку й обрання суддів безстроково (КУ, ст.85, с.41); при­значення виборів Президента України у строки (КУ, ст.85, с.39); достроково припинити повноваження і шість місяців строку (КУ, ст. 90, с.47); обчис­лення строків (СК, с.5); до спливу цього строку (замість до закінчення цього терміну) (СК, сЛО); строки виплати аліментів (СК, с.19); строк інва­лідності (СК, е.20). Але ж в український мові на позначення часу існує слово термін, яке й повинно лягти в основу всіх зазначених покручів, отже: без­терміново, дотерміново тощо. До речі, журналісти каналу “1+1” у новинах останнім часом активно використовують “відтермінування

  1. Творенням кальок, нібито теоретично обумовлених відповідними сло­вотворчими моделями (деякі мовознавці розрізняють поняття суржик і каль­ка): підприємство (отже, міроприємство, замість українського заходи); спів­існувати, співпадати, співставляти; багаточисельний, малочисельний (за­мість нечисельний); шлюборозлучний (Д., с.6) – але ж розлучний (розлучення) семантично в українській мові позначає переривання шлюбу, отже, компонент шлюбо- тут зайвий (тавтологічний); членовредительство – (по)калічення чле­нів, членоушкодження (Д., с.89) – аналогічно до попередньої кальки; злов­мисник (злочинець); посадова особа (урядовець); діловиробник (діловод); підстави обмеження дієздатності співпадають за законами цих держав (В., с.32), замість дієвість і збігаються і т. ін..
  2. Міжмовною омонімією: неділя (у значенні тиждень); область (у зна­ченнях галузь і частина тіла); адрес (у значенні місце проживання); річ (про­мова); трус (боягуз, хоча трус – це обшук); час (година); вираз віднесення злочинів до групи тяжких сприймається у буквальному значенні (нести);

один і другий з подружжя (СК, ІЗ) – мас бути тоді перший або інший і под.

На синтаксичному рівні найбільше проблем із: а) використанням при­йменників, зокрема, по, порівн.: по закону (В., с.179): відносини по спадкоєм­ству (щодо успадкування) (В., с.22); агенство по страхуванню, агенство по гарантіях (В., с.29); по рахунку (видавати гроші видавцем – частинами); на праві власності (замість за правом власності) (В., с.34); одержання ліцензії при (замість за) необхідності (В., с.40); в залежності (залежно); б) керу­ванням: інформувати начальникові, вживати заходи, завдати шкоду, зазна­ти невдачу, заперечувати про участь (факти), ігнорувати пропозицією, не­хтувати погляд, повідомляти по телефону, свідчити факти, довести про інформацію, опанувати професією; в) бездумним калькуванням словосполу­чень, які часто можна замінити одним словом: іти назустріч (сприяти); бра­ти під своє покровительство (опікуватися); точка зору (СК, с.4); нести обоє уязки (матій); нести відповідальність; займатися торгівлею; посадова особа, замість урядовець; давати показання, замість свідчити; у більшості випадків (замість здебільшого); вступати в шлюб (українці беруть шлюб або одружуються); г) творенням словосполучень із невиправданим залученням дієслів зворотньопасивного стану: запис про шлюб анулюється, шлюб визна­ється недійсним (за рос. считается) (СК, сЛ 1) – сам по собі?; підстави ви­значаються законом (за рос. определяются) (КУ, с.4); договір укладається і нотаріально посвідчується (СК, сЛ9); позовна давність не застосовується (обчислюється) (СК, сЛ8); не допускається, замість заборонено і т.д.

Отже, суржик досить поширене на всіх мовних рівнях явище в адмініст­ративно-правовій галузі і потребує особливої уваги та викорінення з метою запобігання втрати самобутності національних галузевих термінологій. Оскільки суржик і калька, за словами І.Фаріон, – це “корозія, що роз’щас тіло спершу ззовні, а потім зсередини: тоді вже нема чим думати, бо нема вже самої мови…” [15, с256].

Труднощі використання юридично? та офіційної лексики, пов’язані з явищами синоніми, омоніми, багатозначності, паронімії. Незважаючи на те, що синонімія є природним виявом законів розвитку мови, у термінології вона небажана (нагадаємо, що синоніми (від грец. однойменний) – це слова, що мають спільне, близьке або тотожне значення, але відрізняються відтін­ками значень чи стилістичним забарвленням). Проте в українській юридич­ній термінології, як і в ОДС, синонімія досить поширене явище, що зумов­лене низкою мовних і позамовних причин: 1) постійним розвитком юридич­ної науки, що супроводжується появою нових понять та бажанням дата кожному поняттю найточнішу номінацію; 2) неушфжованієтю терміншопї; 3) на­явністю застарілих назв, що функціонують паралельно з новими; 4) відро­дженням вдалих термінів, які з певних причин протяюм певного часу не ви­користовували; 5) паралельним використанням запозиченого й питомого тер­міна; 6) номінацією того самого поняття різними науковими школами; 7) різ­ний переклад іншомовного терміна тощо.

Сімейний кодекс України: Станом на 10 січня 2005 р.- К.: Велес, 2005 – 64 с.

У зв’язку із зазначеним витворилися такі групи синонімів:

–         лексичні (або відносні) – відрізняються смисловими відтінками зна­чення, напр.: слова екземпляр і примірник збігаються у значенні одиничний предмет з ряду тотожних, однорідних, але тільки словом екземпляр позна­чаємо представника (переважно рідкісного) якогось роду тварин, рослин і з переносним значенням – особу, що відзначається якимись дивними або нега­тивними рисами (Словник іншомовних слів: 2000, с.188), і тільки словом примірник – документи, друковану продукцію тощо (отже, у професійному мовленні: акт складено у двох примірниках); взаємини, стосунки, відносини збігаються у значенні взаємозв’язок між окремим людьми чи групами людей, але взаємини між братом і сестрою, приятельські, добросусідські стосунки, відносини між державами (як термін у різних галузях науки, переважно су­спільного, економічного та політичного напряму, використовують лише від­носини: виробничі, міжнародні, дипломатичні, торговельні, ринкові, товар­ні, кредитні; отже, зв’язок між подружжям чи будь-якими членами сім’ї у побутовому мовленні позначає мо словом взаємини і цей же зв’язок у зако­нодавстві – словом відносини: Особи, які проживають однією сім’єю.., мо­жуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі (СК, с.5); порівн. ще: рішення, вирішення, розв’язання, розв’язок, ухвала, постанова, вирок, присуд; заява, прохання, скарга, апеляція, клопотання, петиція; період, етап, епоха, ера, час, пора, вік, проміжок часу і под. синонімічні ряди;

–         стилістичні – це слова або словосполучення, що відрізняються стиліс­тичним та емоційним забарвленням, напр.: говорити (нейт.), мовити, каза­ти, виголоиіувати (офіц.: доповідь, вирок), ректи (заст., уроч., хоча речник -офіц.), пророчити, верзти (знижене), торохтіти, молоти і т. д.); активний, ініціативний (офіц.), діяльний, беручкий, непосидющий, невтомний, енергій­ний, моторний (розм.); синоніми в ряду з домінантою документи (ділові папери, папери, джерела, першоджерела) різняться і лексично, і стилістично;

–         абсолютні (у термінології дублети) – у кожному контексті можуть бути використанні без будь-яких застережень, оскільки зовсім не відрізня­ються значенням один від одного, а лише звукокомплексом і джерелом походження (у юристів: рапорт і донесення; підприємницьке законодав­ство і законодавство про підприємництво, позбавлення волі йув’язнення, юридичний і правничий, але тільки юридична особаХ).

Як бачимо, синонімічні засоби мають глибоко національний характер і свідчать про самобутність та специфіку мови. Добираючи слова з синоніміч­ного ряду, треба враховувати відтінок у значенні і стильову належність. Умі­ле використання синонімів робить мовлення досконалішим, а надмірне нани­зування синонімів, не виправдане змістом висловлювання, тільки засмічує мову. У правників часто виникають ускладнення з вибором точнішого слова з низки тотожних при перекладах спеціальної літератури, зокрема російської, коли в ній на позначення певних понять існує одне слово, а в українській мо­ві – кілька. Тут треба бути особливо уважним оскільки часом і заміна однієї букви може вплинути на значення слова та всього тексту. Порівн.: замес-титель – замісник (посадова особа, яка тимчасово виконує чиїсь обов’язки, тобто заміщає відсутнього керівника) і заступник (офіційна посада); билет -квиток (у словосполученнях: театральний, залізничний, студентський кви­ток) і білет (кредитний, банківський, екзаменаційний); сл едующнй – на­ступний (з конкретним поняттям: наступна зупинка, наступний тиждень) і подальший (означає абстрактне поняття: подальше життя, подальша доля); положите – положення (горизонтальне, вертикальне), становище (міжна­родне, офіційне) і стан (безпорадний); опираться – спиратися (на знання, досвід, уміння) і опиратися (чинити опір); общесгвеииьш — суспільний (лад, клас) і громадський (осуд, порядок, діяч, робота, справа); тетерь – те­пер (виражає теперішній час, з таким же значенням використовують слова нині, сьогодні) і зараз (характеризує момент розмови тобто цієї миті, цієї хвилини); заключение – укладання (договору), підписання (пакту), ув’яз­нення і взяття (в лапки, дужки) і багато ін..

Аналіз навіть невеликого за обсягом зазначеного вище “Російсько-укра­їнського словника юридичних термінів” свідчить про значну кількість сино­німічних рядів української мови, що відповідають термінам російської мови. Напр.: вкедение — введення, впровадження, запровадження, впроваджу­вання, запроваджування (с.7); блюсти – дотримуватися), додержувати(ся), пильнувати, охороняти, оберігати (с.7); нарушать, нарушнть – порушува­ти, порушити (кордон, закон, справу), ламати, зламати (слово, присягу), пе­реступати, переступити (закон, межу) (с.30); приводить, привести – при­водити, привести, наводити, навести (факти), спричиняти, спричинювати, призводити, призвести (с.65); решать, решить – вирішувати, вирішити, ухвалювати, ухвалити, постановляти, постановити, розв’язувати, розв’язати (с.76); у гроза – погроза (застосування сили) і загроза (викраден­ня); содержанне – утримання і зміст; владение – володіння (за 4.1 ст.317 Цивільного кодексу, фактичний вплив на річ) і власність (за ст. 316 цього ж джерела, суспільні відносини, що характеризуються двома основними озна­ками: 1) виникають з приводу речей; 2) мають вольовий зміст; існує поняття, позначене як тріада власності, до складу якої входять володіння, корис­тування, розпорядження); сьіщик – нишпорка і детектив (словники пода­те иь слово сищик як нормативне і з позначкою рідко і значенням таємний агент розшукної поліції проте воно не є українським; стилісти ж пропонують використовувати український відповідник нишпорка або, залежно від ситу­ації та значення, – запозичене детектив); доверенность – доручення і довіре­ність (сЛ2) – тут проблемна ситуація, оскільки мовники категорично проїи слова довіреність, попри існування українських слів довіра, довіряти, проте юристи розмежовують ці поняття, порівн.: “За договором доручення одна ішрона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої

У зв’язку із зазначеним витворилися такі групи синонімів:

–         лексичні (або відносні) – відрізняються смисловими відтінками зна­чення, напр.: слова екземпляр і примірник збігаються у значенні одиничний предмет з ряду тотожних, однорідних, але тільки словом екземпляр позна­чаємо представника (переважно рідкісного) якогось роду тварин, рослин і з переносним значенням – особу, що відзначається якимись дивними або нега­тивними рисами (Словник іншомовних слів: 2000, с.188), і тільки словом примірник – документи, друковану продукцію тощо (отже, у професійному мовленні: акт складено у двох примірниках)’, взаємини, стосунки, відносини збігаються у значенні взаємозв’язок між окремим людьми чи групами людей, але взаємини між братом і сестрою, приятельські, добросусідські стосунки, відносини між державами (як термін у різних галузях науки, переважно су­спільного, економічного та політичного напряму, використовують лише від­носини: виробничі міжнародні, дипломатичні, торговельні, ринкові, товар­ні, кредитні, отже, зв’язок між подружжям чи будь-якими членами сім’ї у побутовому мовленні позначає мо словом взаємини.

Додаткова література

  1. Бажал А. І правників потрібно правити (типові мовностилістичні помилки в юридичній літературі) // Урок української. – 2004. – № 8 – 9. – С31-32.
  2. Безгодова Н. Співвідношення понять термінологія – професіоналізм – но­менклатура (теоретичний аспект) // Вісник Львів, ун-ту. Серія філол. -Вил. 34. – Ч.І. – Львів, 2004. – С.458-463.
  3. Граб Д. Синонімія в юридичній термінології української та французької мов // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: 36. наук, праль. ~ Вил. 2. – Ужгород, 2000. – С.73-78.
  1. Горобець В. Розвиток термінології права в уіфаїнській літературній мові XIV – XVIII ст. // Мовознавство. -1984. – № 3. – С.57-63.
  1. Кононенко П.П., Кононенко Т.ІХ Феномен української мови: Генеза, проблеми, перспективи. Історична місія. – К.: Наша наука і культура, 1999.
  2. Лесюк М. Чужі впливи спотворюють нашу мову // Лесюк М. Доля моєї мови. Науково-популярне видання. – Івано-Франківськ: Нова зоря, 2004. -С.142-157.
  3. Лесюк М. Словник росіїзмів у сучасній українській мові // Лесюк М. Доля

моєї мови. Наук.-популярне вид. – Івано-Франківськ: Нова зоря, 2004. -С.214-252.

8.   Ііаночко М. Зародження уіфаїнської юридичної термінології в Західній
Україні в середині XIX ст. // Вісник Львів, ун-ту. Серія філол. – Вип. 34. –
4.1. – Львів, 2004. – С.473-477.

  1. Поліщук Н.М. Роль лексичної сишніміп у процесі формування ди­пломатичної лексики періоду УНР // Мовознавство. – 1994. – № 6. – С.40-56.
  2. Сербенська О., Волощак М. Інновації в сучасній українській мові // О.Сер-бенська, С.Волошак Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і від­повідей. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2001. – С. 108-144.

И.Сімонок В. Юридична термінологія у складі лексики української мови //

Південний архів. Філол. науки: 36. наук, праць. – Вил. XIV. – Херсон:

Айлант, 2002. – С. 105-108. 12.Тименко Л. Масив лексики в текстах офшдино-діяового стилю української

мови // Вісник Львів, ун-ту. Серія філол. – Вип. 34. – Ч.ІІ. – Львів, 2004. –

С.314-318.

ІЗ.Титаренко В. Лексичні формули в “Актовій книзі Житомирського грод-ського уряду 1611 року” // Вісник Львів, ун-ту. Серія філол. – Вип. 34. -Ч.ІІ.   Львів, 20<М.   С.39-45.

М.Токарська Л. Нормативний аспект комунікативної діяльності юристів (до проблеми уніфікації термінології міжнародного права) // Вісник Львів, ун­ту. Серія філол.   Вип. 34.   4.1. – Львів, 2004. – С.438-443.

ІУФнріон І. Пошук українського слова в офіційно-діловому тексті // Наук, пісник Чсрнів. ун-ту: 36. наук, праць. – Вип. 117-118. Слов. філологія. -Чернівці: Рута, 2001.   С.253-260.

Іб.Цимбал Н. Структурні й функціональні параметри лексики наукового стилю // Наук, вісник Чернів. ун-ту: 36. наук, праць, – Вип. 119. Слов. філологія. – Чернівці: Рута, 2001. – С.21-30.

І7.Шевельов Ю. Українська мова в першій половині XX століття: стан і статус. – Торонто, 1987.

Поки інтелігенція наша буде без літературної наукової мови, доти зневажатимуть нас по праву.

Василь Мова.