АНТИЧНА КУЛЬТУРА У ВІКАХ

Майже три тисячоліття відділяють нас від епохи, що увійшла в людську історію під назвою «античний світ» (II тисячоліття до н. е. —  кінець V cm. н. е.). Коли кажуть про античність, мають на увазі дві країни — стародавні Грецію і Рим. І хоч крім них існували ще старіші держави — Єгипет, Вавилон, Індія, Китай тощо, — їхня культура, у тому числі література, у західноєвропейських країнах довгий час була маловідомою. А популярність античної цивілізації вже з часів Середньовіччя зростала з кожним століттям. Греко-римська література стала однією з важливих підвалин при створенні літератури народів Західної Європи і, безперечно, прискорила цей процес.

Наприкінці V cm. античний світ, підточений гострими внутрішніми суспільними суперечностями, не витримав натиску варварських племен і був знищений. На руїнах могутньої Римської імперії на території Західної Європи виникають нові, феодальні держави. Водночас поволі починається процес створення національних культур. Фундаментом для них стали здобутки античної цивілізації. Якщо раніше руйнуванню піддавалося все, що було пов ‘язане з ненависною Імперією, то тепер уламки римської культури дбайливо збираються.

Латинська мова стає мовою духовенства, учених і письменників, а також мовою міжнародного спілкування. Давньогрецька мова була мертвою вже десь із початку нової ери.

Тому саме знання латини дало можливість познайомитися не тільки з багатьма творами римських письменників, учених, а й з окремими працями грецьких авторів, перекладеними латинською мовою. Особливо популярними серед них були філософські твори Арістотеля і Платона. А з римських авторів найбільше шанувався Вергілій.

Особливе зацікавлення античністю виявили гуманісти епохи Відродження — могутнього культурного руху, що докорінно змінив науку, філософію, літературу і мистецтво. У вузькому значенні це слово означало відродження давно забутої грецької мови, що відкрило ученим і письменникам доступ до оригіналів невідомих середньовічній Європі творів еллінських авторів.

Перед гуманістами постав захоплюючий і неповторний світ еллінської давнини. Найголовніше, в ньому вони виявили багато з тих ідеалів, за які самі розпочали боротьбу.

Гуманісти відстоювали можливості людського розуму і свято вірили у його всеосяжність, захищали вільні почуття людини, її прагнення до пізнання навколишнього світу — і раптом усе це знайшли в багатьох творах грецьких письменників. Адже мудрі елліни першими звеличили людину і назвали її «вінцем творіння», еталоном прекрасного.

Тому цілком логічно, що, виступаючи проти теології та схоластики, мракобісся, аскетизму і містики, проти підкорення літератури й мистецтва релігії, тобто розпочавши широкий наступ проти всієї ідеології феодально-церковної системи, гуманісти незмінно зверталися до світлого, вільного від штучної обмеженості, глибокозмістовного античного мистецтва.

У ньому вони знаходили інтерес до земного життя, у нього вчилися самостійності творчого мислення, об’єктивного зображення навколишньої дійсності, врешті, поширювали свій кругозір. До того ж античні мислителі часто підказували відповіді на питання, вирішення яких у середньовічній науці чи мистецтві взагалі не було й бути не могло.

Досконало ж розроблені античними майстрами художні засоби і стилістичні форми збагачували твори художників-гуманістів. Таким чином, як і народна творчість, античність стала могутнім фундаментом для нової світської літератури та мистецтва.

Відродження почалося в Італії (XIV—XVI ст.). Його найвидат-ніші представники Петрарка і Боккаччо значну кількість творів, пов’язаних з міфологічними сюжетами, написали латиною. В основному то були наукові трактати, хоч Петрарка, скажімо, тією ж мовою написав і героїчну поему «Африка», і «Буколічні пісні». Усі ранні італомовні твори Боккаччо пов ‘язані з античними легендами («Філоколо», «Філострато», «Амето», «Ф’єзоланські німфи»).

Форма його «Декамерона», так зване «рамкове обрамлення», очевидно запозичене з платонівських «Діалогів». Італійські гуманісти пізніших періодів Відродження, хоч і значно відрізнялися думками і поглядами від своїх уславлених попередників, продовжували їхні традиції, у них також багато ремінісценцій з античної літератури.

В інших країнах Західної Європи Відродження висуває блискучу плеяду своїх представників (кінець XV— XVI ст.). Всесвітньої слави зажили такі титани, як Еразм Роттердамський, Сервантес, Рабле, Мор, Шекспір та багато інших. У їхніх творіннях зв ‘язок з античністю залишався надзвичайно міцним.

Наприклад, славетний роман Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» рясніє згадками про античних мислителів, а В. Шекспір у своїх поемах і драматичних творах неодноразово обігрує сюжети античної історії та міфології («Юлій Цезар», «Троїл і Крессіда», «Тімон Афінський», «Венера і Адоніс» тощо) або безпосередньо вдається до запозичення сюжету («Комедія помилок»).