Античний театр та Давньогрецька трагедія

18 Вересня, 20135:27 am

0


Античний театр та Давньогрецька трагедія

Народження драми. Появу театру пов’язують із най­складнішим та найсуперечливішим періодом становлення ан­тичного суспільства. На зміну родової общини приходить місто-держава. У Греції виникає два різновиди полісів — арис­тократичний, представлений Спартою, та демократичний, взірцем якого стають Афіни. Спарта орієнтується на суворе збереження традицій та дисципліну, Афіни схильні до уз­годження традицій із мінливим сьогоденням. На початку V століття до н.д. маленька, розділена на поліси, Греція ви­ступила проти величезної перської імперії. З цього кривавого протистояння греки вийшли переможцями. Та подолавши зовнішнього ворога, греки не змогли уникнути внутрішніх суперечок. Хто є справжнім переможцем персів — Афіни чи Спарта? Напруження вибухає в кінці століття, призводячи до тридцятилітньої Пелопоннеської війни, яка врешті висна­жила еллінів духовно й тілесно.

Зміни та пристрасті вимагали осмислення. Функцію оціню­вання подій в Давній Греції зазвичай виконувало мистецтво.

Однак для осмислення буремних подій старі жанри вже не підходи­ли. Потрібно було винайти форму, що була б емоційною, експресив­ною і рухливою — як лірика, та одночасно розсудливою і спокійною — як епос.

Такою формою стала драма. Слово драма походить від дієслова діяти, і буквально означає «дія, дійство». Первинними драмами були, очевидно, сценки, що розігру­валися під час священнодійств і мали ритуальний характер. Серйоз­ний внесок у створення нового мистецького жанру зробила хорова лірика, що поєдна­ла спів та декламацію з музикою й танцем. Але власне дію хор не створював, оскільки для динамічного розвитку дії потрібно не багатоголосся, а два голоси, що сперечаються, домовляють­ся, своїми словами створюють необхідність вчинку і роблять його.

Великі Діонісії — найбільше свято. Із формуванням полісів з’явився ряд нових богів та обожнених героїв, що виражали нові ідеали. Одним із таких богів був Діоніс. Цей бог не нале­жав до аристократичного Олімпу. Діоніс був «безрідним», зму­шеним з великими труднощами пробивати собі дорогу в житті. Син Зевса, народжений смертною жінкою, Діоніс змалку зазнав страждань та випробувань. Він взявся опікуватися виногра­дарством, вирушив у подорож, здобув нові знання, пережив ба­гато небезпек та здійснив чимало подвигів. У мандрах веселого бога вина супроводжували лісові божества — козлоногі сати­ри та силени. Доля бога була спорідненою з долею моряка, крамаря й землероба. Бог-трудівник та мандрівник своїм життям демонстрував чесноти простого люду: любов до праці, радісне ставлення до життя, наполегливе бажання долати будь-які перешкоди. Центром поклоніння Діонісу стали Афіни.

Діоніса вшановували кілька разів на рік. Найвеличнішим зі свят вважалися Великі Діонісії, на які сходилися мешканці з усієї Аттики та приїздили греки з інших полісів Еллади. Свя­щеннодійство зображало символічне повернення бога до Афін. Статую божества ставили на човен поверх воза й урочисто вво­зили до центральної частини міста. Віз оточували афіняни, пе­ревдягнені у козячі шкури з обличчями, закритими масками. Трагічні сторінки життя Діоніса, прославляння його перемог оспівувалися у поважній ритуальній формі — дифірамбах. Та бога вина неможливо було славити лише урочистими піснями! Після дифірамбів ряджені заводили веселих сатирівських пісень, з пустощами та жартуван­ням. Участь у танцях під машкарою сатира примушувала лю­дину переживати символічні події, іноді впадати у своєрідний екстаз — катарсис1. Згодом досягнення глядачами такого стану стає метою грецької драми.

Як влаштовували вистави. Ці обов’язки взяла на себе Держава. Призначалися х о р та його керівник — корифей. Корифей організовував хор, керував ним під час виконання.

Щоб пожвавити виконання, зробити його більш виразним, хор супроводжує спів розігруванням маленьких сценок. їхня дія спирається передусім на виділення з лав хору ще одного ви­конавця, що став прообразом актора. Актор не лище розповідав про дію, але відтворював, грав її. Під час процесії корифей або актор піднімались на воза, і звідти, стоячи біля статуї бога, зверталися до хору та всіх учасників процесії. Так з’явилося підвищення, на якому згодом відбувати­муться дії драматичних вистав. Спочатку актор був один, він обмінювався репліками з хором або корифеєм. В античній трагедії одночасно на сцені не могло з’являтися більше чотирьох акторів.

Драматичні твори античності. Дифірамб було покладено в основу трагедії. Трагедія показувала складний конфлікт між міфологічними та іноді історичними персонажами, що призво­див до зіткнення, боротьби та нещасливого фіналу. Цей жанр вирізнявся особливою повчальністю, широким використанням підтексту та натяків.

Від сатирівських пісень свій початок вела комедія — драматичний жанр, дія та конфлікт якого мали жартівливо- глузливий характер (кривляння, вихиляси та дурощі), роз­горталися між вигаданими або історичними, але дотепно спотвореними персонажами, риси яких кумедно гіперболізу­валися. Повчальний елемент комедії подавався шляхом сати­ричних натяків.

Різновидом театральних вистав була і сатирівська дра­ма — жанр, що посідав проміжне місце між трагедією та комедією. Для сатирівської драми було характерним вико­ристання серйозних міфологічних тем, представлених у комічному ключі. Вона мала цілком розважальний характер і ставилася після трагедій для психологічного розвантаження глядачів.

З чого складалася трагедія? На думку багатьох вчених, трагедія була найкращим вираженням грецького духу. Розпочиналась вистава з прологу, в якому з’являвся один з ак­торів і глядачі дізнавалися, з якої миті розгортатиметься дія. За актором з’являвся хор. Співаючи, учасники хору входили на сцену з бічних проходів і лишались на ній до кінця дійства.

Ця частина трагедії називалася парод — від назви проходів. Далі розпочинались діалогічні частини — епісодії, що букваль­но означало «виходи». Актори виходили на сцену, обмінюва­лися репліками між собою, зверталися до хору тощо. Епісодії чергувалися зі стасимами — піснями зупинки. Стасими вико­нував хор. Дія тимчасово припинялася. Головним персонажем ставав хор, що виконував пісні у вигляді строф та антистроф, рухаючись у танці навколо жертовника Діонісу. Рух в один бік називали строфою («поворотом»), зворотний рух — антистрофою («поворотом назад»). Завер­шувалася вистава ёксодом (означає «відхід»), коли хор ішов з останньою піснею, що підсумовувала дію.

Театр під відкритим небом. В Афінах біля підніжжя Акро­поля було споруджено перший театр, що спочатку був де­рев’яним. Згодом кожне грецьке місто, навіть найвіддаленіше (як, наприклад, кримський Херсонес), матиме свій театр для того, щоб відчувати духовну єдність, яка споріднювала всіх еллінів.

Єдина закрита частина давньогрецького театру признача­лася для перевдягання акторів та збереження костюмів і де­корацій. Театр умовно поділявся на три зони: місця глядачів, або тёатрон; майданчик для гри, або орхестра; лаштунки, або скена.

Театр мав неповторну акустику. Буд0 розроблено цілу систему з порожніх гле­чиків та мідних пластин, що відбивали звук, доносячи його до останніх рядів. Театрон півколом оточував круглу орхе­стру, за якою знаходилась скена. у скені було троє дверей, через які вихо­дили актори. Перед скеною — колонада, між колонами розміщували декорації, що відтворювали пейзаж та обстановку, на фоні яких відбувалася дія.

Костюми акторів трагедії. Щоб відповідати величі своїх персонажів, актори вбирались яскраво і пишно, як жерці храмів. А щоб їх було добре видно з найвіддаленіших точок театрону, ставали на взуття із висо­кими підборами — котурни та одягали накладні плечі. Маски виражали загальний психологічний стан персонажа. Актори могли міняти маски залежно від перебігу драматичної дії. В давньогрецькому театрі всі ролі виконували чоловіки, тож маска допомагала грати героїнь.

Драматурги вигадували та використовували спеціальні при­строї. Наприклад, своєрідний кран піднімав акторів у повітря, щоб зобразити богів, коли ті приходять на допомогу в кінці п’єси. До наших днів зберігся вислів «бог з машини», іцо вживається на позначення несподіваного вирішення складної ситуації, раптової неочікуваної допомоги.

«Хай переможе найкращий!» Оскільки бог Діоніс постійно стикався з перешкодами і врешті долав їх, з 508 року до н.д. було започатковано змагання драматургів. Перед святами відбувалися вибори правителями міста трьох трагічних поетів, що змагатимуться. Кожному за допомогою жеребкування при­значалися актори та хорег — заможний афінянин, що брав на себе всі витрати з підготування спектаклів. Бути хорегом вва­жалося великою честю, тому афіняни, що прагнули робити політичну кар’єру, виборювали собі право забезпечувати театр усім необхідним. У час, коли не було засобів масової інформації, драматичні вистави відігравали роль виразника колективної свідомості міста-поліса.

На розсуд глядачів було представлено сотні творів. Однак до нашого часу збереглися лише 32 трагедії. Вони належать авторам, яких самі давні греки вважали найяскравішими мит­цями цього літературного жанру: Есхілу, Софоклу та Евріпіду- Саме в їхніх творах антична трагедія набула класичного вигляду.

Трагедія — драматичний твір, який ґрунтується на гострому конфлікті особистості із суспільством, оточенням, психологічних пе­реживаннях героя, як правило, закінчується його загибеллю.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Драма — один з родів літератури, який змальовує світ у формі дії твір для сценічного втілення, який містить у собі елементи трагедії і комедії.

Головні ознаки давньогрецької трагедії:

– формування та поширення громадянських ідеалів;

– створення «ідеального» образу грека для наслідування;

– навчання співпереживати, співчувати та співпрацювати у громаді;

– виховання сили духу та стійкості у прийнятті ударів долі;

– виконання виховної функції через заклик замислитися над сенсом свого життя;

– обов’язкова участь хору, що часто є колективним персонажем;

– типовість героїв, що досягалася завдяки використанню масок.

Джерело: Зарубіжна література – Н. О. Півнюк, О. М. Чепурко, Т. Ф. Маленька, А. О. Савенко, Н. М. Гребницька, 2008.