Аргументація в журналістиці – Частина 2

Березень 21st, 20122:20 am

0


Аргументація в журналістиці – Частина 2

Аргументація в журналістиці – Частина 1

Найголовніша вимога до аргументу – його істинність. Аргументом може бути лише таке судження, істинність якого уже доведена, незалежно від певного конкретного доказу. Аргументом не може бути судження, яке само вимагає доведення. Тут діє закон достатньої підстави. Звідси відповідні помилки і спекуляції: “хибна підстава”, “недоведена підстава”, коли судження ні істинне, ні хибне і само вимагає доведення, “порочне коло” або “коло в доведенні”, коли тезу доводять за допомогою аргументів, а аргументи виводять з цієї тези, “від сказаного у відносному розумінні до сказаного безвідносно”, коли теза істинна лише у певному відношенні, а не за будь-яких умов. Дехто із вчених додає ще й такі помилкові або вживані із спекулятивною метою прийоми, як “аргумент до публіки”, “аргумент до пихи”, “аргумент до авторитету”, “аргумент до освіченості”, “аргумент до жалю” і навіть не так вже рідкісний і в наш час “аргумент до фізичної сили”1.

Щодо демонстрації, то тут головним є повне підтвердження тези. Вчені називають це “відношенням логічного слідування”, при порушенні якого виникає помилка “не підтверджує”, “не слідує”. Звідси поради застосовувати знання логіки, вміння будувати індуктивні та дедуктивні міркування й міркування за аналогією. Немало важить природний талант людини до логічного мислення.

Аргументація, як і полеміка, в журналістиці – лише один з різновидів, але дуже важливих сьогодні, способів духовного спілкування. Вони вбирають у себе певні ознаки та суперечки інших видів аргументації – наукової, юридичної, публічно-мітингової, парламентської тощо. Водночас спосіб аргументації у ЗМІ відзначається рядом специфічних особливостей.

По-перше, це один з найбільш поширених видів доведення і переконування. За масштабами він уступає місце хіба що усним, індивідуальним чи груповим формам інформаційного впливу, але значно переважає наукові, парламентські, правові та інші усні форми спорів. По-друге, аргументація, як і зіставлення позицій у ЗМІ, розраховані на найрізношерстнішу аудиторію як фахівців, так і спеціально не підготовлених. По-третє, на відміну від спеціалізованої аргументації, скажімо, правової чи наукової, вона тематично не обмежена, універсальна. По-четверте, у цьому процесі беруть участь не тільки фахівці, але й представники різних верств населення. Листи до редакцій, відгуки на виступи завжди були найпопулярнішими, особливо у газетах. По-п’яте, мас-медіа, особливо телебачення і радіо, є прямими трансляторами найрізноманітніших акцій суспільного характеру, починаючи від засідань парламенту, мітингів і закінчуючи конференціями, симпозіумами тощо.

Окремо слід сказати про те, що саме публічна, розрахована на масову аудиторію, аргументація і полеміка буває перенасиченою емоційно, що не завжди сприяє пошуку істини, але досить сильно впливає на переконання. Має рацію цитований уже вірменський професор Г. А. Брутян, що “взаємовідношення доведення і переконування може виражатися у трьох співвідношеннях. Можна довести і переконати, можна довести, не переконавши, можна переконати, не доводячи…, можливі поєднання, коли не доводимо і не переконуємо”.

Перехід знання у переконання – процес складний і неоднозначний. На формування переконань можна впливати, наслідуючи. чиюсь поведінку, що відбувається переважно у ранньому віці, шляхом навіювання, тобто суто психологічного впливу, при якому ігнорується чи нейтралізується аналітичне мислення індивіда, і шляхом переконування. Останнє передбачає логіко-психологічний вплив на свідомість, у процесі якого нова інформація, нові знання пов’язуються з уже існуючими у людській свідомості поглядами, установками, стереотипами, уявленнями тощо.

Виділяють три основні передумови переростання знання у переконання. По-перше, це усвідомлення відповідності пропонованих ідей, системи знань етнічним, національним, соціальним і груповим інтересам людини. Ці інтереси можуть бути як матеріальними, так і духовними, ідеальними. На першому місці стоять фізіологічні потреби у задоволенні голоду, самозбереженні людини, а також потреби в любові, повазі, самоутвердженні. Величезне значення при цьому має віра.

У суспільстві, яке перебуває у критичному стані, переживає кризу, завжди існує небезпека використання у пропаганді насамперед біологічних потреб. На цьому будувалась і була досить ефективною протягом певного часу як більшовицька, так і нацистська ідеологія. Вимоги хліба, миру, передачі землі селянам, фабрик і заводів робітникам, які лягли в основу більшовицької пропаганди, подіяли дуже ефективно на виснажену війною і голодом масу деморалізованих людей. І хоч жодна з цих обіцянок не була реалізована, віра на певний час залишалась. Подібним чином спрацювала гітлерівська пропаганда, яка обіцяла золоті гори німецькому народові, була побудована на міфах і брехні. Вона теж зазнала рішучого краху разом із загибеллю націонал-соціалістичної диктатури.

Дуже точно про цю закономірність впливу певних ідей на людину сказав відомий учений і письменник Микола Амосов: “Якщо пропагандист намацав насущну біологічну потребу народу і підвів під нею ідею, то виникає масовий рух, який посилює сам себе завдяки наслідуванню і потребі в авторитеті. Не кажучи вже про “феномен натовпу”, коли діють ще якісь флюїди невизначеного походження. Релігійний, національний або ідеологічний фанатизм може охопити суспільство, як пожежа, і затьмарити здоровий глузд. Протверезіння настає тільки згодом унаслідок природної втомленості ідеї”1.

Водночас, ми бачимо, як невміло, а часто й бездарно використовуються у пропаганді взагалі, у публіцистиці зокрема, такі близькі народові ідеї національного відродження, державності. Цьому заважає невміла практична реалізація ідей, суттєва відмінність між словом і ділом правлячої еліти.

По-друге, певні знання можуть переростати у переконання тоді, коли вони визнаються істинними самою особистістю, є ніби її особистим відкриттям. Вище йшлося про вироблений віковою практикою публіцистичний, ширше навіть – ораторський метод не нав’язування аудиторії певних ідей, поглядів, а підведення до них людини шляхом роздумування вголос, прищеплення їй навиків самостійного мислення. Подача журналістської інформації, підведення аудиторії до певних висновків повинні бути настільки тонкими і непомітними, щоб людина сама робила висновки. Тоді вони можуть стати її переконаннями.

По-третє, переконаннями не можуть бути не тільки “голі”, але й емоційно індиферентні ідеї. Емоції у журналістиці – річ небезпечна. Вони можуть затуманювати істину, підмінювати раціональне начало в публіцистиці. Однак, разом з тим, абстрактні судження, позбавлені чистосердечності, не западуть глибоко в душу, не стануть підмурівком переконань.

На дієвість аргументів у процесі переконування впливають і такі фактори, як авторитетність джерела інформації, переконливість самої інформації, а також вона залежить від аудиторії, на яку впливають. Аудиторія може ставитись до відповідної інформації та її автора з довірою, сумнівом, недовірою чи навіть з упередженням.

А тому авторська мова і авторські аргументи мають бути відповідним чином упорядковані. Причому необхідно враховувати психологію як автора, так і реципієнта. Не випадково у журналістиці постійно відбувається пошук не тільки авторитетів, але й людей з великим потенціалом енергетики, яку поки що ми не навчились вимірювати, але яка відчувається практично. Тут на першому плані щирість і впевненість, внутрішня переконаність, характерна для “народних трибунів” і яка особливо виявляється у переломні моменти історії.

Аргументація в журналістиці – Частина 3
Аргументація в журналістиці – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.