Аргументація в журналістиці

21 Березня, 20122:22 am

0


Аргументація в журналістиці

Доказ і переконування – процес постійного духовного спілкування між людьми в ході буденного і практичного життя, виховання, навчання, обміну найрізноманітнішою інформацією, наукової і, зрозуміло, журналістської діяльності. Доведення певної істини, переконування інших громадян у правильності того чи іншого судження, точки зору такі ж давні, як суспільство. Більше того, деякі вчені твердять, що логіка як наука про закони мислення зародилась у зв’язку з риторикою – наукою про красномовство1. Бо, зрештою, завдання логіки полягає в тому, щоб доводити істинні судження і спростовувати хибні.

Доказ, доведення – суто логічний процес. Якщо говорити спрощено, то доведення – це розкриття відповідності певного судження тому, що є в реальній дійсності. Ми навіть не завжди помічаємо, що у процесі практичного спілкування, не кажучи вже про науку, юриспруденцію, ми постійно демонструємо у різний спосіб і різними методами збіг наших слів, суджень, висновків з тим, що є в реальності. Мета будь-якого пізнання – наближення до істини, тобто більш чи менш адекватного відображення у свідомості людини явищ і процесів природи, суспільства і самого мислення.

Процес будь-якого спілкування, зокрема й масової комунікації, – це пізнання того, що відбувається довкола нас на рівні подій і фактів, на рівні їх тлумачення, а також більш чи менш глибокого оперативного аналізу. Цим спеціально займається наука, для якої немає іншого завдання, крім все глибшого пізнання об’єктивної реальності.

І в буденному житті, і в будь-якій із наук ту чи іншу інформацію, судження, висновок, концепцію, теорію ми мусимо підтвердити, довести. Журналістика не є у цьому відношенні винятком. Тут теж діють загальні закони пізнання. Саме ними ми керувалися, з’ясовуючи природу журналістики і пізнання нею дійсності.

Але якщо для науки встановлення тих чи інших закономірностей достатньо, то для журналістики, виходячи з її природи і функцій, такого доведення замало. Як ми вже зазначали, завдання журналіста, публіциста нерідко починається там, де вичерпується завдання вченого. Журналіст, як і, до речі, популяризатор науки, викладач або вчитель повинен ще вміти переконати в істинності тих, до кого звертається. А його адресат – це, як правило, не фахівець, а широка громадськість. Уже в цьому є певна відмінність між доказом ученого, який здебільшого звертається до спеціалістів, здатних розуміти його, нерідко дуже складну, мову, і доказом журналіста.

Але відмінність ця значно глибша, оскільки є різниця між простим знанням і переконанням. Без сумніву, в основі переконання лежать певні знання. Але не всякі знання переростають у переконання. Між просто знанням як певною системою інформації і переконанням як певним станом людини існує суттєва відмінність.

“Специфіка переконання, – зазначає один з українських філософів, – полягає в тому, що воно водночас відображає і дійсність, і ставлення суб’єкта як до самого відображення, так і до того, що відображається. У переконанні знання зливаються з волею людини. Переконання – такі знання, які складають зміст мотивів діяльності, впливають на напрямки мислення і дії, зумовлюють вчинки, лінію поведінки, формують установку до дії… Переконання – це знання, яке має світоглядне значення”1.

На основі аналізу структури цього духовного стану дослідники роблять висновок про те, що останнє, крім знань, включає в себе певні психологічні компоненти, емоції, певний душевний стан. Не будь-які знання лягають в основу переконань, а лише ті, які зачіпають інтереси особистості, відповідають їм. Цілком зрозуміло, що таке зіставлення певних ідей з потребами людини неминуче викликає відповідні почуття, а не тільки думки. Не випадково, мабуть, переконання ніколи не уживаються з емоційною індиферентністю, вони немислимі без активної участі не тільки знань, але й емоцій.

Окрім понять доведення, переконування, в науці і практиці використовується поняття аргументації. Аргументація – особливий тип судження. Це спосіб судження, у процесі якого висувається певне положення як теза, яку необхідно довести. Розглядаються докази щодо істинності певного доведення і можливих протилежних доказів. Дається оцінка обґрунтуванню і тезі доведення, як і обґрунтуванню і тезі спростування. Крім того, заперечується антитеза, тобто теза опонента. Доводячи тезу, автор тим самим формує переконання в істинності тези і неістинності антитези. У процесі аргументації обґрунтовується доцільність прийняття тези з метою вироблення активної життєвої позиції та реалізації відповідних програм і дій1.

Як видно, поняття “аргументація” набагато ширше за змістом, ніж поняття “доведення”. Метою доведення є виявлення істинності тези, а метою аргументації – ще й обґрунтування доцільності прийняття цієї тези, розкриття її важливого значення у певній життєвій ситуації. Та й сам аргумент трактується ширше, ніж у теорії доведення, він різноманітніший, багатший.

В основі аргументації лежать насамперед логічні закони. Оскільки студенти вивчають курс логіки, наше завдання – відіслати їх до відповідної літератури1 та нагадати деякі елементарні істини, без яких незрозумілою буде дальша розмова.

У логіці прийнято виділяти такі три учасники суперечки: пропонент – той, хто висуває певне положення. Він може висловлювати власну думку або певну колективну позицію. Опонент – той, хто піддає сумніву, заперечує слушність певної думки. Він може бути присутнім або не брати участі в цьому процесі. Аудиторія – колективний суб’єкт суперечки. Йому, власне, й адресується суперечка.

Логічна структура доказу й аргументації теж складається з трьох компонентів. Ними є теза – судження, яке необхідно довести, аргументи – ті істинні судження, якими користуються у процесі доведення тези. Нарешті, формою доведення або демонстрацією називають спосіб логічного зв’язку між тезою й аргументами або сам процес розгортання аргументації.

Необхідно також зазначити, що саме аргументування може бути здійснене двома основними способами: шляхом безпосереднього звертання до дійсності, що найчастіше робить журналіст (фактологічна аргументація), і за допомогою уже відомих положень, суджень, коли автор теж звертається до реальності, але не безпосередньо, а опосередковано, через умовиводи, висновки, закони, концепції, теорії тощо.

У працях з логіки називають такі основні види аргументів:

1. Достовірні одиничні факти;

2. Визначення як аргумент доказу;

3. Аксіоми – судження, які приймаються як аргументи без доказу;

4. Закони і теореми.

Логіка пробує встановити певні вимоги до кожного з трьох компонентів процесу доказу, а також піддає критиці відступи від цих вимог.

Теза, згідно з цими вимогами, повинна бути сформульована чітко і недвозначно, залишатись незмінною протягом усього процесу доведення. Теза не повинна бути внутрішньо суперечливою. Логічні помилки або зловживання щодо тези: часткова або повна підміна, апеляція до людини (замість тези людини, яка її висловила), аргумент до публіки (психологічний вплив на почуття аудиторії) та інші відступи. Прямою критикою тези вважається метод “зведення до абсурду”, коли із висунутим положенням ніби й погоджуються, а далі з наявних аргументів та тези виводять всі можливі наслідки і демонструють їх абсурдність.

Аргументація в журналістиці – Частина 2
Аргументація в журналістиці – Частина 3
Аргументація в журналістиці – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.