Біографічний метод

10 Листопада, 20114:14 pm

0


Біографічний метод

Біографічний метод

БІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД — допоміжний спосіб вивчення літературири, який розглядає біографію та особистість письменника як чинники, що зпливають на його творчість. Серед прихильників біографічного методу існує різна оцінка його можливостей: від зизнання універсальності до допоміжного характеру методу.

Особливе місце в його розробці належить видатному   французькому літератору Ш.Сент-Бьову (1804-1869), діяльність якого проходила в умовах утвердження принципів історичної та психологічної критики, що приділяла багато уваги творчій особистості письменника. Сент-Бьов одним із перших звернув увагу на різницю між літературо-знавчим та літературо-критичним аналізом, розробляв дослідницькі принципи
першого роду”, за якими і було затверджено визначення.

В нарисі “П’єр Корнель” (1829) Сент-Бьов сформулював ідею: “В галузі критики та історії літератури немає, напевне, більш значного, більш захоплюючого, більш приємного і разом з тим більш повчального читання, як добре написана біографія вел. люде … ретельно складені … оповіді про особистість та тв. письменника, мета яких — проникнути в його душу, показати його з різних сторін”. Аналіз літературних явищ минулого та сучасності Сент-Бьов починав з вивчення біографій та внутр.світу письменників. Підкреслював необхідність вивчення листів, розмов, думок, різних особливостей характеру, морального образу письменників. В статті, присвяченій Ж.-Ж.Амперу, Сент-Бьов остаточно затвердив термін порівняльне літературознавство. В його біографічних нарисах висувається проблема порівняльно-типологічне дослідження в галузі психології, в виявленні “духовної спорідненості” письменників, їх “специфічної близькості”, що формує “духовні клани”. Біографічна домінанта в методології Сент-Бьова критикувалася В.Бєлінським та А.Луначарським; більш об’єктивно оцінювалася Г.Плехановим, який відзначав і соціальну детермінацію творчості французького літератора, бачив достоїнства його літературних портретів з психологічного боку, а недоліки — в поганому висвітленні історичного значення письменників.

У подальшому біографічний метод був доповнений І.Теном іншими детермінуючими чинниками (“расою”, середовищем”, “моментом”). Традиція літературного портрету на фоні суспільних рухів розвинулася в працях лан. критика Г.Брандеса (1842-1927), який поєднав культ.-іст. методологію Тена з принципами біографізму та порівн. вивченням європ. л-р. Достоїнства останнього він оцінював як задатність наближати до нас чужоземне, так що нам легше засвоїти його, і віддаляти від нас наше власне, так шо ми можемо споглядати його здалеку, в загальному”. Метод Брандеса визначають як портретно-біографічний з застосуванням іст.-культ, фактів для психол. характеристики письменника. В психол.-портретному стилі створені ним монографії про В.Шекспіра, Й.В.Гете, Вольтера, статті про І.Тургенева, Ф.Достоєвського, Л.Толстого, М.Горького.

Розвиток літ-знавчого жанру “літ. портретів” на поч. XX ст. зазнав впливу імпресіонізму, шо проявилося в прагненні до очищення біографії письменника від “побічних елементів”, до виявлення “потаємного духу”. Такими є дослідження франц. історика л-ри Г.Лансона (1857-1934), які комбінують інтуїтивний аналіз з точними науками та літ. портрети рос. критика Ю.Айхенвальда (1872-1928). В рос. дорев. літ-знавстві традиції Б.м. не дістали широкого розповсюдження. Деякою мірою їх можна знайти в нарисах історика заг. л-ри Олексія Веселовського (1843-1918) про Мольєра, Дж.Байрона, де біографічний підхід поєднується з принципами культ.-іст. школи Тена і Пипіна. В переробленнях цієї школи біографізм був висвітлений в дослідженнях укр. літ-знавців (В.Горленко, М.Драгоманов, М.Сумцов, М.Петров).

На факти індивідуальної історії письменника спирався І.Франко в статтях про творчість Т.Шевченка (“Причинки до оцінення поезії Т.Шевченка”, 1881 та ін.).

Найпродуктивнішим у подальшому розвитку літ-знавчої методології стало положення Сент-Бьова про вивчення “духов. спорідненості” письменників, їх “духов. кланів”, шо затвердилися в психол. та порівн.-іст. школах. В першому випадкові це проявилося в дослідженні психол. типів письменників у нім. психолога Р.Мюллера-Фрайєнфельса, який, однак, при цьому спирався лише на вивчення їхніх тв. Тому вивчення літ. симпатій, кола письменницького читання — життєва традиція біогр. школи, що утвердилася в суч. наук, літ-знавстві, яке, щоправда, не схильне захоплюватися біографічною домінантою.

Б.м. слід відрізняти від принципів написання біографії, в які й життя письменника стає предметом вивчення.

До найцікавіших джерел біографічного жанру слід віднести іст.-худож. “Порівняльні життєписи” Плутарха (бл. 46-127 pp. н. е.), де в 46 парних біографіях знаменитих грец. та рим. державних діячів і полководців автор використовував поширений в ант. риториці та науці прийом порівн. пошуків. Парні біографії Плутарха мають особливу заключну частину — “порівняння”, яке розкриває ставлення автора до своїх героїв; образи та сюжети Плутархових “життєписів” широко використовувалися в трагедіях Шекспіра. В біографічних дослідженнях, які тісно пов’язують життя та твор. діяльність письменника, методологія Сент-Бьова багато в чому ще не втратила свого значення як допоміжна, вдосконалена принципами порівн. та психол. вивчення творчості.