Поняття “Билина” – Частина 1

8 Листопада, 20114:14 pm

0


Поняття “Билина” – Частина 1

Билина

БИЛИНА — жанр російської епічної пісні. Билина не співалася, але виконувалася речитативом, первісно в супроводі гри на гуслях, пізніше без музичного супроводу. Слово Билина для позначення жанру було запроваджено в 40-х pp. XIX ст. І.П.Сахаровим, який запозичив його зі “Слова о полку Ігоревім”: “… по былинамь сего времени”. Незважаючи на помилковість такого ототоження, слововживання Сахарова закріпилося в фольклористиці як термін, (у сучасному перекладі М.Рильського Б. — “бувальщина”). Були витіснені інші терміни: “старина”, або “старинка”, як мовилося в народі, недиференційоване “пісня”, яким користувався, наприклад, П.Киреєвський, “вищі епічні пісні” (на відміну від “нижчих епічних пісень” — духовних віршів та історичних пісень). Билини часто визначають як героїчні пісні, але поряд з тим є багато Билиної міфоогії, новелістичного, авантюрного змісту. Основні дійові особи Билини — богатирі. Від їхніх дій залежить розвиток сюжету та ідейно-тематична спрямованість Билини.

Сюжетів Билин існує близько сотні, варіантів — більше двох тисяч. Учені групують Билини за місцем дії навколо історичних князівських центрів на Київщині, галицькі, новгородські (очевидно, й за містом виникнення сюжетів). До київських належать Билини про “старших богатирів”, переважно міфологічні генези (Святогор, Вольга (Вольх), Самсон, Мікула), про “молодших богатирів” (Ілля Муромець, Добриня Микитович, Альоша Попович та ін.) — переважно героїчного, але й новелістичного змісту; галицькі (князь Роман, Дюк, Чурило, Михайло Козарин) — новелістичні; новгородські — авантюрно-новелістичні.

Проблема виникнення Билин складна й пов’язана з боротьбою прихильників міфологічної (Ф.Буслаєв) та історичної (Л.Майков, В.Міллер) шкіл, аж до дискусії В.Пропп — Б.Рибаков. Перші (сер. XIX ст.) відшуковують коріння Билин у міфологічній прадавнині. Другі (поч. 60 pp. XIX ст.- до 1936, відродилося в 50-60 pp. XX ст.) шукають відображення конкретних історичних осіб і подій. Так, Володимир Красне Сонечко має одне трактування — сонечне божество, друге — поєднання в образі рис двох київських князів: Володимира Святий та Володимира Мономаха. Дарма, шо обидві сторони припускалися перебільшень і негативно ставилися до аргументів своїх опонентів, такі дискусії були плідними, допомагали віднайти справжнє співвідношення між міфологічними та історичними складниками. В середині XX ст. працями Проппа закладено порівняльно – типологічний напрямок у вивченні Билин. Сюжети Билина часто мають паралелі в епосах інших народів (“Бій Іллі із сином” — перс. “Рустем і Зораб”; “Добриня та Альоша” — “Одіссей на весіллі своєї жінки” тощо). Міграційна школа намагалася пояснити такі збіги запозиченнями з різних джерел (Іран, Візантія, Скандинавія, татаро-монголи та ін.).

Вочевидь, треба відрізняти час постання билинних протосюжетів і протообразів від складання власне Билин. Найдавніший сюжети відбивають слов’ян, міфологічне уявлення про природу, а також про “культурних героїв” (Святогор, Вольга, Мікула). Сюжет Билини про Вольгу і Мікулу постає як відображення переходу від мисливсько-рибальського господарювання до рільництва. Відображено в Билині давні звичаї побратимства, левіратного шлюбу тощо.

Сюжети київських Билин постали на Київській Русі. На ці сюжетні структури накладалися багатовікові нашарування. Основні вороги богатирів — татари — замінили кочових степняків — первісних печенігів і половців (лише в одній Билині “Цар Саул Леванідович” збереглася назва “Половецька земля”, в усіх інших її замінено на “Татарська орда”, “Золота орда”). Перемоги над печенігами та половцями було переосмислено як майбутні перемоги над татарами; бажане майбутнє зображено як здійснене минуле. Можливо, остаточне оформлення таких Билин відбулося в XVI ст. після справжніх перемог над татарами. До XVI – поч. XVII ст. не припинявся процес билинотворення: сюжетоскладання Билин “Добриня і Маринка”, описи-ритуали, звичаї, реалії — ближчі до московського царського побуту, ніж до старо – київського князівського. Часом у науці циклізують Билини за головними героями, які часто мають свою біографію (Билина про Іллю Муромця, Добриню Микитовича, Альошу Поповича, Вольгу, Садка, Василя Буслаєва і т.д.), чи за подіями, що їх відображає сюжет Билин: героїчні (військові), про епічні сватання, чи боротьбу героя за свою жінку.

Після занепаду Києва внаслідок татар, навали Билини почали виникати в інших осередках. Галицькі Билини відображали торговельну могутність Галицького князівства. На північно-західній Русі — новгородські Билини славили купецтво, торговельні зв’язки князів з заморськими країнами. Інший шар — новгородські Билини — розповідає про мандри героїв (Василь Буслаєв) та їх чарівні пригоди (“Садко і морський цар”). Остання наближається за сюжетом до казки.

Соціальні відносини знайшли відбиття як в прадавніх сюжетах Билин (“Вольга і Мікула”, “Ілля Муромець і бояри”), так і в пізніх переосмисленнях: протиставлення міфологічних за генезою образів Вольги і Мікули сприймається як протиставлення князя й селянина. Зростання симпатії до Іллі Муромця відображується в сталих словесних формулах — “селянський син” або “старий козак”. У XX ст. спостерігається процес затухання билинної традиції.

Билині притаманні художні особливості, спільні з іншими фольклор, жанрами {тавтологія, постійні епітети, loci communes тощо). Поетична форма Билин найскладніша , найтрадиційніша порівняно з іншими жанрами російського фольклору. Найбільше важить прийом гіперболи. Богатир, його сила, зброя, вороги і таке інше, характеризуються з використанням гіперболи. Широко зустрічається гіпербола в Билинах про “старших богатирів” (Святогор від своєї сили поринає в землю по коліно, чи по кісточки; соху Мікули не може підняти ціла дружина Вольги). З цих Билин гіпербола перейшла як основний засіб характеристики до Билини про “молодших богатирів” (Соловей Розбійник кричить так, шо люди “мертві лежать”; Ілля Муромець один побиває військо — “сорок тисяч”; Васька Буслаєв, підліток, граючись з ровесниками, випадково вириває їм руки, ноги). Особливістю поетики Билин є “скам’янілі” епітети (“Я, собака Калин-цар”), які свідчать про невміння сказителя поставити себе на  негативного героя. Своєрідний тип Билин було знайдено в козацьких регіонах: на Лону, Тереку, Ниж. Волзі, Уралі. Це — скорочені й деформовані Билини, що нагадують пісні і виконуються здебільшого хором. Поетика Билин вплинула на “нижчі епічні пісні”: духовні вірші, стародавні історичні пісні (наприклад, про Івана Грозного) зберігають билинну поетику. Записи Билин почалися з 60-80 pp. XVIII ст. в Сибіру. У дальшому переважну кількість записів було зроблено на Півночі. (Архангельська та Олонецька губернії).

Билина – Частина 2