Доля та випадковість у романі Т.Уайльдера

“Міст короля Людовіка Святого”

Питання закономірності та випадковості хвилюс американського письменника Торнтона Уальдера впродовж усієї творчості. Повість “Міст короля Людовіка Святого” (1927) – тому яскраве підтвердження: події, зображені у ній, віддалені у часі (1714 рік), та все ж мають безпосереднє відношення до сучасної людини, оскільки їх результат наводить на роздуми про універсальні проблеми. Автор дотримується думки, що життя і смерть людини не є випадковими, що в житті і в смерті “закладений План”.

Повість має чітку і просту композицію: складається з трьох новел, нібито написаних монахом-францисканцем, що став свідком того, як розірвалося тонке павутиння плетеного мосту, перекинутого через прірву у Перу. Цей випадок цікавить Уайльдера не своєю інтригою, а проблемою сутності людського буття: не версії нещасного випадку, а душевний стан його жертв знаходяться в центрі сюжету. П’ятеро людей, що загинули через нещасливу випадковість, представлені як щось на зразок моделі людства і нашої планети в цілому (п’ять – число континентів на Землі). Це загальнолюдське, універсальне, метафоричне начало у творі складає його значення і забезпечує йому особливе місце серед розмаїття літературних шедеврів минулого століття.

Катастрофа на мосту представлена як катаклізм біблійного масштабу: не випадково її жертви мають собі пару, за винятком малолітнього сина акторки й одночасно дами напівсвіту Каміллн Періколи, який представляє у повісті світ дитинства. Проте символічне начало не домінує: у кожного з персонажів є власна доля, конкретні життєві обставини, слабкості та пристрасті. Кожен з них має всепоглинаюче почуття, яке стає змістом існування, тримає на світі, стимулює бажання жити і боротись. Коли ж обставини змушують героїв змиритись із втратою предмета своєї любові, вони не здатні почати все спочатку – і одночасно разом переступають рокову риску, що відділяє життя від небуття.

Самотня, не потрібна власній доньці маркіза де Монтемайор, її служниця, сирота Пепіта, один з братів близнюків Мануель, людина великої душі дядечко Піо, син його прийомної доньки малолітній Хайме – всі вони пройшли через якесь коло життя, яке випробувало їх, провело через труднощі, нестатки любов і самотність – і подарувало прозріння. Уайльдер наполягає, що просвітління, якого просимо у Бога, є найсвітлішим моментом у житті, який означає завершеність, замкнутість однієї з орбіт людського існування. Досягнувши бажаної мети, особистість мусить вийти на нову сходинку буття – така логіка людського існування.

Всі п’ятеро героїв завершили своє індивідуальне існування; виконали життєве призначення: вони змирилися з втратою сердечної прихильності, відмовились від егоїзму який диктує потребу у чиїйсь любові до себе, сповнились прагненням виправити помилки, яких припустилися за життя. Автор порівнює людське існування з подорожжю, паломництвом до святих місць, кінцева мета якого – очищення, просвітлення духу. Парадокс у тому, що у мить такого осяяння людина стає на межу, яка відділяє її від собі подібних, тих, хто ще не досяг істини. На цій межі немає життя: за нею – темрява, небуття.
Повість Т.Уайльдера сповнена оптимізму і глибокого філософського змісту: після нещасливого випадку, що забрав життя п’ятьох, ті, хто залишився жити, по-новому подивилися на себе й оточуючих, змінили життєві орієнтири, визначились з метою у житті, відволіклись від мізерного і буденного, що глушило в їх душах особистість. Висновок про те, що випробування дані людині для збагачення її душі, для вироблення власної мудрості і переконань, сповнений гуманістичного пафосу і робить невеликий твір Т.Уайльдера феноменом світової літератури.

Катерина Гільдебран і
Науковий керівник -доц. Теленько Г.М

Використана література:
1. Уайльдер Т. “Мост короля Людовика Святого”. – М.: Радуга, 1983 -99с.
2. История американской литературы. – М.: Просвещение, 1972. – Т.2. – 343с.