Експресіонізм у німецькомовних літературах

27 Жовтня, 20127:31 am

0


Експресіонізм у німецькомовних літературах

Початок ХХ ст. ознаменований у німецькомовному просторі поширенням авангардистського мистецького напряму, що отримав назву експресіонізм. Експресіонізм (від expression — вираження, виразність) — напрям, що охопив практично всі сфери мистецтва. Хронологічно він охоплює період з 1905 і триває до кінця 1920-х років, досягаючи найбільшого розквіту в Німеччині та Австрії.

До виникнення експресіонізму призводять художні експерименти молодих дрезденських архітекторів, які об’єдналися в 1905 році в групу під назвою «Міст». 1911 року створюється ще одне мистецьке угруповання в Мюнхені – «Синій вершник». У цей же час починають виходити перші експресіоністські журнали: «Дія» (1911-1933 pp.) та «Буря» (1910-1932 pp.). Засновник «Бурі» Герват Вальден був першим, хто вжив термін «експресіонізм» у 1911 році.

Експресіонізм охопив усі сфери мистецтва й культури Німеччини й Австрії, причому його найкращі зразки досягли надзвичайно високого рівня й справили вагомий вплив на наступний розвиток не тільки німецькомовної, а й світової культури. У живописі експресіонізм представлений творчістю Василя Кандінського, Оскара Кокошки, Еґона Шіле, у музиці – Альфреда Шьонберґа, Албана Берґа, Ґустава Малера. На початку 20-х років стилістику експресіонізму запозичує й кінематограф (наприклад, «Кабінет доктора Калігарі» у постановці Роберта Віне в 1920 р. став одним з шедеврів німого кіно).

Експресіонізм як потужний мистецький напрям мав і своїх теоретиків. Найвизначнішими теоретиками напряму були Курт Пінтус і Казимір Едшмід. Експресіонізм, на їхню думку, був покликаний визначити сутність мистецтва, що є за своїми цілями та засобами протилежним імпресіонізму й натуралізму: мистецтво не зображає дійсність, а виражає її суть. Митець, на думку експресіоністів, не повинен копіювати дійсність, вірогідно відтворювати її. Як зазначав Е. Толлер, «експресіонізм хотів більшого, ніж фотографія… Реальність має бути пронизаною світлом ідеї». Автор у творах цього напряму насамперед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб’єктивне, пристрасне. Як наголошував К. Едшмід, «весь простір митця-експресіоніста стає видінням. У нього не погляд — у нього бачення. Він не описує — він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере — він шукає». Експресіоністи сприймають світ нервово й трагічно, вони користуються засобами підвищеної виразності. Недарма Й. Бехер вважав найхарактернішим для експресіонізму образом «напружений, відкритий в екстазі рот».

«Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його, — пише К. Едшмід. — Захопити його… в його найсправжнішій суті й відтворити — ось найвагоміше завдання мистецтва». Проте пізнати дійсність — означає для експресіоністів подолати її за рахунок визволення емоційної енергії суб’єкта. «Експресіонізм, — зауважив Томас Манн, — глибоко зневажає дійсність і відмовляється від зобов’язань перед дійсністю». А звідси — риси експресіоністичної поетики: свідома деформація картин дійсності, оперта на принцип суб’єктивної інтерпретації, тяжіння до абстрактного узагальнення, загостреної емоційності, гротеску, фантастики. Митець-експресіоніст піднімається над історією, над реальним буденним світом, звертається до універсального, вічного, космічного. Мить для експресіонізму знецінюється, він шукає вічного, як зазначає Оскар Вальцель. «Він відриває людину від її повсякденної обстановки. Він звільнює її від суспільних зв’язків, від сім’ї, обов’язків, моральності. Людина має бути лише людиною…»

Сам світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини, яка стала свідком драматичних подій і тяжких потрясінь початку XX століття. Цей світ технічного прогресу, що перебуває, на думку експресіоністів, напередодні апокаліптичної катастрофи, є хаотичним, дисгармонійним, абсурдним, і людина приречена на страждання в ньому. Звідси — проникливий біль за людину, за її відчуженість від суспільства та інших людей, прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби й кохання, мрія про всесвітнє братерство людей. «Світ починається з людини», — цей вираз Франца Верфеля стає одним з філософських і художніх принципів експресіонізму. Співчуття до «розірваної» людини, проникнення в її суперечливий внутрішній світ є одним із здобутків напряму. «Ось вона стоїть перед нами, — говорить про людину експресіонізму К. Едшмід, — абсолютно первісна, вся просякнута хвилями своєї крові, і пориви її серця настільки очевидні, що здається — це серце намальоване в неї на грудях».

Обличчя експресіоністської драми визначали Георґ Кайзер, Ернст Толлер, Вальтер Газенклевер. Експресіоністична драма відмовилася від життєподібності, вона звернена безпосередньо до глядача й розрахована на безпосереднє враження. У «драмі крику» часто діють умовні абстрактні персонажі (Чоловік, Жінка, Народ, Городянин). «Кожен повинен пізнати себе в усіх», — пояснює експресіоністське тяжіння до загального Й.Бехер. Герої п’єс Е.Толлера, Г.Кайзера, В.Газенклевера часто зверталися безпосередньо до глядача, а самі п’єси перетворювалися на філософський трактат, публіцистичну статтю або пристрасний авторський монолог. Варто згадати, що до експресіоністської драматургії неодноразово звертався й український Лесь Курбас. Микола Бажан зазначав, що зазнав впливу експресіонізму саме через п’єси «Березоля» — п’єси Толлера, Кайзера, прозу Верфеля. Чимало технічних прийомів, введених театром експресіонізму, залишилися в арсеналі режисерів і пізніше (монтаж, різнорівнева сцена, відсутність «четвертої стіни»). Одним із монументальних зразків експресіоністичної драми стала п’єса Карла Крауса «Останні дні людства» (1919).

Проза експресіонізму менше відома, але й у ній є видатні імена — ранній Альфред Дьоблін, Леонгард Франк, Густав Мейрінк. Під впливом експресіоністичної традиції створена одна з перших німецькомовних антиутопій – роман Альфред Кубіна «Інша сторона», 1909). Контекст експресіонізму дуже важливий для розуміння творів Франца Кафки.