Етичні та правові звичаєві норми поведінки українців

Березень 27th, 20136:40 am

0


Етичні та правові звичаєві норми поведінки українців

У процесі вікового досвіду життєдіяльності сільської громади виробилося багато етичних і правових звичаєвих норм поведінки. Адже громада – це така спільнота, що має певну визначену територію проживання, власність, свій уряд і, згідно з установленими нормами, регулює усі аспекти життя своїх мешканців. Первісно завданням громади було оберігати інтереси спільноти від усіх можливих внутрішніх і зовнішніх небезпек.

Селянська громада жила єдиним життям. Селяни молилися в одній церкві, разом жали жито. Потребу у спілкуванні реалізовували, ходячи разом до коваля, до млина, до олійниці, проводячи разом ярмарки, толоки, храмові празники. Дівочі та чоловічі громади існували окремо. У них дотримувалися загальноетичних норм поведінки:

  1. Кожна людина повинна була завжди пам’ятати про Бога.
  2. День кожної людини починався молитвою.
  3. Великого значення надавали громадській думці. Найганебнішим  вважався громадський осуд.
  4. Кожен повинен був з повагою ставитися до старших, особливо до жінок.
  5. Усі злочини засуджувалися “на гроші” (злочинець сплачував штраф громаді).
  6. Хлопці й дівчата каралися за дошлюбні статеві стосунки.
  7. Хлопці починали парубкувати з 16-18 років, а дівчата – з 15-16 років.
  8. Парубоцькі громади мали свої каси. Кошти використовували на оплату музики і молодіжне відзначення традиційних свят за народним календарем.
  9. Ночівлі хлопців з дівчатами дозволялися й практикувалися. Це було свого роду вихованням дотримання етичних норм поведінки.
  10. Найбільшим злочином вважалося конокрадство. За це засуджували  “на смерть.”

Великого значення українці надавали укладенню шлюбу. Тільки після одруження людину вважали самостійною. Одружена людина користувалася авторитетом.

Церква і законодавство забороняли вінчати неповнолітніх. Дівчата виходили заміж у 16-23 роки, хлопці – у 18-25 років. Народ схвалював ранні шлюби: “Рано встане – діло зробить, рано жениться – дітей до розуму доведе”. Наречених намагалися обирати зі свого села, рідко – з сусідніх. Якщо до родини приходив приймак, його брали до громади.

В Україні існували: принцип соціальної ендогамії, тобто обранця шукали рівного за соціальним та економічним станом; принцип національної ендогамії, тобто обранця шукали однакової національності. Рідше українці одружувалися з росіянами та білорусами.

Громада визнавала розлучення тільки у випадку відсутності дітей. Повторне одруження дозволялося, але не раніше як через рік після смерті одного з подружжя. За етичними та правовими звичаєвими нормами, з батьками залишався жити один із синів. Батьківська оселя і майно передавалися тому, хто за ними доглядав.

Дітей залучали до хатньої роботи з п’ятирічного віку.  Фізичне та естетичне виховання було цілком засноване на християнському світогляді: не робити гріха. Моральне виховання передбачало покарання дівчині, яка до шлюбу втратила цнотливість. Її били шнурами від дзвонів, які перед тим мочили у соляній воді. Такій дівчині обрізали косу і водили разом з хлопцем по селу. Ворота обмазували дьогтем. Хлопець міг відкупитися землею чи хатою. Етнічне виховання мало основним завданням передати національно – культурні цінності нащадкам. Воно передбачало щоденну спільну молитву, розповіді про свій рід, героїв, святкування національних і християнських свят. Метою емоційно – психологічного виховання було створення позитивного мікроклімату в родині, що досягалося через щиру ласку матері, любов батька, вибачення образ, родинні урочистості, шанобливе ставлення до старших, дотримання Божих заповідей та вимог звичаєвого права.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.