Еволюція моделей університету в Західній Європі Нового і Новітнього часу

Листопад 1st, 201211:20 am

0


Еволюція моделей університету в Західній Європі Нового і Новітнього часу

З початком Нового часу (ХVІ ст.) поширюється згадувана паризька модель організації університету, однак тепер вона набуває кількох форм. Зокрема, це –університет викладачів, базований на системі факультетів із централізованим навчанням, де викладачі групувалися за дисциплінами і присуджуваними сту­пенями, а структура була зорієнтована на підготовку спеціалістів; колегіальний або тьюторський університет, який орієнтувався ще й на оксфордську модель, де навчання децентралізувалося, існували численні об’єднання, організовані для повсякденного проживання (охоплювали магістрів і студентів).

Водночас існувала і система факультетів, однак цей вид університету більше орієнтувався на засвоєння загальних знань. Проміжна модель – коледж-університет – по­єднувала переваги централізованої організації і системи невеликих коледжів, що спрощувало контроль за студентами і навчальним процесом. У Європі такі компактні університети були поширеним явищем. Подібний тип університету створював ідеальні умови для контролювання владою університетської систе­ми. Порівняно із середньовічним, університет Нового часу став більшою мірою навчальним, ніж науковим центром, та проводив підготовку в галузях права і медицини. У Середні віки ці факультети на фоні непомірно роздутих факуль­тетів мистецтв перебували на другому плані.

На основі європейських університетів з’явилися організаційні форми, в яких функціонувала і розвивалася європейська наука. У XVII ст. заснова­но Лондонське королівське товариство, відкрито Паризьку академію наук. Європейська традиція, таким чином, ішла від університетів до специфічних ор­ганізаційних форм наукового співтовариства.

В історії європейських університетів XVI – XVIII ст. Д. Літошенко про­понує шукати ключ і до сучасних світових моделей підготовки кадрів ви­щої кваліфікації: французької (абсолютистсько-політичної), німецької (мобілізаційно-реформаційної), британської (еклектичної) та американської (мобілізаційно-колоніальної). Водночас, уже в період ХІХ – початку XX ст. світовий досвід демонструє тенденцію до зближення в структурі університету навчального і наукового процесів. У першій половині XX ст. еволюція ідеї уні­верситету відобразилася у виникненні дослідницької (В. Гумбольдт) та інтелек­туальної (Дж. Ньюмен) моделей.

На початку XX ст. локалізувалися три основні: французька (наполеонівська), орієнтована на підготовку професіоналів, здатних обслуговувати потреби уряду і держави; англосаксонська, спрямована на вихо­вання еліти; німецька (гумбольдтівська), яка провідною ідеєю університету про­голошувала єдність навчального процесу і наукового дослідження, спрямовану на вдосконалення змісту і методів навчання, формування творчої індивідуаль­ності майбутніх дослідників.

Головна ідея університету (триєдності навчання, наукового дослідження і виховання), гумбольдтівська і ньюменовська моделі знайшли розвиток у теоретичних підходах видатного німецького філософа XX ст., професора Гейдельберзького університету К. Ясперса («Ідея університету», 1946), де він виокремлює основні напрями (завдання) діяльності університету: 1) дослідження, навчання і здобування певних професій; 2) освіта і виховання; 3) базоване на спілкуванні інтелектуальне життя; 4) космос наук.