Еволюція предмета науки: від речовини і факту до символіки й інтерпретації

Червень 1st, 20118:50 pm

0


Еволюція предмета науки: від речовини і факту до символіки й інтерпретації

Уявлення про реальність – фізичну, біологічну, соціальну – не просто змінювалося разом з розвитком відповідних наук у різні історичні епохи, а й значною мірою визначалося тим способом світобачення, методологічними підходами і світоглядними принципами, які панували в науці в той чи той період розвитку. Поширеним є уявлення про історичну трансформацію науки, запропоноване В.Стьопіним, про три парадигми в розвитку наукового знання – класичну, некласичну і постнекласичну. Інший сучасний російський дослідник – В.Ільїн назвав ці моделі відповідно класикою, некласикою і неонекласикою.
Назагал, теоретичне освоєння світу, спроби отримання певної кількості знань про природну й соціальну реальність, зрештою, ґрунтовна зацікавленість у пізнанні світу завжди була притаманна людству. І тому хронологію зародження і становлення науки можна вести, починаючи ще з античної доби. Тим більше, що такі науки, як астрономія, математика чи логіка бурхливо розвивалися ще з давніх давен. Відомо, яку роль у їх розвитку відіграли дослідження Птоломея, Евкліда, Піфагора чи Аристотеля. Та якщо говорити про науку в сучасному розумінні цього слова, то вона оформилась під час наукової революції XVII ст. завдяки відкриттям Г.Галілея, І.Ньютона, Н.Коперніка, Й.Кеплера, інших видатних учених Нового часу. І хоч сучасна наука багато в чому переглянула принципи тогочасних систем, все ж досьогодні збереглися своєрідні інваріанти, найсуттєвіші ознаки, що вирізняють науку з-поміж інших форм інтелектуального освоєння дійсності. До таких основоположних рис класичного ідеалу науковості можна віднести:
– експериментальну перевірюваність наукових даних;
– високий рівень теоретизації наукового знання, чому
– зокрема сприяє ретельно розроблений математичний
– апарат аналізу;
– наявність розвиненої мережі обміну інформацією між науковцями – науково-дослідних інститутів, наукових видань, конференцій тощо;
– пошук максимально об’єктивних знань про буття, а звідси критична налаштованість суб’єкта наукового пошуку, вимога не вважати істинним знання, якщо для цього немає достатніх підстав;
– практична реалізація результатів наукових досліджень, завдяки  чому  наука  перетворюється  у  вирішальну продуктивну силу суспільства – об’єктивно саме її розвиток слугує критерієм суспільного прогресу та цивілізаційного поступу. Саме таке розуміння науки сформувалося в новочасній європейській культурі. Та все ж тодішня класична наука мала цілу низку особливостей, не кожна з яких дійшли в незміненому вигляді до наших днів.
Йдеться передусім про те, що ця наука була механістично-математичною. Ідеалом побудови наукових теорій були системи І.Ньютона і Г.Галілея. Першим кроком у становленні нового світобачення стала астрономічна новація Н.Коперніка -побудова ним геліоцентричної системи Всесвіту. Доповнили і поглибили цю систему висновки інших учених. Так, Й.Кеплерові вдалося експериментально довести ще піфагорійські,  платонівські  й  неоплатонівські  гіпотези  про математично впорядковану закономірність форми й руху орбіт планет, зокрема, про те, що вони мають форму еліпса, а також про небесну ієрархію і гармонію. Ще до нього Т.Браге здійснив чимало математичних розрахунків астрономічних явищ. А Г.Галілей винайшов телескоп, що справило революційний вплив на розвиток астрономії. Отже, була здійснена цілком вдала спроба поєднати умоглядні припущення і експериментальні спостереження. Саме це було однією з особливостей класичної науки – вона мала експериментально-теоретичний характер.
Крім того, констатувалася впорядкованість, довершеність, математична пропорційність не лише в Космосі, а й на Землі. Закони природи вважалися універсальними, непорушними, цілком об’єктивними, такими, що поширюються не тільки на зовнішню щодо людини дійсність, а й на саме людське буття. Звідси – строгий детермінізм (утвердження існування причиново-наслідкових зв’язків) на різних рівнях буття, згідно з яким кожен наступний момент розвитку чітко й однозначно зумовлюється попереднім, а свободі й випадковості відводилась зовсім незначна роль. Ще один висновок, що звідси випливав -механістична структура людської природи, включеність людини в універсальний природний механізм та її підпорядкованість законам природного буття.
Згідно з такими настановами, заперечувалась наявність чогось незбагненного, таємничого, загадкового. Все, що ще не відкрито, вважалося таким, що рано чи пізно стане зрозумілим людині і буде поясненим нею.
Ідеалом наукового знання була математика. І.Кант навіть твердив, що окрема наука є настільки наукою, наскільки багато у ній математики. При цьому формалізації зазнавали всі сфери буття, яке сприймалось передусім як матеріальне, речовинне, предметне-буття, призначене для перетворення і вдосконалення людиною. Наукова революція була доповнена і промисловим переворотом, дедалі зростаючою роллю техніки і технологій як практичних інструментів використання наукового знання.
Оскільки метою класичної науки був пошук об’єктивної, точної і універсальної істини, то зі знання вилучалися будь-які домішки суб’єктивності, ціннісної заангажованості, людської зацікавленості. Тому й вважалося, що суб’єкт пізнання – це трансцендентальний суб’єкт, виведений за межі об’єкта; це ніби абстрактна людина з досконалими пізнавальними засобами й ціннісно нейтральними цілями.
Проте такий ідеал науковості не міг проіснувати тривалий час. І вже в ХІХ-ХХ ст. під впливом зовнішніх і внутрішніх щодо науки чинників він істотно переглядається – починає формуватися некласична парадигма наукового знання. Цьому сприяли й суспільно-політичні події (європейські й американські революції й війни), що похитнули усталену віру в безмежність і могутність людського розуму і відкрили незвідану ще стихію ірраціонального в природі людини. Та не меншою мірою утвердження некласичної раціональності завдячує радикальним змінам у самій природничій науці. А.Айнштайн, М.Планк, В.Гайзенберг, Н.Бор формують релятивістську модель фізико-математичного знання. З’являється теорія відносності і квантова механіка. А.Пуанкаре, Ріман, Лобачевський, Кантор переглядають основи математики. Формується неевклідова геометрія, теорія множин тощо. В біології нарощує вплив ідея еволюції, висловлена Ч.Дарвіном. Крім того, Г.Мендель започатковує розвиток генетики. Отже, внаслідок поєднання інтерналістських (внутрішньонаукових) і екстерналістських (соціокультурних) впливів сформувався фактично новий образ науки. До його істотних ознак можна віднести, зокрема, визнання відносності нашого знання. Було встановлено залежність експериментальних результатів від інструментів і методів дослідження, а отже? вплив суб’єктивних чинників на результат дослідження. Найкраще це продемонстровано при вивченні мікрочастинок.
Закономірним висновком стала ідея про теоретичну навантаженість фактів, про неможливість існування об’єктивних фактів самих собою (ще століттям раніше у філософії про це говорив І.Кант). Відтак зазнали змін і критерії науковості – тепер до них додалися простота, ефективність, корисність. Тож істина почала визначатися не як відповідність дійсності, а як спосіб конструювання і своєрідного сприйняття цієї дійсності – істина стала відносною.
Відбулась відмова від жорсткого детермінізму на користь визнання випадковості, ймовірності, стохастичності як невід’ємних атрибутів природного буття. Об’єкти пізнання ставали дедалі складнішими, а тлумачились вони вже не статично, а динамічно, процесуально. І саме в некласичну добу одна за одною починають створюватись гуманітарні науки -соціологія, психологія, антропологія, культурологія та ін.
Нарешті з другої половини XX ст. з’являється постнекласична раціональність, розвиток якої триває донині. Наука починає розглядатись не так у плані її логіко-структурних, внутрішніх методологічних закономірностей, як під кутом зору соціально-історичних умов її розвитку, соціально-психологічних, історичних, культурних впливів. Наукове знання поступово інтегрується з іншими формами світогляду – релігією, мистецтвом і навіть міфом. Зміст поняття «раціональність» істотно збагачується, охоплюючи не лише суто раціональні, розсудкові здібності свідомості, а й підсвідоме, надсвідоме – почуття, волю, інтуїцію тощо. Об’єкти дослідження сучасної науки – складні, нелінійні реальності, які є принципово відкритими і нераціоналізованими повністю. Формуються міждисциплінарні напрями досліджень, найвпливовішими серед яких є синергетика, біоетика, універсальний еволюціонізм. Картина світу становить синтез і динамічне поєднання результатів окремих природничих та суспільно-гуманітарних наук, межі між якими поступово втрачають чіткі обриси. Світобачення стає (принаймні, має стати) цілісним, глобальним, людиномірним та екологічним.