На які види робіт необхідно отримувати дозвіл: згідно з чинним українським законодавством дозвіл на будівельні роботи необхідно отримувати при новому будівництві, а також розширенні, реконструкції, реставрації, технічного переоснащення та капітального ремонту будівель та споруд.

Виконання будівельних робіт без дозволу вважається самовільне і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством України.

Хто видає дозвіл: дозвіл на будівництво видається органами державного архітектурно-будівельного контролю України. Він являється юридичним документом і засвідчує право забудовника і генпідрядника на виконання будівельних робіт, їх фінансування, підключення до інженерних мереж, видачу ордерів на земляні роботи. Дозволи можуть видаватися на весь комплекс робіт і на окремі його види.

Які документи необхідно для отримання дозволу: незалежно від форми власності та відомчої підпорядкованості будівельних організацій, замовник (забудовник) подає за місцем будівництва об’єкта наступні документи:

- Заява за встановленою формою;
- Документ на право власності;
- Рішення виконавчого органу про дозвіл на будівництво об»єкта;
- Затверджену проектно-кошторисну документацію та висновок місцевого органу у справах містобудування та архітектури про погодження проектної документації;
- Наказ генпідрядної будівельної організації про призначення виробника робіт з його підпискою;
- Наказ замовника про призначення працівника технічного нагляду з його підпискою;
- Наказ проектної організації про призначення авторського нагляду та журналом авторського нагляду у двох примірниках;
- Копії будівельного генерального плану в двох примірниках, узгодженого органом у справах містобудування та архітектури;
- Копію паспорта фасадів у двох примірниках, погодженого органом у справах містобудування та архітектури;
- Пояснювальну записку для реєстрації;
- Комплексний висновок державної інвестиційної експертизи.

Терміни та порядок розгляду документів: орган державного архітектурно-будівельного контролю України в місячний термін розглядає надані документи і приймає рішення про видачу дозволу на будівництво або відмову у його видачі.

Нині Батурин виглядає звичайним селом. А триста років тому — великий це термін або маленький? — був він столицею Лівобережної України, резиденцією гетьманів. Та не одного разу, а двічі: з 1669 по 1708 та з 1750 по 1764 р. Правда, по мірі втрати Україною незалежності гетьмани все більше втрачали і свою владу, а останній з них, Кирило Розумовський, взагалі був вже просто царським намісником в Україні. Проте в цю коротку пору розквіту в Батурині будувалися величні будівлі першокласної архітектури. Час і люди опинилися безжальними до них.

Ще в 1669 р. гетьман Дем’ян Многогрішний вибрав Батурин за свою резиденцію. Потім звідси правив Україною Іван Самойлович, а з 1672 року — Іван Мазепа. Говорять, саме тут, в будинку Кочубея, що зберігся до наших днів, він запропонував руку і серце своїй майбутній дружині Матрьоні.

Оточене земляними валами місто стояло на високому пагорбі над Сеймом. Вже в наші дні археологи розкопали залишки гетьманського палацу, будинків козацької старшини, склали план старого Батурина. Пласти культурного шару тут мають чіткі межі, верхній, останній, закінчується на даті 2 листопада 1708 р. Саме цього дня російські війська на чолі з Олександром Меншиковим нещадно стерли українську столицю з лиця землі.

Місто захищали прихильники гетьмана Мазепи на чолі з полковником Дмитром Чечелем і «армантним єсаулом» (начальником артилерії) Кенігсеком. У козацькому таборі знайшовся зрадник, який пробрався в стан Меншикова і розповів про таємні підземні ходи, що ведуть у фортецю. Меншиков негайно віддав наказ почати штурм і «винищити в замку всіх без розбору, не виключаючи і немовлят, але залишати в живих начальників для їх наступної страти».

Штурм батуринського замку почався о 6 ранку 1 листопада 1708 року, і вже через дві години все було завершено. У кривавій різанині загинуло 20 тисяч батуринців. Городян вирізували цілими сім’ями, не милували навіть дітей. Гетьманський палац, служби, двори старшин були обернені на попіл, все живе винищене. Сьогодні на місці старої батуринської фортеці стоїть мармуровий хрест, в який вправлена невелика ікона — збільшена копія тієї, що була знайдена археологами на останках молодої матері і її трирічної дитини, вбитих царськими солдатами…

Розгромлений Батурин спорожнів на довгі роки. Життя жевріло тільки в передмістях. Наслідки жорстокого спустошення були помітні навіть через 17 років, в 1726 році: «Нині, після спустошення, місто Батурин геть порожнє, а біля його болварки і стін все порозвалювалося, і усе воно заросло, і в обох палацах ніякої будівлі старої і нової немає, тільки дві церкви кам’яні порожні… Та колишніх гетьманів і зрадника Мазепи бував військовий кам’яний малий будинок, три помости, весь розвалився; та зрадника Мазепи… кам’яні дві полатки кладові порожні, усі розбиті».

Відродження Батурина і його другий розквіт пов’язаний зі знаменитою родиною Розумовських, за наполяганням якої в 1749 р. в Україні востаннє було відновлене гетьманство. Історія цієї сім’ї справді фантастична — пригоди гоголівського коваля Вакули не йдуть ні в яке порівняння з тим, що трапилося з синами простого українського реєстрового козака Григорія Розума…

…У 1731 році полковник Вишневецький, проїжджаючи через Село Чемар на Чернігівщині, звернув увагу в місцевій церкві на молодого красивого півчого з чудовим голосом. Вирішивши зробити приємне імператриці Ганні Іоанівні, яка любила гарний спів, полковник узяв хлопця з собою до Петербургу і призначив до придворної капели. У ту пору хлопцеві були 22 роки, звали його Олексієм. Незабаром під ім’ям Олексія Григоровича він вже Опинився в списку придворних Цесарівни Єлизавети Петрівни. І можна зрозуміти, чому: набагато пізніше імператриця Катерина II писала, що Олексій Розумовський був одним з найгарніших чоловіків, яких вона зустрічала в житті.

Вже в 1730-і роки Розумовський став повновладним господарем двору Цесарівни, перед ним підлабузнювалися, до нього зверталися з проханнями найшляхетніші вельможі. Він, вочевидь, небезуспішно, використовував свій вплив на Єлизавету, залишаючись при цьому людиною веселою, добродушною і нехитрою. Напевне тому він і не був посвячений у таємницю змови 1741 року.

Коли його кохана стала імператрицею, колишній півчий перетворився на генерал-поручика і камергера імператорського двору. В день коронації Єлизавети Петрівни Розумовський став кавалером ордена Андрія Первозванного, обер-єгермейстером і власником багатьох сотень селянських душ. А в 1742 р., як прийнято вважати — в підмосковному селі Перово, відбулося таємне вінчання дочки Петра І з сином простого українського козака.

У 1744 р. А. Г. Розумовський був зведений у графську гідність, а в 1756-м одержав звання генерал-фельдмаршала. Володіючи величезною, практично необмеженою владою, будучи однією з найбагатших осіб Росії, він водночас залишався скромною, побожною людиною, прагнув не втручатися в придворні інтриги і тримався осторонь від великої політики. До свого стрімкого піднесення він відносився з гумором і лише іноді, в хмелю, проявляв бурхливу вдачу. Був Розумовський і дбайливим сином, не забував численну українську рідню. Саме завдяки Розумовському під час царювання Єлизавети українцям вдалося добитися деяких привілеїв, зокрема відновлення гетьманства. У 1749 р. новим і останнім в історії українським гетьманом став молодший брат Розумовського Кирило.

Якщо Олексій Розумовський (він Пережив свою вінценосну дружину і помер у 1771 р.) був зобов’язаний кар’єрою перш за все власній зовнішності, то Кирило — виключно брату. У 1743 р. його, 15-річного сина простого козака, відправили Вчитися за кордон. Він здобув блискучу освіту в університетах Берліна, Кенігсберга, Геттінгена, Страсбурга (його вчителем був знаменитий математик Ейлер). Після повернення до Росії 18-річний хлопець стає президентом Петербурзької Академії наук. Цю посаду він займав довгі роки, суміщаючи з обов’язками українського гетьмана. При Кирилові Розумовському Україну покинули розквартировані там російські полки, країна одержала деякі податкові пільги і, як раніше, управлялася з Колегії закордонних справ, що було ознакою певної автономії.

Спочатку резиденція Кирила Розумовського розташовувалася в Глухові, а в 1750 р. — очевидно, не без впливу Олексія Розумовського, вона була перенесена в Батурин. Указ цариці свідчив: «Повеліли ми вам, нашому хетьману, резиденцію свою мати в Батурині, оскільки і колишні хетьмани ону там же мали, і місто, що було там, відновити».

Батурин – гетьманська столиця – Частина 2

З відновленням у Батурині гетьманської резиденції тут почалося велике будівництво, до якого були залучені найбільші архітектори того часу: Камерон, Рінальді, Квасов, Аксамитов, Старцев та ін. Треба віддати належне Кирилу Розумовському: він був великим прихильником будівництва, відчував і розумів архітектуру. Для здійсненння своїх численних будівельних задумів саме в Батурин він виписав з далекої Італії першокласного архітектора Рінальді.

Що будував гетьманській столиці цей талановитий майстер, залишилося невідомим, але за особливостями його таланту, що виявився пізніше в Петербурзі, можна вважати, що він влаштовував парк при гетьманському палаці. Цей прекрасний палац нині залишається єдиною пам’яткою останнього періоду Гетьманщини в Батурині. Зовнішність палацу, його благородні, величаві форми вражають і дивують. Це першокласна пам’ятка архітектури, що стоїть у низці найкращих творів не тільки українського, але і світового класицизму. Недарма Батуринський палац називають симфонією в камені.

«…Суворим класицизмом віє від витончених напівзруйнованих форм палацу, — писав на початку XX століття відомий історик архітектури Ф. Горностаєв. — Милуючись їх неповторною красою, абсолютно забуваєш, що знаходишся в Росії, що цій будівлі минуло яких-небудь сто років, і мимоволі оцінюєш ці руїни як справжню пам’ятку глибокої давнини далекої і прекрасної Італії… Зруйнований палац, позбавлений цілісності і багатьох архітектурних форм, все ж таки викликає і понині сильне враження своєю високохудожньою цінністю. Простота, витонченість і стрункість форм і нині не зникли… Крізь монументальну колонаду охоплює широчінь і світло далечини пагорбів долини річки Сейму, залитої сонцем. Ласкаво голубить погляд туманно-срібляста заволока річки, що йде вдалину…

Цілком віддаєшся чарівності дивовижної картини і живеш її красою». Батуринський палац іноді ще називають «камеронівським палацом» — на честь його будівельника англійця Чарльза Камерона, видатного майстра класицизму. Історія будівництва палацу не зовсім зрозуміла, хоча до наших днів збереглися креслення, підписані самим Камероном. За даними Ф. Горностаєва, палац був побудований в 1799-1803 рр., тобто вже після скасування Гетьманщини. Можливо навіть, що він був перебудований Камероном з раніше існуючої будівлі, авторами якої могли бути Рінальді або Кваренгі. До наших днів збереглася лише центральна частина колись прекрасного ансамблю — головний корпус палацу.

За розмірами він порівняно невеликий і надзвичайно компактний. Головний фасад прикрашений струнким восьмиколонним портиком іонічного ордера. Властиві творчості Камерона відповідність і пропорційність архітектурних частин, благородство форм виражені тут з граничною ясністю. По сторонах від головного корпусу колись стояли два флігелі, що з’єднувалися з центральною частиною галереями. Вочевидь, тут були і різні інші служби — їх також не помилував час. Від архітектурного оздоблення внутрішніх приміщень будівлі теж нічого не збереглося. І сам палац, і його флігелі свого часу, ймовірно, мали відповідну обстановку. Все це зникло ще задовго до революції, і куди ділося — невідомо.

Кирило Розумовський жив у Батурині недовго. Дуже скоро йому набридли гетьманські обов’язки, і велику частину часу він проводив у Петербурзі. Першим його помічником, а фактично господарем і в Академії, і в Україні, був Г. Н. Теплов — людина, про яку сучасники відгукувалися без особливої теплоти. Саме він підготував остаточну відміну гетьманства на Україні. Трапилося це вже в 1764 р. за Катерини II. У відшкодування морального збитку Кирило Розумовський одержав звання генерал-фельдмаршала, хоча, як і старший брат, не брав участь в жодній битві. Як писав про нього один з біографів, «граф Кирило Григорович Розумовський кінчив мирно життя своє 9 січня 1803 року на сімдесят п’ятому р. від народження, залишивши дітям більше ста тисяч селян». На ньому і закінчилася історія українського гетьманства.

Поховали останнього гетьмана України в Батурині у Воскресінській церкві, побудованій в 1803 р. як усипальня роду Розумовських. Декілька років в Батуринському палаці жив його син Андрій Розумовський (1752-1836 рр.), відомий дипломат, що був послом у Неаполі, Копенгагені, Стокгольмі і Відні. Він був пристрасним шанувальником мистецтва і особливо музики, у Відні потоваришував з великими Моцартом, Гайдном і Бетховеном, останній навіть присвятив йому три квартети, в яких використані мотиви українських і російських народних пісень.

Поки Андрій Розумовський роз’їжджав по закордонам, палац залишався в повному розпорядженні керівника, якого, схоже, вельми спокушали величезні цінності, зібрані в станах батуринського маєтку. За однією з версій, саме від його рук спалахнула пожежа, яка знищила незрівнянний витвір Камерона, — таким чином керівник розраховував приховати сліди крадіжок. Після того, як Розумовські зійшли з історичної сцени, палац в Батурині довгі роки залишався в запустінні. У 1911-1913 рр. він частково реставрувався за проектом архітектора А. Бєлогруда. Останніми роками тут ведуться реставраційні роботи, вже відновлені два флігелі. У 2007 р. в палаці планується відкрити музей українського гетьманства.

Стародавній Глухів славиться своєю історією. Свідок багатьох видатних подій в XVIII ст., він був адміністративною столицею України, місцеперебуванням українських гетьманів і Малоруської колегії. Вперше це місто згадується в Іпатіївському літописі під 1152-м роком. У ХІІІ-ХІV ст. Глухів належав глухівським князям, родоначальником яких був князь Сімеон Михайлович, онук князя чернігівського Всеволода Святославича Чермного.

У XVII ст. Глухів ще не відігравав значної ролі, проте завдяки своєму місцеположенню поблизу україно-російського кордону, раз у раз опинявся в епіцентрі багатьох важливих подій. Так, у березні 1669 р. в Глухові, біля стін соборної Троїцької церкви, зібралася загальна козацька рада, яка у присутності московських бояр і українського духівництва вибрала Д. Многогрішного гетьманом Лівобережної України.

У 1663 р. у місті був заснований дівочий Спасо-Преображенський монастир. У 1686 р. Іван Самойлович почав споруджувати в монастирі кам’яний Успенський собор, проте в 1687 р. гетьман був зміщений і висланий до Сибіру. Будівництво завершив вже новий гетьман, Іван Мазепа, що пожертвував для цієї мети 16 тисяч червонців. Ігуменею Глухівського дівочого монастиря довгий час була мати гетьмана, Марія-Магдалена. Одночасно очолюючи Вознесенській монастир в Києві, вона керувала глухівською обителлю через свою намісницю.

На межі XVII-XVIII ст. у монастирі були споруджені кам’яні Вознесенська церква, дзвіниця, стіна з баштами і воротами. У самому місті в 1692-1695 рр. з’явилися два нові кам’яні храми — Михайлівська церква, зведена на кошти стародубського полковника Михайла Міклашевського, і розташована на головній площі Миколаївська церква. Обидва храми будував «мурованих справ майстер» Матвій Юхимович. Кам’яні церкви, дзвіниці і будинки козацької старшини виділялися серед дерев’яної одноповерхової забудови міста. Свої двори в Глухові мали гетьмани І. Брюховецький,, Д. Багатогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа, генеральні старшини, багато полковників, зокрема М. Міклашевський.

Особливий етап в житті Глухова пов’язаний з подіями початку XVIII ст. У 1708 р. за указом Петра І резиденція українських гетьманів була перенесена з Батурина в Глухів: московський уряд бажав бачити своїх «васалів» в межах досяжності, біля самого україно-російського кордону. У 1709 р. Петро І особисто прибув в Глухів для обрання нового гетьмана України. Про це цар писав до Петербургу: «Оголошуємо вам, що після перебіжчика злодія Мазепи вчорашнього дня учинили тутешній народ елекцію нового гетьмана, де всі, як одними вустами, вибрали Скоропадського, полковника Стародубського». У Глухові цар влаштував безглуздий спектакль з «прокляттям» і «стратою» Мазепи і сам був присутнім на цій церемонії: «…того ж дня і персону [зображення] оного зрадника Мазепи винесли, і, знявши кавалерію [ордени], яка на ту персону була надіта з бантом, ону персону кинули в катівські руки, яку кат узяв і, причепивши за мотузок, тягнув по вулиці і за площею навіть до шибениці і потім повісив…»

Для контролю за діяльністю гетьманського управління в 1722 р. в Глухові була заснована Малоруська колегія. У 1734 р. гетьманство було ліквідовано. У 1741 р. козацька старшина подала імператриці Єлизаветі прохання про відновлення гетьманства, проте лише в 1750 р. в Глухові відбулася рада, на якій, по вказівці з Петербургу, гетьманом України був вибраний 22-річний Кирило Розумовський. Розумовський, хоч і не любив «мерзотне місце Глухівське», влаштував тут свій двір за прикладом Петербургу. У місті існували придворна опера, співецька школа, два французькі пансіони для дітей «благородного малоруського шляхетства», аптека і книжковий магазин.

У пору короткого розквіту Глухова тут було побудовано безліч яскравих архітектурних пам’яток. Колишнє сотенне місто Ніжинського полку, що відразу стало гетьманською столицею, вже до 1703 р. був вельми яскравим видовищем: «Місто Глухів, — писав московський паломник Іван Лук’янов, — земляне, вельми міцне; а в ньому жителів багатих багато, панів; і будови в ньому дуже візерункові, світлиці гарні, палати в ньому полковника Міклашевського зело гарні; ратуша зело гарна і рядів багато; церков кам’яних багато; дівочий монастир дуже гарний зело; соборна церква хороша дуже».

Ще більше розрослися місто до середини XVIII століття. У 1720 р. було розпочате будівництво величезного Троїцького собору (у зв’язку з ліквідацією гетьманщини, його будівництво, позбавлене субсидій, розтягнулося на 70 років і завершилося тільки в 1790 р.). За часів гетьмана І. Скоропадського в центрі Глухова поблизу Миколаївської церкви сформувався ансамбль адміністративних споруд, що включив гетьманський двір, будівлі Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду та інших установ з відповідними службами, житловими і господарськими спорудами. Майже всі ці споруди були дерев’яними, лише в центрі гетьманського двору розташовувалася одна-єдина «кам’яниця», вона ж «гетьманська коморна кам’яна палата», побудована за часів гетьманства Д. Апостола. Тут зберігалася державна скарбниця і найбільш цінні реліквії гетьманської скарбниці.

Гетьманський двір з «кам’яницею» і іншими спорудами, «Міністерський двір» — перша будівля Малоруської колегії, Військова канцелярія, суд, — все це зникло в полум’ї катастрофічної пожежі, що трапилася в Глухові 23 травня 1748 р. У 1764 р. було остаточно скасоване гетьманство, а разом з ним і останні примарні залишки української автономії.

На 1764-1784 роки, коли Малоросією керував генерал-губернатор П. А. Румянцев-Задунайський, припадає остання стадія розквіту Глухова. В цей час за проектами і під керівництвом архітектора Андрія Квасова, який з 1752 р. очолював «Будівельну експедицію в будівництві міст Глухова і Батурина», в місті була споруджена низка визначних будівель. На березі озера, утвореного дамбою на річці Есмані, виріс двоповерховий кам’яний палац П. А. Румянцева (І767-1768 рр), навколо якого був розбитий обширний парк з альтанками, гротами, скульптурами, фонтанами,купальнями. Для Малоруської колегії, яка відновила в 1764 р. після перерви свою діяльність А. Квасов в 1768-1774 рр. збудував обширну будівлю цілком столичного масштабу.

Глухів – Частина 2

Сучасники називали його «восьмим дивом світу». От як описує цю будівлю український історик і письменник Пантелеймон Куліш: «Над глибокими нішами, — в яких чинно розставлені були величезні Мінерви, Феміди, Марси, стародавні оратори і філософи в сусідстві з вусатими гетьманами в довгих жупанах і широких горностаєвих мантіях, — красувалися в різноманітних групах малоруські військові клейноди, перемішані з купідоновими луком і сагайдаками (козаки давно вже не вживали луків), з лірами Аполлона і жезлами Меркурія… Прапори, бунчуки, шаблі, римські шоломи, козацькі шапки, обладунки, ковші, змії, булави, обтикані шпильками, птахи, півмісяць і зірки вінчали капітелі колон і пілястрів, оточували вікна, висіли фестонами, пленталися в гірляндах, повзали по карнизах і під карнизом. Але все це було розташовано з таким химерним смаком, з отакою несподіваною сміливістю і дикою строкатістю, що не хочеться вірити, щоб чия-небудь голова трудилася над сортуванням цих елементів…»

Цей опис не слід вважати документально достовірним, тим не менш, будівля Малоруської колегії в Глухові дійсно була в ті часи найбільшою і вражаючою адміністративною спорудою у всій Україні. Парадним фасадом будівля виходила на головну Київсько-Московську вулицю. Бічні крила формували дві поперечні вулиці поблизу Троїцького собору і Миколаївської церкви. Центральна частина будівлі довжиною понад 200 м мала три поверхи, бічні крила були двоповерховими. Фасади прикрашали колони і пілястри іонічного ордера, в нішах стояли статуї, що втілюють військову звитягу, добробут і достаток Малоросії. Всередині будівлі налічувалося більше 200 приміщень.

За проектами А. Квасова було проведене перепланування Глухова, споруджені Московська і Тріумфальна (Київська) брама і, напевне, завершено будівництво Троїцького собору. Проте не пройшло і ста років, як від всієї глухівської пишноти не залишилося і сліду. Т. Г. Шевченко, побувавши в Глухові в 1840-х роках, так передав свої враження: «Вулиці були майже сухі, і я пішов блукати по Місті, відшукуючи того місця, де стояла вславлена Малоросійська Колегія та де стояли палати гетьмана Скоропадського… Та де ж та площа? Де ті палати? Де Колегія з її кровожерною потворою — таємною канцелярією? Де воно все? І сліду не стало! Дивно! А все воно ще таке недавнє! Яких сто років промайнуло…»

«Промайнуло» сто років — і нічого не залишилося в Глухові ні від гетьманських палаців, ні від садиб козацьких старшин. У 1784 р. величезна пожежа практично стерла місто з лиця землі. У вогні загинули дві третини міської забудови, прекрасна будівля Малоруської колегії. Вцілілий перший поверх був після 1802 р. відновлений і частково прилаштований під присутственні місця, суд повіту, і магістрат, а частково — під крамниці і народне училище. Остаточно будівлю було зруйновано під час Другої світової війни. Більшість житлових будинків XVII—XVIII ст. теж зникло і лише незначна їх кількість дійшла до нашого часу. Проте, сьогодні в місті зберігається близько 50 пам’яток історії, містобудування і архітектури, які мають загальнонаціональне значення. До кращих пам’яток міста належать Миколаївська, Преображенська і Вознесенська церкви, Тріумфальна брама і величезний Анастасієвський собор, побудований в кінці XIX ст.

На центральній площі міста височіє найстародавніша будівля Глухова — Миколаївська церква, побудована в 1686 р. архітектором Матвієм Юхимовичем на кошти глухівського сотника Василя Федоровича і інших міських старшин. Це одне з кращих творінь чернігово-сіверської школи українського бароко, створене рукою талановитого майстра. На думку деяких дослідників, в першій половині XVIII ст. Миколаївська церква була соборним храмом Глухова. 13 липня 1751 р. тут відбулося урочисте публічне оголошення царської грамоти про відновлення гетьманства в Україні і затвердженні гетьманом Кирила Разумовського. У 1871 р. первинний вигляд храму був спотворений: місце західного притвору зайняла висока дзвіниця. Проте церква зберегла свої вишукані пропорції і стрункий силует. При незначних розмірах храм виглядає дуже високим. Зовні він має вид трьох башт із заломами (висота центральної башти — ЗО м), поставлених по одній осі; між собою вони сполучені, як зруби в дерев’яних українських церквах. Плавні переходи однієї геометричної форми в іншу також нагадують про дерев’яний зруб, де за рахунок зменшення вінців створюється простір, що поступово звужується.

Подібні риси народної української архітектури можна відшукати і в іншій глухівській церкві — Преображенській. Вона була споруджена в 1765 р. на кошти міщан міста Глухова. Своєю структурою і декором ця глухівська пам’ятка є вельми близькою до відомої церкви в Лемешах (1755 р.), автором проекту якої одні дослідники вважають А. Квасова, інші — І. Г. Григоровича-Барського. Як би там не було, при порівняно невеликих розмірах храму майстер зумів створити вражаюче величний образ. Інтер’єр церкви полонить урочистою красою і пройнятістю світлом.

На тлі одноповерхової міської забудови XVIII ст. вельми велично виглядала Тріумфальна брама, побудована А.Квасовим в 1766-1769 рр. у формах класичної архітектури. Ця рідкісна пам’ятка цивільної архітектури дійшла до наших днів з порівняно невеликими змінами. Після Другої світової війни Тріумфальна брама була повністю відреставрована.

Одна з найгарніших споруд Глухова — Анастасієвський собор, розташований в самому центрі міста та споруджений на кошти відомих українських промисловців братів Миколи, Федора і Семена Терещенків в 1884-1893 рр. і справляє вельми значне враження. Храм збудований у неовізащійському стилі за проектом архітектора А. Л. Гуна і є дещо зменшеною копією Володимирського собору в Києві. Схожість з київським собором можна відзначити і в інтер’єрі. Одноярусний іконостас виконаний з білого каррарського мармуру. У розписі брали участь відомі художники — брати Олександр і Павло Сведомські. У нижній частині собору розташована усипальня сім’ї Терещенків.

У 1994 р. в Глухові був створений Державний історико-культурний заповідник. Нині це єдиний в Україні приклад малого історичного міста, де послідовно реалізований проект формування сучасного архітектурного середовища на основі реабілітації архітектурно-містобудівної спадщини. Ця робота була в 1998 р. відмічена Державною премією України у області архітектури.

Тихе, потопаюче в зелені село Великі Сорочинці відоме перш за все тим, що саме тут 20 березня (1 квітня) 1809 р. народився Н. В. Гоголь. Про це нагадують сьогодні і літературно-меморіальний музей Н. В. Гоголя, відкритий в 1929 р., і меморіальний комплекс у відновленій в 1980-х роках садибі батьків Гоголя на колишньому хуторі Яновщина, який називається тепер Гоголіве, і цілих два пам’ятника великому земляку: один з них відкрили ще в 1911 р., а другий – в 1952 р., до 100-річчя з дня смерті письменника. Сорочинці пам’ятні і своїми знаменитими ярмарками, оспіваними Гоголем. Вже у середині XVIII ст. тут влаштовувалося п’ять щорічних ярмарків, що збирали величезну кількість людей.

Ще однією гордістю Сорочинців стала знаменита Спасо-Преображенська церква – одна з найбільш яскравих пам’яток українського бароко. Вона була побудована в 1732 р. Данилом Апостолом, прославленим полковником Миргородського полку, вибраного в 1727 р. гетьманом Лівобережної України. Саме тут, в Преображенській церкві, в 1734 р. були похоронені його останки.

Над хрещатим, з гранованими гілками храмом неподільно панує величезний центральний купол, поставлений на дванадцятигранний барабан. Спочатку церква була увінчана дев’ятьма куполами, що створювали пірамідальну композицію, але після пожежі 1811 р. верхи над приміщеннями в кутках хреста не були відновлені, і зараз храм має лише п’ять верхів. Бічні куполи помітно поступаються за розмірами центральному, тим самим підкреслюючи його потужність.

Фасади храму оформлені пілястрами і прикрашені народним орнаментом з дрібних намистинок, розеток, кринів і трилисників. Яскравими зразками барочної пластики є три вхідні портали: рука безвісного майстра перетворила їх на маленькі тріумфальні арки.

Всю ширину храму займає величезний семиярусний іконостас розміром 22 х 17 м. По суті, він складається з трьох іконостасів, в кожному з яких влаштовані царські брами. Відрізняються вони один від одного перш за все складом ікон. В середньому, як завжди, в першому ярусі, знаходяться намісні ікони «Богоматір» і «Христос»; у лівому — ікони «Покрова» і «Роман Солодкоспів»; у правому — ікони «Трійця» і «Зшестя Святого Духу». У лівому іконостасі місце деісуса займає ікона «Богоматір на троні». У правом деісус є, але досить незвичайний: Христос зображений таким, що обернувся до Богоматері, вони немов би розмовляють. У середньому іконостасі на рівні намісних ікон розташовані зліва — ікона «Свята Ульяна», а справа «Пророк Данило». Пророку Данилу живописець додав портретні риси фундатора храму – гетьмана Данила Апостола, а Святій Ульяні — риси дружини гетьмана Ульяни.

З 125 ікон сорочинської церкви до наших днів збереглися 114, і дякуючи лише тому, що напередодні Другої світової війни іконостас був відправлений на реставрацію до Києво-Печерської лаври, де його вдалося зберегти. «Немає в українському живописі того часу більш монументальних ікон, захоплюючих декоративною красою яскравих кольорів, гранично насичених тонів — червоних, синіх, зелених, охристих і коричневих, — як немає в монументально-декоративному мистецтві поєднання трьох іконостасів у єдину композицію з таким складним ідейно-образним змістом, — пише Г. Н. Логвін. — І архітектура Преображенської церкви, і її чудове декоративне різьблення, і живопис її іконостасів є неперевершеними шедеврами українського мистецтва XVIII ст.»

Густиня — це теперішнє Сенклерське абатство. Тут все є. І канал, глибокий та широкий, що колись наповнювався водою з тихого Удаю. І вал, і на валу висока кам’яна зубчаста стіна із проходами у середині та бійницями. І безліч склепів, чи підземелля, і надгробні плити, що повростали в землю між величезними суховерхими дубами, цілком можливо, самим ктитарем посадженими…», — писав Т. Г. Шевченко. У 1845 р. він, як член археологічної комісії, відвідав покинутий в ту пору Густинський монастир і був зачарований його романтичною красою, зробивши на спомин декілька акварельних замальовок.

Густинський монастир — рідкісний комплекс архітектурних пам’яток епохи Гетьманщини. Він розташований в 10 кілометрах на північ від Прилук, в долині річки Удай. Засновником монастиря був ієромонах Іоасаф. Він прийшов до Києва з Афону і якийсь час жив у Києво-Печерській лаврі. У 1600 р. Іоасаф у супроводі двох ченців відправився на Лівобережжя у пошуках зручного місця для заснування нової обителі. Після довгих мандрів ченці зупинили свій вибір на невеликому острівці під назвою Густинь, з усіх боків оточеному водою і покритому густим лісом. До 1614 р. тут вже стояли невелика дерев’яна церква Живоначальної Трійці і непоказні келії ченців. Власник тутешніх місць, князь Михайло Вишневецький, в 1615 р. видав монастирю грамоту на володіння островом та іншими місцевостями з орними землями, що знаходилися на них, лісами, ставками і іншими угіддями.

Перші споруди Густинського монастиря були дерев’яними і двічі — в 1625 і 1636 рр. — вигоряли цілком. У 1639 р. монастир відвідав київський митрополит Петро Могила. Оглянувши обитель, він розпорядився побудувати тут велику кам’яну церкву і особисто поставив хрест на місці передбачуваного будівництва. У 1641 р. в підмурок майбутнього храму заклали перший камінь, а через три роки Троїцький собор вже був освячений.

«…Ми відправилися на поклоніння в монастир неподалік від міста, що називалося Кустині Трійця [Густинський Троїцький], тобто монастир на честь Трійці…, — писав Павло Алеппський, що відвідав у 1654 р. Прилуки і Густинський монастир. — Він відстоїть від міста близько на одну велику милю. Його блискучі куполи видно на значній відстані. Куполів на святій церкві п’ять: вони стоять разом, у вигляді хреста, середній більший за інші. Довкола церкви йде навіс з ґратами і трьома дверима, над якими три куполи, розташовані паралельно. Ми увійшли до святої церкви. Її іконостас приводить у подив глядача, бо ні величний іконостас Св. Софії, ні печерський — обидва не можуть порівнятися навіть з малою часткою повної досконалості цього іконостасу. Коли монастир згорів певний час тому, — а тоді вже розповсюдилася слава про любов господаря молдавського Василя до побудови церков і монастирів і про щедрі його пожертвування, — то настоятель і ченці поспішили до Василя і просили у нього пожертвувань і милостині, щоб він допоміг їм і відбудував для них монастир від своїх щедрот. Він цілком виправдав їх надії і дав їм золота, скільки вони просили, на побудову монастиря. Повернувшись, вони побудували монастир на цьому місці, кажучи: «це місце є найкращим для нас». Коли до відома царя Олексія, государя Москви, дійшла звістка про те, що зробив Василь воєвода, то і він також прислав їм 1500 золотих на розпис і позолоту іконостасу, на прикрашення його благоліпних ікон і піднесення його цінності. Тепер він найкращий за всі інші, бо досі ми не бачили нічого кращого і красивішого за його позолоту і живопис».

Густинський монастир був одним з центрів української книжності. Тут у середині XVII ст. був створений знаменитий Густинський літопис, що оповідає про події «від створення світу» до початку XVII ст.
Нова пожежа 1671 р. знищила майже всі споруди монастиря, за винятком Успенської і Петропавловської церков. У 1674 р. на пожертвування гетьмана Івана Самойловича почалося будівництво нової будівлі Троїцького собору — величного, п’ятиглавого, в стилі раннього українського бароко. Через рік архієпископ чернігівський Лазар Баранович освятив новозбудований храм.

Кінець XVII — перша половина XVIII ст. — часи розквіту Густинського монастиря. Гетьмани і козацька старшина щедро наділяли його землями, селами і хуторами. До середини XVIII ст. монастир володів трьома тисячами десятин землі, трьома тисячами селян і за розмірами своїх багатств “поступався в Україні тільки Києво-Печерській лаврі. Але в 1793 р. Густинська обитель була ліквідована.

Більш ніж півстоліття монастир простояв покинутим, поступово руйнуючись, поки в 1843 р. завдяки архієпископу полтавському Гедеону не було ухвалено рішення про відновлення в ньому чернечого життя. Головні споруди обителі відновили на кошти князів Рєпніних, що вибрали Густинський монастир у якості фамільної усипальниці роду Репніних-Волконських. Тут в 1845 р. був похоронений генерал-губернатор Малоросії князь Н. Г. Рєпнін.

Невеликий двір обителі (200 х 150 м) обнесений кам’яними стінами, побудованими в 1672-1708 рр., з трьома надбрамними церквами — Петропавлівською, Єкатеринінською і Миколаївською. Головний храм монастиря, Троїцький собор (1672-1676 рр.), є одним з самих довершених зразків раннього українського бароко. Храм вінчають куполи на круглих всередині і восьмигранних ззовні барабанах грушовидної форми з декоративними ліхтариками і главками. У соборі, зліва від іконостасу, знаходиться знаменита ікона Густинської Божої Матері.

У 1924 р. комуністи закрили монастир. До війни в його стінах розміщувалася дитяча колонія. У 1943 р., під час німецької окупації, тут було дозволено оселитися черницям ладинського Покровського монастиря. У перші роки після війни монастир ще продовжував діяти, хоча частину будівель зайняв психоневрологічний диспансер. А в 1959 р. черниць виселили остаточно. Лише в 1993 р. в Густинській обителі відродилося чернече життя. Нині це діючий жіночий монастир. За останні десять років були відновлені всі основні споруди стародавньої обителі.

Село Вороніж, розташоване в Сумській області, колись належало сотнику Чарнишу, споборнику Богдана Хмельницького. У роки Гетьманщини воно було багатим торговим поселенням. В ту пору тут побудували декілька цікавих церков і цивільних будівель, проте все це тьмяніє перед пишнотою знаменитої Михайлівської церкви (1776-1781 рр.), оригінальної і своєрідної. Храм такої краси і таких розмірів доречніше виглядав би в якому-небудь великому місті, але вже така особливість української землі, по якій розсипано незлічену кількість справжніх шедеврів…

Храм у Воронежі незвичайний тим, що є синтезом архітектури зі скульптурою. Це єдиний приклад такого роду в Лівобережній Україні. Як відомо, скульптура широко застосовувалася в католицьких храмах і дуже рідко — в православних. На жаль, дотепер точно не відомий автор цієї видатної пам’ятки української архітектури. Є припущення, що ним міг бути І. Г. Григорович-Барський, але це гіпотеза. Відомо, що в другій половині XVIII ст. у цих місцях були поселені німці, так що не виключено, що храм міг бути побудований німецьким майстром.

Михайлівська церква у Воронежі є однокупольною та двоповерховою; у першому ярусі знаходиться тепла церква. Вона відноситься до типу так званих триконхових («триконх» — трилисник) храмів. Вважається, що цей тип зародився на Афоні, у XIV — початку XV ст. потрапив до Молдови через Сербію, був поширений на Поділлі в XV-XVI ст. і у середині XVIII ст. з’явився в Лівобережній Україні; до нього широко звертався в своїй творчості І. Р. Григорович-Барський. У інших регіонах України в епоху Гетьманщини триконхових храмів не будували.

За своїми художніми формами храм є поєднанням бароко з класицизмом. Дуже витончений, вишуканих пропорцій, він відрізняється урочистістю і нарядністю як зовнішнього вигляду, так і інтер’єру. Це один з найяскравіших творів української архітектури XVIII століття. Церкву прикрашає пишний декор у вигляді коринфських пілястрів, фігурних лиштв і численних ліпних рельєфів. Ліпні прикраси, вірогідно, виконані київськими майстрами, оскільки вони мають багато загального з декором Софійської дзвіниці в Києві, виконаним в 1746-1748 рр.

Нині Михайлівська церква у Воронежі належить до пам’яток архітектури національного значення.

Старовинний Козелець розташований на півдорозі між Києвом і Черніговом. Ансамбль історичного центру цього невеликого міста склався в XVIII ст. До наших днів збереглися будівля полкової канцелярії, Миколаївська церква (1745 р.) і знаменитий собор Різдва Богородиці — дійсна перлина української архітектури XVIII століття.

Ще на під’їзді до міста видно витончений силует високої стрункої споруди. Це — дзвіниця церкви Різдва Богородиці. Поступово поряд з нею починає вимальовуватися величезна маса п’ятикупольного собору. На тлі невеликих сільських будов, які тонуть у зеленій гущавині дерев, храм і дзвіниця виглядають незвичайно величними і навіть трохи чужорідними: ця архітектура — зовсім не сільська, таким собором могло б пишатися будь-яке столичне місто. Масштаби храму Різдва Богородиці далеко перевершують розміри Козельця і його роль в українському мистецтві набагато значніша, ніж просто роль головного храму невеликого чернігівського містечка. Як писав відомий архітектор і історик мистецтва Ф. Горностаєв, Козелецький собор «є не тільки визначною пам’яткою міста, але і найкращим представником храмової архітектури XVIII століття».

Фантастичний, неймовірний собор тісно пов’язаний з такою ж фантастичною і неймовірною історією роду Розумовських. Існує переказ, що саме в Козельці — чи то в неіснуючому палаці, чи то в якійсь тутешній сільській церкві — Єлизавета таємно повінчалася з колишнім пастухом Олексієм Розумовським і саме в цьому містечку проводили вони свій медовий місяць.

Як би там,не було, піднісшись на вершини влади, Розумовські вирішили подякувати Богу за це діяння і на згадку про надзвичайну подію в історії свого роду в 1746-1753 рр. звели в тихому Козельці — в ту пору, по суті, селі — грандіозний храм пишної, справді палацової архітектури (якщо в думках видалити куполи, то собор цілком може бути схожим на палац). По пишноті та красі він стоїть у низці найкращих архітектурних витворів України середини XVIII століття. Авторство цього шедевра в точності не встановлене. У свій час висловлювалася думка, що собор і дзвіцицю будував архітектор А. Квасов за проектом великого Франческо Бартоломео Растреллі. Пізніше фахівці дійшли висновку, що собор, ймовірно, будував відомий український архітектор І. Григорович-Барський за участю А. Квасова — придворного архітектора Розумовських. В той же час в зовнішності собору присутня низка рис, властивих архітектурі Растреллі.

У архітектурі Козелецького храму поєднуються риси бароко, рококо і ордерні мотиви класицизму. Фахівці з повним правом називають його архітектурно-скульптурним і навіть живописним твором, оскільки художньому оздобленню тут приділено виняткову увагу. Живопис, скульптура і архітектура виступають тут в нерозривній єдності. Це особливо яскраво видно в продуманому декоративному оздобленні стін, опор, склепінь і куполів з грандіозним багатоярусним іконостасом. «Це якийсь засліплюючий потік витонченого, артистичного різьблення по дереву, майстерно скомпонований в одне ціле, так до того ж в поєднанні з живописом…, — писав мистецтвознавець М. П. Цапенко, — І все це витримано в строгій супідрядності головного і другорядного, об’єму і простору, фактури і кольору. У якомусь полум’яному пориві це диво композиції спрямоване вгору, все в русі, все мерехтить і переливається…, форми куполу і його декоративне оздоблення розв’язують і одночасно якось вирішують і заспокоюють цей апофеоз руху, пластики, ритму, форм і фарб».

Вважається, що цей дивовижний іконостас споруджений за проектом Растреллі. Але свого часу існував переказ, що він був виконаний в Італії для якоїсь палацової петербурзької церкви, а потім, за вимогою імператриці Єлизавети, був дарований Козелецькому собору. Будівництво собору нібито тоді ще не було розпочато, так що його розміри цілком пов’язані з розмірами дарованого іконостасу (висота — 27 м). Величній архітектурі собору вторує не менш велична архітектура прилеглої до нього чотириярусної дзвіниці (1766-1770 рр.), квадратної у плані (10 х 10 м). Висота дзвіниці з хрестом складає 50 м.

У Козелецькому соборі похована мати братів Розумовських — проста безграмотна козачка Наталія Розумиха. Придворний художник «Розумихи» Григорій Стеценко (1710-4781 рр.), що розписував Козелецький собор, зобразив Наталію Розумовську на одному зі своїх полотен, відобразив її типово українську зовнішність, розумне лице з дещо іронічним виразом. За свідченням сучасників, це була жінка крутої вдачі, щедро обдарована розумом від природи. Разом зі своїми синами вона також опинилася при царському дворі, відразу ставши графинею Розумовського і придворною статс-дамою. Говорять, її шанувала і навіть боялася найродовитіша петербурзька знать! Але незабаром придворне життя набридло і через декілька років Наталія Розумовська повернулася в рідні Лемеші.

Билинний Путівль, оспіваний в «Слові про полк Ігорів», чудовим чином зберіг до наших днів чарівливу атмосферу сивої давнини. Тут, на стінах стародавнього княжого міста, вдивляючись в блакитну далечінь Засім’я, плакала Ярославна, чекаючи повернення князя Ігоря з половецького полону. Гори в Путівлі високі, майже як київські або новгород-сіверські, і враження від просторів, що відкриваються з Містечка, де колись розташовувався княжий дитинець, не менш захоплюючі.

Як свідчать археологічні матеріали, перша фортеця на Містечку виникла ще в VIII ст. В кінці X ст. князь Володимир Святославич для захисту рубежів Київської держави почав споруджувати фортеці в Посуллі і Посім’ї. Саме тоді укріплення Містечка були реконструйовані: замість дубового частоколу гору оперезала лінія забутованих землею зрубів розмірами 2,2×2,2 м. Фортеця стояла на мисі, який довгастим овалом видається у бік Сейму і з двох сторін оточений глибокими ярами. Під захистом її дерев’яних стін розташовувалися княжий двір, кам’яна Вознесенська церква, помешкання дружинників і ремісників. На північ від Містечка, за нешироким ровом і валом (у сучасному вигляді його висота досягає 3 м) розкинувся посад.

У письмових джерелах Путівль вперше згадується 1146 роком. Місто-фортеця на кордонах Чернігівської землі, воно не раз піддавалося нападам половців. У XII ст. Путівль стає центром питомого князівства, навколо посаду, що розрісся, з’явилося друге кільце зміцнень. А в 1239 р. Путівль став одним з перших українських міст, що згоріли в полум’ї татарського нашестя. На два з половиною сторіччя його ім’я зникає із сторінок хронік і документів.

Знов відомості про Путівль з’являються лише в 1500 р. У ту пору місто належало Москві і було крайнім прикордонним пунктом московських володінь. Путівльська фортеця мала величезне значення. У ХVІ-ХVII ст. місто було оточене півкільцем валів і ровів довжиною 4,4 км. Кінці цієї оборонної лінії впиралися в обривисті береги Сейму. Зі сходу і заходу місто захищали укріплені монастирі Борисоглібський і Молчанський.

Сірійський мандрівник Павло Алеппський, що побував у Путівлі в 1654 р., писав: «Путівль місто обширне, розташоване на високому місці і піднімається над околицями; поблизу нього протікає річка. Фортеця цього міста стоїть на верхівці високої гори: на землі козаків ми жодного разу не бачили подібної, і не дивно — ці фортеці царські; вони побудовані з дерева, незборимі, з міцними баштами, мають подвійні стіни з бастіонами і глибокими ровами, укоси яких щільно обкладені деревом; вхідні кінці мостів піднімаються на колодах і ланцюгах. Фортеця [Путівля] велика і прекрасна, незборима і міцна надзвичайно, висока і міцно влаштована на високій підставі; вся наповнена будинками і мешканцями. Вона розташована на окремій круглій горі і містить всередині водоймище, в яке вода потай накачується колесами з річки. Усередині неї є інша фортеця, ще сильніша і нездоланна, з баштами, стінами, ровами, забезпечена безліччю гармат великих і малих, які розташовані одні над іншими в декілька рядів. У фортеці розташовано чотири церкви: на честь славного Воскресіння, Пречистої Владичиці, Божественного Перетворення і нова на честь святителя Миколи…» У той час у всьому місті було чотири монастирі і 24 церкви. Всі церкви були, за словами Павла Алеппського, «збудовані з дерева, або з каменя, або з цегли, бувають немовби високі і відрізняються зайвою строкатістю. До ним сходять по високих сходах, що ведуть на піднесену окружну галерею».

Тут жили не тільки українці, але й росіяни — воєводи, стрільці, торгові люди. Це не могло не відобразитися на зовнішньому вигляді міста: до наших днів в Путівлі збереглися пам’ятки архітектури і типово українські, і з яскраво вираженими російськими рисами, і такі, де українсько-московські риси злилися воєдино.

Однією з пам’яток подібного роду є Молчанський монастир. Його ансамбль розташовується на високому пагорбі на околиці міста. Свою назву монастир одержав від ікони Молчанської Богородиці, знайденої на болоті Молча в 1405 р. За розповідями, цей святий образ не раз рятував Путівль від нападів ворогів. Сьогодні до Молчанського монастиря приходять паломники зі всіх кінців України, звертаючи свої благання до Матері Божої.

Молчанський монастир розташований на південно-східній околиці Путівля, на високій горі над Сеймом. Колись він відігравав важливу роль в системі оборонних укріплень міста. Про кам’яні стіни Молчанського монастиря, за якими в 1604-1605 рр. ховався Лжедмитрій І, пише сучасник і учасник тих подій, французький офіцер Маржерет. Точна дата побудови монастирських укріплень невідома, дослідники приблизно датують їх межею ХVІ-ХVІІ ст. До наших днів збереглися надбрамна башта, залишки двох круглих башт, ділянки кріпосних Стін. Висота їх невелика — близько 5 м, зате товщина місцями доходить до 4,5 м. Круглі башти в діаметрі досягали 8 м.

Головний храм монастиря, собор Різдва Богородиці, споруджений на початку XVII ст., теж був пристосований для оборони: він відігравав роль своєрідного донжона, останнього оплоту захисників монастиря-фортеці на випадок, якщо б ворогам вдалося прорватися за монастирські стіни. Одночасно собор служив трапезною, теплим храмом, складом зброї і пороху. Ця унікальна споруда багатофункціонального призначення несе в собі всі характерні риси московської архітектури останньої третини XVI ст. Павло Алеппський, який бачив цю церкву в 1654 р., писав, що вона мала «обширний склепінчастий купол, оточений великою галереєю, звідки відкривається чарівний краєвид на річку і поля. Поряд з цією церквою є ще і інша, мала, на честь Нерукотворного образу [Спаська], і поблизу неї гарна дзвіниця. Навколо [великого куполу] були ще піднесені високі куполи. Під цією церквою багато підвалів, склепи і монастирська трапезна з церквою на честь Антонія».

Храм Різдва Богородиці складається з трьох башт типу «восьмерик на четверику». З них центральна, найвища, є власне собором, східна — вівтарем, північна — теплим храмом. Башти побудовані у різний час; всі вони неоднакові по величині і висоті, неоднакові по пропорціях і деталях, та разом з тим створюють нерозривне єдине ціле.

Вівтарна башта збудована в три яруси. У верхньому ярусі збереглися три стрільниці, звідкіля можна було тримати під обстрілом найдальші підступи до Путівля. У товщі стін собору зберігся потайний хід. За легендами, тут в 1604-1605 рр. ховався Лжедмитрій І.

На межі XVII—XVIII ст. монастир втратив своє військове значення і собор був перебудований, одержавши оформлення у дусі мазепинського бароко. Впродовж XVIII-XIX ст. його стіни і башти поступово розбиралися на цеглу, а замість них зводилися нові споруди — настоятельський корпус, трапезна. У1700 р. була побудована нова дзвіниця; у XIX ст. була розібрана частина оборонних стін і старих келій, а замість них споруджено два великі двоповерхові корпуси. У такому вигляді ансамбль Молчанського монастиря зберігся до нашого часу.

Іншою відомою пам’яткою міста є Спасо-Преображенський собор, розташований на посаді стародавнього Путівля. Увінчаний п’ятьма декоративними маківками, він є типовим твором московської архітектури першої половини XVII ст. і спочатку служив головним храмом Святодуховського дівочого монастиря, заснованого в XVI ст. Собор почали зводити в 1617 р., закінчений він був лише через декілька років. У 1770 р. монастир було ліквідовано, а храм одержав статус міського собору.

У середині XVII ст. з півночі до собору була прибудована каплиця, а в 1693-1697 рр. споруджені ворота з надбрамною церквою і дзвіницею. Ці споруди зведені в характерних українських формах. Силует надбрамної церкви з дзвіницею в якійсь мірі навіть нагадує дерев’яні лемківські церкви. Власне надбрамній церкві тут відведений другий ярус. Вона є тричастинною українською церквою простого безкупольного варіанту. Над притвором поставлена висока восьмигранна башта-дзвіниця з великими відкритими арочними отворами.

На захід від Спаського собору розташована церква Ніколи Козацького, яскрава пам’ятка українського бароко, побудований в 1735- 1737 рр. на кошти українських козаків — жителів Путівля. Стрункий силует цього оригінального двобаштового храму видно здалеку. Храм, поза сумнівом, будував московський архітектор, про що свідчить конструктивне рішення, але оскільки замовником храму була община українців, як зразок майстер використовував тип українського храму. За зразком московських храмів, церква Ніколи Козацького двоповерхова: на першому ярусі знаходиться тепла церква, на другому – холодна. Верхній храм має один купол з трьома заломами. Спочатку церква була тричастинною і одноверхою, але в 1770-х роках із заходу до основної будівлі була прибудована багатоярусна дзвіниця. Зараз в стінах храму розгорнена експозиція музею «Слова про полк Ігорів».

До церкви Ніколи Козацького близький за архітектурою Воскресенський храм, розташований на центральній площі Путівля. Він споруджений в 1758 р. Цілком імовірно, що обидва храми могли будувати одні і ті ж майстри. На користь цього говорить також близькість термінів їх зведення. Зразком, ймовірно, послужили пам’ятки народної дерев’яної архітектури.

Багате минуле Путівля, велика кількість культурно-історичних пам’яток привертають сюди безліч туристів. У 1986 р. тут був створений Державний історико-культурний заповідник.