Феномен цікавого у журналістиці – Частина 4

Березень 22nd, 20124:00 am

0


Феномен цікавого у журналістиці – Частина 4

Феномен цікавого у журналістиці – Частина 1
Феномен цікавого у журналістиці – Частина 2
Феномен цікавого у журналістиці – Частина 3

Численні наукові дослідження переконливо свідчать про те, що засвоюваність інформації залежить не тільки від її змісту, форми подачі, але й від авторитету того, хто її подає. У постійного читача тієї чи іншої газети, телеглядача поступово формуються погляди на того чи іншого автора, ведучого, репортера, оглядача. Це дуже тонка, індивідуальна справа. Вдумливий і досвідчений читач чи глядач вибирає для себе не тільки те чи інше видання чи ряд видань (що сьогодні через матеріальні труднощі можуть дозволити собі лише окремі люди), певну телепрограму, але й симпатичного, авторитетного для нього автора. І немає суттєвого значення – друкується він у загальноукраїнському, регіональному чи районному часописі, виступає на загальноукраїнському чи місцевому каналі телебачення Це його автор, він йому подобається, він завоював авторитет людини своєю політичною принциповістю, моральною позицією, розумом, манерою писати і говорити. Він йому не тільки вірить, але й симпатизує. Тому шукає його прізвище на газетній полосі, у програмі телебачення. І хоч, на відміну від назв часто не найвищої проби зарубіжних кінофільмів, його прізвище не виділяється у програмі телебачення жирним шрифтом, він знаходить це ім’я. На жаль, таких вірних читачів і глядачів не так багато, але вони є. Про це свідчать дзвінки до редакції, редакційна пошта, адресована персонально авторам, зрештою, й судові позови.

На імідж журналіста, позаштатного автора впливає багато факторів, зокрема і позалітературних. Ми були і досі залишаємося свідками високого авторитету цілої когорти політичних дисидентів, видатних людей Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Юрія Бадзя, Валентина Мороза, Євгена Сверстюка. Мирослава Мариновича. Сюди ж можна віднести й активних публіцистів початку національного відродження, а саме Мирослава Поповича, Івана Драча, Івана Дзюбу, Петра Осадчука, Павла Мовчана та багатьох інших. Адже у більшості газет, зокрема регіональних, навіть районних, на різних теле- і радіоканалах були і є свої авторитети, спілкування з якими викликає в аудиторії особливий інтерес.

Незважаючи на постійні втрати, зокрема, таких особистостей, як Борис Дерев’янко, Володимир Іванов, Мар’яна Чорна, журналістський корпус не тільки у столиці, але й в усіх регіонах репрезентується самобутніми авторами, різними за віком, гранями таланту, переконаннями і стильовими особливостями письма. Це не тільки часто згадувані Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Наталія Лігачова, Микола Вересень, В’ячеслав Піховшек, Микола Кня-жицький, Олександр Ткаченко, Віталій Портніков, Сергій Гра-бовський, але й Віталій Абліцов, Юрій Брязгунов, Анатолій Зубков, Ірина Погорєлова, Богдан Кушнір. Читач “Літературної України” не уявляє цієї газети без одного чи й двох коментарів головного редактора Василя Плюща. Декілька книг публіцистичних роздумів, що друкувалися у “Вечірньому Києві”, написав Віталій Карпенко. Солідний за обсягом двотомник вийшов у Василя Базіва на основі щотижневих публікацій у газеті “Український шлях”. Постійний інтерес викликають статті та інтерв’ю вчених Миколи Томенка, Юрія Саєнка, Леся Качковського, Мирослава Поповича, Олега Гриніва, Степана Вовканича, Василя Лизанчука. У кожній області, у більшості видань і програм є журналісти, які чесною працею, громадянською позицією заслужили повагу певної категорії читачів і слухачів. У Львові це Юрій Винничук, Павло Ромашок, Леонід Сотник, у Тернополі – Тетяна Савків, у Хмельницькому – Світлана Кабачинська, у Луцьку – Олег Потурай, у Криму Микола Семена, у Харкові – Юрій Крикливий, в Одесі – Лариса Бурчо. Список, як кажуть у таких випадках, можна продовжувати, адже у кожному регіоні, кожному районі, навіть у місті, є свої літературні авторитети.

Цей авторитет і цей інтерес є вибірковим і суто індивідуальним. Одній групі людей подобається зваженість і розважливість, терпимість і плюралізм в оцінці явищ, іншій – пристрасність, запальність, однозначність суджень і заангажованість позиції, полемічність. Таких публіцистів здебільшого шукають у партійних, чітко політичне зорієнтованих виданнях.

Але є якісь загальні ознаки авторської індивідуальності. Щоб бути цікавим для реципієнта, публіцист насамперед має бути особистістю, а значить заслужити авторитет власною чесністю, послідовністю, правдивістю, непримиренністю до зла, точністю оцінок та прогнозів. Цей рейтинг формується поступово і потребує постійного підтвердження. Небагатьом авторам вдається бути постійно в центрі уваги громади. Нерідко спалахи популярності швидко згасають. Тут є як об’єктивні (зміна соціальної ситуації, орієнтація на новий тип мислення, психологічна потреба у відповідному типі контактів з аудиторією), так суб’єктивні причини (переорієнтація на інші сфери діяльності, внутрішня вичерпаність, своєрідна психологічна втома, розчарування і т.д. ). Такі зміни особливо відчутні в переломні історичні моменти, один з яких відбувся на очах нинішнього покоління.

Серед складових компонентів журналістської майстерності феномен цікавого є своєрідним інтегруючим началом. Він стоїть не поряд із актуальністю, оперативністю, сміливістю, доступністю та яскравістю викладу інформації, а вбирає в себе й одне, і друге, і третє. В умовах інформаційного буму, колосального збільшення як інформації, так і шуму проблема цікавості набуває стратегічного значення. Щоб цікаво писати, розповідати, показувати, журналістові самому повинно бути цікавим відтворюване ним життя, і сам він повинен бути для реципієнта особистістю. Скільки б ми не говорили, що таке цікаво, розумом осягнути цей феномен важко, він відчувається інтуїтивно. Це скоріше підсвідоме, вроджене відчуття – органічна частина журналістського обдарування.

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.