Феномен звукового мовлення

Квітень 4th, 20128:14 am

0


Феномен звукового мовлення

Знать од Бога
І голос той, і ті слова…
Т. Шевченко

Усне мовлення на рівні прагматичному часто зіставляють з писемним, розглядаючи їх як певні різновиди мовленнєвої діяльності, але не завжди беруть до уваги, що мова на письмі ніколи не дорівнює усній ні своїм діапазоном, ні активністю сприймання  й  переймання,  ні  гнучкістю  думки. Афористичним став вислів Б. Шоу “Є 50 способів сказати “так” і 500 способів сказати “ні”, і є тільки один спосіб написати це”. Можливості усного мовлення, яке живиться великою енергією духу, відтінюється тональним звучанням, збагачується “мовою тіла”(Є всі підстави твердити, що “мова тіла” стає сьогодні об’єктом зацікавлення наукових центрів, а кінесологія окремою дисципліною) є настільки феноменальними, що   людина   спроможна   пізнавати   хіба   що   частковості, окремі   грані   цього   унікального   божественно-людського витвору. В усному мовленні надзвичайно різнобічно виявляється    людська    сутність         психічні    особливості, інтелект, світосприймання, спосіб мислення, виховання, здатність називати, оцінювати і що дуже важливо контактувати з іншими та впливати на них.

Це особливий і надзвичайно складний вид діяльності людини, який допомагає їй ідентифікуватися зі світом видимим і невидимим. В усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає простір вияву його різних вимірів. Як своєрідний вокально-звуковий субкод усне мовлення дає можливість максимально чітко висловлювати думку і точно, адекватно її сприймати. В усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає простір для його різних вимірів.

Письмо є вторинним, додатковим щодо усної мови виникло як спосіб її фіксації. Комунікація в процесі розмов проходить зовсім інакше, ніж у процесі письма. Говоримо зовсім не так, як пишемо, хоч і говоримо, і пишемо однією і тією ж мовою. До того ж не кожний написаний текст добре сприймається, коли його озвучують, і, навпаки, є чимало прикладів,  коли   навіть  блискучі  усні  виступи  у  надрукованому вигляді втрачають свою “блискучість”. Основою спілкування є усне мовлення. І труднощі мовного спілкування зростають прямо пропорційно до  числа тих,  хто спілкується.  А  там,  де  одна  зі  сторін  є   невизначеною множиною, ці труднощі досягають максимуму.

Коріння усного мовлення в сивій давнині, воно сповнене незбагненного таїнства, в ньому багато такого,  що,  як поетично висловився І. Франко, “відчути треба”, “серцем зрозуміти”.  Повністю  зрозуміти  сутність  мови  в  традиційному значенні пізнання ми не спроможні, бо, як слушно вже сказано, люди вмонтовані в мову і не дано нам ніколи з цього вийти і подивитися на явище збоку. Сутність мови каже, наприклад, М. Гайдеґер, можна осягнути настільки наскільки ми ввійшли в її поле. І це можна вважати, на думку мислителя, навіть благом, бо таким чином ми втягуємо виняткову    сферу,    де    мусимо   відчувати    себе    просто смертними.

В    історії   людської   культури    чимало    фактів, засвідчують унікальність і велику силу звукового мовлення, усного    слова:    Христос    своє    вчення,    яке    не    тільки поширилося по всьому світу, а й, на переконання багатьох авторитетів, стало однією з головних підвалин європейської культури, проповідував живим словом. Тільки після мученицької смерті і чудесного воскресіння апостоли описали діяння свого Вчителя, розвинувши немало його положень. Цілу науку про силу і красу усного мовлення створили античні вчені.

У нашій культурі, давній, багатій, є чимало прикладів уродженого чуття до краси живого слова. Перекази, легенди, казки, приповідки, примовляння, пісні, думи, колядки, щедрівки, наші молитви свідчать про обдарованість багатьох переважно безіменних авторів. У цьому величезному скарбі – мудрість народу, його психологія, своя філософія, ясний вилив серця. У творенні багатьох текстів, як уже відзначали дослідники, відчутний тонко розвинутий “артистичний інстинкт”. Цей матеріал зібрано, описано, він поповнюється ще й сьогодні. Однак під час збирання матеріалу – і про це говорив ще І. Франко – сам спосіб оповіді, тональність розмови, трактування матеріалу, стилізування фактів збирачі переважно залишали поза увагою. Вчений висловлює резонне застереження: “полю¬ючи” на пісні, казки, вірування, легенди, дослідники не вміли прислухатися до широких, невимушених розмов селянських, фіксувати манеру говоріння. У праці “Вишукане красно¬мовство” вчений аналізує поважну товариську селянську розмову і робить висновок, що інтелігент переважно оповідати не вміє, до цього не привчила його школа та, як вважає Г.Франко, “важкий новочасний розвій громадсько¬го і економічного життя”.

Спосіб ведення товариської розмови, який упродовж віків виробив народ, – це, каже І.Франко, типово епічний тон. “Се не логічне сплітання думок у формі питань і відповідей, се барвиста мозаїка довших або коротших оповідань. Один каже одно, другий друге, се викликає у третього якийсь аналогічний спомин і так далі”. Такі оповіданнячка, передані живо й барвисто, дають суцільний образ того, про що всі говорять. Учений наводить кілька таких оповідань із записів фольклориста священика Михайла Зубрицького, відзначаючи його вміння “вникнути якнайглибше в душу народу і передати нам, відбитим культурною течією далеко набік від того народу, його духовне і моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі”.

Глибоке знання світової культури, античної літературі дало змогу Франкові провести цікаві паралелі та зробити навіть несподівані висновки: описаний спосіб ведення бесіду бойків   має   багато   спільного   з   найстарішими   зразками  пізніших      грецьких     та     латинських     письменників, італійськими новелами ХІІІ-ХІV ст., зібраними під назвою “Книга    новинок   і   гарних   панських   висловів”.    Форма попередніх новел порівняно зі стилем народних казок, на думку дослідника, виявляє ознаки “далеко вищого розвою”. У   такому   способі   ведення   розмови   він   бачить   “інтернаціональне добро”, одягнене в національну форму, тракту його як  виплід високої духовної праці, яка базується  на естетичному чутті, на ясності. Отже, епоха виробляла свій стиль,   манеру,   своє   естетичне   мірило   для   мовленнєвої діяльності. Очевидно, йдеться лише про одну сферу, в якій розвиток української мови мав своє природне русло, – про сферу життя селян. У сфері науки, освіти, в судівництві, сфері суспільно-політичного життя, у церкві витворювати свої   зразки    усного    мовлення,    їх    збирання,    вивчення, публікація має сьогодні немаловажне значення для пізнання феномена українського живого слова.

Реакція   українців   на   спосіб   “говоріння”,   на   манеру ведення розмови своєрідно позначилася на багатьох назвах: говорити,    розмовляти,    казати,     промовляти, балакати, висловлюватися,     гуторити,    мовити,    ректи,     глаголити, держати річ,  вести річ, бесідувати,  бубоніти, бурмотати, щебетати,    воркувати,    жебоніти, лепетати, цвенькати, просторікувати, белькотіти, варнякати, патякати, ляпати, пашталакати,   тараторити,   триндіти,   папляти,    шварготіти,      верзти,     подейкувати,     тарахкотіти,     гугнявити, кидати слова, рикати, мимрити, таляпати, молоти язиками, плескати    язиком,     баналюки    гнути,     теревені    правити, переливати з пустого в порожнє, точити ляси, слати язик під ноги…

Цей ряд слів, кількісно доволі значний, – своєрідний вияв особливої уваги до живого мовлення, свідчення потреби схарактеризувати як саму особу, так і її манеру мовлення, відзначити особливості взаємин адресанта і адресата, дати штрих до характеристики соціальних відносин між ними, оцінити поведінку мовця, підкреслити нюанси інтонування тощо. Таку багатобарвність живого мовлення помітило поетичне око Олеся Лупія. Він пише у вірші “Розмова”:

Люди незвичайними стають
У розмовнім, у грайливім плині,
Ті спокійні, ті ледь відстають,
Ті гарячкуваті і невпинні.

У багатьох дієсловах, наведених вище, звуковий образ своєрідно відтворює манеру говоріння, дає естетичну оцінку актові мовлення.

Феномен звукового мовлення – Частина 2