Філософські науки про людину. Основні засади, ідеї та принципи

Квітень 7th, 20106:43 am

1


Філософські науки про людину. Основні засади, ідеї та принципи

Філософські науки про людину. Основні засади, ідеї та принципи

Гуманістичний аспект філософського знання знайшов яскравий вияв у його структурі та в історичній зміні такої структури, яка складається з центру й периферії, а елементи останньої утворюють певні науки.

В античному світі до центру належала метафізика, а до периферії — логіка, психологія, етика, естетика, політика, економіка. Вони мали назву «філософських наук». Згодом сюди приєдналися антропологія, феноменологія, філософія права, філософія історії. Так виникла розгалужена «Енциклопедія філософських наук» Гегеля, в якій місце метафізики посіла «Наука логіки» — перша частина «Енциклопедії», другою стала «Філософія природи», третьою — «Філософія духу».

Остання була послідовним розкриттям властивостей і особливостей людини, хоча й у перевернутому вигляді: в реальній людині дух є її властивістю, у Гегеля ж навпаки: абсолютний дух є субстанцією, основою всієї дійсності, людина ж — її проявом, акциденцією. Оскільки окремі філософські науки були науками про людину, можна побачити, які з них на тому чи іншому етапі розвитку філософії несли переважно антропологічне навантаження.

У греко-римській філософії такою наукою є етика — вчення про мораль. Першим виокремив її саме як науку Арістотель. Можна сказати, що він створив її, як і логіку, метафізику та деякі інші науки. Арістотель пропонує досить розгалужену класифікацію наук і обґрунтовує місце в ній етики. Він розподілив усі різновиди знання на три групи: теоретичні (умоглядні), практичні і творчі. До перших належали «перша філософія», математика і фізика; до других — етика й політика, до третіх — мистецтва, ремесла й прикладні науки. Він перший дав класичне визначення людини як соціально-політичної (полісної) істоти.

Етика й політика і вивчають людину — або як окрему особу, або як громадянина: в обох випадках їхнє завдання аналогічне — виховання доброчесності та формування звички жити доброчесно для досягнення індивідуального і суспільного щастя. Він вважав, що поліс – найвища форма об’єднання людей, яка сприяє досягненню щастя, тобто життя, узгодженого з доброчесністю. Остання — основна категорія і в етиці, і в політиці Арістотеля, тому моральна точка зору має тут велике значення і для сфери політики.

Внаслідок цього класифікація наук Арістотеля була спрощена і зведена до трьох основних: фізики, етики і логіки (або діалектики). Діоген Лаертський бачив різновиди цієї тріади у Платона й Арістотеля, Епікура і стоїків. Тому сам Діоген цей потрійний поділ вважає універсальним: «одні філософи називаються фізиками — за вивчення природи; другі — етиками, за міркування про звичаї; треті – діалектиками, за хитросплетіння речей.

Фізика, етика й діалектика суть три частини філософії; фізика вчить про світ і про все, що в ньому міститься; етика — про життя і властивості людини; діалектику ж цікавлять доводи і для фізики, і для етики. До Архелая (включно) існував лише один рід — фізика; від Сократа … бере початок етика; від Зенона Елейського — діалектика». Це — загальний поділ, а, починаючи зі стоїків, Діоген Лаертський його конкретизує як поділ на фізику, етику й логіку, причому залежно від наукових інтересів, одні мислителі ставили на перше місце логіку, інші — фізику, ще інші — етику.

Але в усіх випадках видно, що етика вивчає життя людини та її властивості, а відтак є антропологічною дисципліною.

Надалі відбувається посилення даної тенденції. Це можна бачити в давньоримській філософії, на прикладі найбільш видатних її представників — Цицерона, Епіктета, Марка Аврелія. В середньовіччі моральна форма духовності стає одним з основних компонентів цілого світогляду — релігійного, з його центральними категоріями добра та зла, уособленими в образах Бога та диявола, а через релігійне світобачення мораль набуває онтологічного значення.

Розуміння пізнання, об’єктивної дійсності, людини — все набуває моральнісного змісту й забарвлення. Вище ми вже підкреслювали, що це не випадково, позаяк кореляція «людина — Бог» стає тут основною, людина не існує без Бога і Бог втрачає сенс існування без людини. Мораль постає як суттєвий зміст релігії.

Водночас вони не тотожні, як видно з попередніх стадій розвитку і з наступного поступу пізнання людини. Щоб фіксувати таку двоїстість, слід визначати розглядуваний феномен як релігійно – моральнісний. Домінуючою формою свідомості середньовіччя є релігія, і, отже, особливим видом знання про людину буде релігійна або релігійно-моральна антропологія, на відміну від власне моральної антропології в античності.

Мораль залишається основною антропологічною наукою і в добу Відродження, хоча й зазнає істотних змін. Збереження моральної настановленості пояснюється трьома обставинами. По-перше, відбувається засвоєння стародавньої культури, перш за все, її гуманістичних розділів, звідки й «гуманізм» як назва світогляду й самого часу. По-друге, зберігаються моральні надбання середньовіччя, бо релігія в цілому не відкидається, а переосмислюється. ГІо-третє, зростає значущість людини у світогляді, відповідно зростає значення галузі знання, яка традиційно була знанням про людину, тобто етики.

Що стосується змін, то вони є такими. Насамперед, це зміна самої загальної парадигми світогляду: релігійний теоцентризм поступається місцем антропоцентризму. При цьому Бог не відкидається, а отримує новий ціннісний зміст, стає мірилом величі людини. Остання завдяки своїй необмеженій здатності до пізнання світу і творчій діяльності може стати сумірною Богові, піднестися до його рівня.

Водночас виникає інше ставлення до природи, як до прекрасного і величного творіння Бога, загалом культ природи як феномена естетичного, до прикрашання й удосконалення якого стає причетною і людина. Це одночасно підносить і Бога й людину, але відбувається переорієнтація в їхньому осмисленні: якщо в середні віки людина була образом Божим, то тепер, навпаки, скоріше Бог є образом людини. Тому світогляд Відродження двоїстий, так би мовити, двоцентровий; саме такий сенс має ідея про сумірність Бога і природи.

З іншого боку, етика, яка залишалася основною гуманітарною й антропологічною наукою і в епоху Відродження, значно розширюється та поглиблюється. Вона обіймає не лише загальнофілософську теорію моралі, а й так звану «громадянську етику», яка виникла внаслідок створення і розвитку нових, ранньокапіталістичних форм суспільного життя в містах Італії XIV — XV століть.Оскільки ж дана епоха була надзвичайно динамічною й новою за змістом, суспільний поступ став предметом спеціального дослідження: з’являються історичні твори Л.бруні, П. Браччоліні, Н. Мак’явеллі, Г. Гвіччардіні, в яких розроблялися морально-політичні концепції.

Нарешті, поряд з такими історичними розвідками виникла зовсім інша наука — філософія історії, засновником якої став італійський мислитель Дж. Віко (1668—1744), останній представник Відродження.

Його «Нова наука про загальну природу націй» вийшла першим друком 1725 року.Отже, ми бачимо, що питома вага філософських досліджень людини значно зростає порівняно з попередніми епохами — античністю і середньовіччям. Звернімо увагу на такий факт: в античності етика й політика як науки про людину були тісно пов’язані, але історія чи історіографія стояли осторонь.

В епоху ж Відродження історична наука входить у розширене коло моральних наук, а гуманітарні штудії (studia humanitatis) містили риторику, мовознавство та інші науки. Зазначені штудії були назвою розширеного варіанта етики Відродження, об’єднували в собі антропологічні знання епохи.

Продовження статті “Філософські науки про людину. Основні засади, ідеї та принципи”