Французький філософ Бурдьє П’єр

Березень 18th, 20127:34 am

0


Французький філософ Бурдьє П’єр

Бурдьє П’єр (Pierre Bourdieu) (1930-2002) – французький філософ, соціолог та культуролог, представник постструктуралізму.

Народився 1930 р. у сім’ї поштового урядника.

В 1955 р. закінчив Вищу педагогічну школу в Парижі (Есоїс normale superieure) зі спеціальності „Філософія” (вчителями Бурдьє були Альтюссер та Фуко), він почав викладати філософію в ліцеї невеличкого містечка Мулен, проте в 1958 р. переїзджає в Алжир. Там він продовжив викладацьку діяльність і почав дослідження як соціолог. Саме Алжиру, алжирським робітникам і дрібним підприємцям присвячені перші опубліковані соціологічні праці, а саме: „Соціологія Алжира” (1961), „Робота і робітники в Алжирі” (1964). Тоді ж він переїзджає в м. Лілль, а потім в Париж. Там 1964 р. заступає на посаду директора-дослідника у Вищій практичній дослідницькій школі у Парижі (Ecole pratique des hautes etudes). В 1975 г. він заснував і очолив Центр європейської соціології, який мав і має широкі міжнародні контакти і програми, а також журнал „Наукові праці в соціальних науках” („Actes de la recherche en sciences sociales”), який станом на сьогоднішній день є одним із провідних соціологічних журналів поряд із „Французьким соціологічним журналом” („Revue francaise de sociologie”). Дійсний член Французької академії (з 1981 p.), завідував кафедрою соціології у Коллеж де Франс. Автор праць із соціології влади і політики, соціальної стратифікації суспільства і „символічних капіталів” різних груп, мистецтва і масової культури.

Теоретичною основою соціології Бурдьє є концепція подвійного структурування. Він визнає, що соціальна реальність структурована в аспекті соціальних відносин, що виявляється в розподілі різноманітних ресурсів (капіталів) матеріального і нематеріального характеру та в аспекті уявлень людей про ці відносини і про світ. Обидві позиції пов’язані діалектично. Центральним поняттям соціології Бурдьє є „габітус” – структуруюча структура, яка поєднує минуле, теперішнє, майбутнє, породжуючи схожі, стійкі у часі і просторі практики, впорядковуючи їх. Головне завдання соціології, за Бурдьє, полягає у виявленні глибинних структур різноманітних сфер, що становлять соціальний універсум, а також механізмів, які задіяні в процесах його відтворення і трансформації. Соціологія Бурдьє критична, рефлексивною, його діалектичне мислення спрямоване на критику не лише соціальної або політичної реальності, а й на саму соціологію як інструмент пізнання соціального світу. Тому Бурдьє постійно звертався до питань онтологічного та соціального статусів у сучасному суспільстві, свободи й визначеності при виборі предмета та об’єкта дослідження, незалежності і політичної заангажованості соціологів. Застосування соціологічного аналізу до самої соціології формує нову галузь соціологічного знання, яку можна означити як соціологію соціології, або соціоаналіз, як його називає Бурдьє.

Коло наукових інтересів: соціологія влади та політики; соціальна стратифікація; соціологія культури; соціологія освіти; загальнотеоретичні проблеми й категоріальний апарат соціології; проблеми соціального пізнання.

Помітний внесок Бурдьє в розвиток соціології політики. Певні сукупності соціальних відносин та сформовані ними соціальні позиції складають „поля”, кожне з яких характеризується специфічним типом влади („капіталом”). У кожному з „полів” точиться боротьба як за володіння певним „капіталом”, так і за утвердження певної системи розподілу „капіталів”. Будь-яка влада тримається не тільки й не стільки на насильстві, скільки на визнанні її легітимною. Влада в тому чи іншому „полі” здебільшого полягає в можливості нав’язування власної системи значень, ієрархії цінностей, „правил гри” тощо, які набувають характеру самоочевидних („символічне насильство”). Оскільки легітимність влади передбачає несвідоме прийняття панівних значень та цінностей, мова йде не про свідомий обман, а про структурні примуси. Ці примуси здійснюються за посередництвом „габітусу” – сукупності схем сприйняття, яка формується досвідом соціалізації в певній соціальній позиції та продукує відповідні уявлення та поведінку.

Особливу роль у суспільстві, за цією концепцією, відіграє „поле політики” – решта „полів” відрізняються ступенем власної автономії щодо нього. Вплив політичної влади на інші поля здійснюється переважно не за рахунок прямого втручання, а за рахунок структурної подібності „полів” (гомології) та можливості обміну одних „капіталів” на інші (реконверсії).
Мінливість структури „полів” вимагає аналізу історії боротьби агентів у ньому задля пояснення сучасного його стану. Дослідження „полів” також має включати як аналіз того, що сприймається як очевидне, так і саморефлексію дослідника.

При визначенні й вивченні суті соціальних відносин Бурдьє запропонував використовувати одночасно два принципових підходи: 1) структуралізм (у соціальній системі існують об’єктивні структури, які не залежать від свідомості і волі людей, проте спроможні стимулювати ті або інші намагання або устремління); 2) конструктивізм (дії людей зумовлені життєвим досвідом, процесом соціалізації, „формують соціального агента як справді практичного оператора конструювання об’єктів”.

Теорія Бурдьє вважається інтегральною соціологічною теорією і являє собою спробу подолання протиріч між мікро- і макроаналізом, агентом і структурою, що породжує так звані „парні поняття” (англ. paired concepts). В основі теорії Бурдьє лежать, насамперед, фундаментальні ідеї класиків,   що   виражають   два   полярних   підходи   до визначення об’єкта соціології: це дослідницька програма Маркса, вихідним пунктом якої є загальнорозуміюча структура (суспільно-економічна формація), і програма Вебера, який виходить з концепту соціальної дії.

Згідно з поглядами П.Бурдьс, соціальний простір – це логічно мислимий конструкт, свого роду середовище, в якому   здійснюються   соціальні   відносини.   Соціальний простір не збігається із фізичним, однак фізичний простір намагається   увійти   у   відповідність   до   соціального. Соціальний простір можна описати як сукупність полів, специфічних однорідних „під-просторів” (наприклад, поле літератури, економічне поле тощо), влада над якими дає можливість володіти дефіцитними благами- капіталом. Саме   розподіл   різних   видів   капіталу   (економічний, культурний,   соціальний,   символічний)   у   соціальному просторі і структурує його. Бурдьє є автором близько ЗО книг і кількасот статей.

Основні праці:

„Відтворення” (1970); „До соціології символічних форм” (1970); „Політична онтологія Мартіна Хайдеггера” (1976); „Відмінності” (1979); „Питання соціології” (1980); „Практичний зміст” (1980); „Урок про урок” (1982); „Ното academicus” (1984); „Початки” (1987); „Відповіді” (1992); „Правила мистецтва” (1993) та ін.