«Глобальне село»: національні літератури та їхні міжнаціональні контексти

Листопад 16th, 20122:14 pm

0


«Глобальне село»: національні літератури та їхні міжнаціональні контексти

 

Компаративістика картографує міжлітературний простір за допомогою понять «національна література», «літературна зона», «літературний регіон».

Національне письменство – цілісне естетичне середовище, яке функціонує на основі літературних, мовних і культурних традицій, забезпечуючи естетичні потреби етносу. Кожне національне письменство має неповторне обличчя, яке склалося в результаті історичного розвитку народу, його психології, світогляду, мови тощо. Але жодна література не розвивається ізольовано, без зовнішніх впливів, поза суспільно-культурним контекстом, який охоплює різні рівні й включає в себе гетерогенні компоненти. Розвиток медій і поширення міжособистісного та міжкультурного спілкування до планетарних масштабів сприяють витворенню в сучасному світі настільки інтенсивного спільного комунікативного простору, що про цікаву культурну подію практично вмить дізнається все людство. В середині XX ст. це дало підстави канадському досліднику Маршалові МакЛюену вжити образний вираз світове село для характеристики сучасної світової спільноти.

Насправді ситуація із взаєминами між національними літературами й світовим письменством набагато складніша й цікавіша. Насамперед, кожна література належить до певної групи – культурно-літературної зони – за мовно-культурною спорідненістю (слов’янські чи латиноамериканські літератури), адміністративною або ж геополітичною характеристикою (літератури колишнього СРСР, літератури сучасної Індії), а ці групи, своєю чергою, є складовими ще більшої спільноти – культурно-літературного регіону (виділяють європейський, близькосхідний, південноазійський, далекосхідний, африканський регіони). Наприклад, болгарське письменство можна розглядати в контексті інших слов’янських, зокрема південнослов’янських, а також сусідніх грецької, албанської літератур (балканська зона), чорноморського культурного простору (румунська, українська, кримськотатарська, російська, грузинська, турецька літератури) і середземноморського ареалів, а далі – у взаєминах із загальноєвропейським літературним процесом і трансконтинентальними контекстами (євро-афро-азійсько-американським).

Зональний принцип застосовують до вивчення таких явищ, як латиноамериканські, німецькомовні літератури, письменство народів Африки та ін. Приміром, у культурології XX ст. набуло популярності таке поняття, як негритюд, що його запровадили сенегальський поет Леопольд Седар Сенгор та французький мислитель Жан Поль Сартр у статті «Чорний Орфей», що була опублікована як передмова до «Антології нової негритянської та мальгаської поезії», яку підготував Сенґор. Поняття негритюду характеризує специфіку африканської культури як культури Чорного Орфея – ірраціонального начала, міфологізму та культу еротики. Вплив цих рис африканського світосприймання помітний у мистецтві Західної Європи та Америки, зокрема в сюрреалізмі з його «автоматизмом письма», що підкреслював Андре Бретон.

Долаючи європоцентризм – тривалу традицію зосередження компаративних студій винятково в колі культурних традицій Заходу, сучасні дослідники наполягають на залученні до типологічного вивчення поетики решти літературних ареалів: китайсько-японського, латиноамериканського, африканського, азійського.

Зрозуміло, що концепт національної літератури та інші поняття міжлітературної просторовості не є однозначними, закритими і стабільними. Цілком навпаки – існують суперечливі, перехідні, постійно мінливі взаємозалежності між упорядкуванням світового літературного простору і мовними, етнічними, культурними, державними та іншими відмінностями. Скажімо, до різноспрямованих тенденцій міжлітературної контекстуалізації належать процеси конвергенції та дивергенції. Конверґенція – це ті збіги і зближення національних мов, літератур, культур, що виникають у процесі тривалих історичних контактів між ними. Взаємна конверґенція існувала в українській і польській літературах та культурах часів Речі Посполитої, а українсько-російське літературно-культурне зближення спостерігалося в царську та радянську добу нерівноправного існування колонізованої та імперської культур. Натомість дивергенція (лат. divergentia – розходження) – це розбіжності, що виникають у розвитку національних мов, літератур, культур, зумовлені розселенням представників колись єдиного етносу, його географічним і політичним роз’єднанням. На противагу процесам зближення, дивергенція спричиняє віддалення і виникнення нових культур і літератур, як-от література США, що відокремилася від англійської.

Свідченням такої неоднорідності є різні типи межових і перехідних контекстів: змішані (гібридні) утворення (література креольською мовою в Гаїті); еміграційна література (творчість єврейської, ірландської чи української діаспори), наднаціональні утворення мертвими мовами (середньовічна література латинською і старослов’янською мовами), функціональні контексти спільних культурно-історичних спадщин (антична грецька і римська, середньовічні латинська, старослов’янська, арабська чи перська культури, котрі вже не існують як цілісні організми, але залишаються продуктивними чинниками в сучасному світі, лігши в основу сучасних національних культур Сходу і Заходу).

У сучасному світі існують різні національні літератури, що творяться однією мовою, як-от англійська, американська, австралійська, а з другого боку, багатомовні літератури (швайцарська література розвивається німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами, бельгійська – переважно французькою і фламандською, а канадська – англійською і французькою). Проте й одномовні національні літератури під час ближчого розгляду виявляються багатокультурними (мультикультурними). Упродовж новітньої історії спостерігаються спроби відродження місцевого письменства (література бретонська і провансальська у Франції, шотландська у Великобританії, галісійська в Іспанії чи фламандська в Бельгії), творення нових національних літератур (русинська література в Сербії) і розвиток внутрішньолітературних контекстів (англомовні афро-американська, азійська, латиноамериканська літератури як расові та етнічні відгалуження в письменстві США).

Похідним од цієї проблеми є явище літературного білінґвізму – двомовності письменників. Це явище складне й потребує диференційованого підходу та витлумачення. Частина письменників, усвідомлюючи неможливість реалізувати себе в рідній літературі, переходить на службу до сусідів (перекладач «Іліади» Микола Гнєдич, Василь Капніст), інші пишуть двома мовами (Євген Гребінка, Олекса Стороженко, Марко Вовчок, Михайло Старицький). Найновішу працю на цю тему написав літературознавець Юрій Барабаш з Москви. Вона має назву «”Коли забуду тебе, Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко: Порівняльно-типологічні студії» (Харків, 2001).

Такі факти маємо і в інших літературах: російською писали киргиз Чинґіз Айтматов і молдаванин Йон Друце, білорус Василь Биков і узбек Тимур Пулатов, бо рідною мовою їхні книжки не були б опубліковані з огляду на місцеву цензуру. Не мовою свого етнічного походження користувалися й такі митці, як французький модерніст Ґійом Аполлінер (Вільгельм Аполлінарій Костровицький, поляк за походженням), англомовні поляк Джозеф Конрад (справжнє ім’я – Юзеф Теодор Конрад Коженьовський), ірландець Джеймс Джойс (як і чимало його співвітчизників), росіянин Владімір Набоков, американець українського походження Аскольд Мельничук, араб Салман Рушді, лауреат Нобелівської премії Відьядгар Нейпол – тринідадець індійського походження, котрий зараз мешкає у Великобританії. Кожного до цього вели свої причини.

Тепер підійдімо до з’ясування таких понять, як «європейська література» і «світова література», які викликають широку дискусію в компаративістичних колах. Що вкладати в поняття європейська література? Сама назва, здавалося б, передбачає географічний, материковий підхід: література (чи літератури) європейського континенту. Насправді все набагато складніше. Тут явно недостатньо географічного критерію. Поняття європейської літератури не виміряти географічними параметрами, оскільки в неї включають літературу Південної і Північної Америк, Австралії та деякі африканські літератури, котрі розвиваються мовами європейських народів – англійською, іспанською, французькою… Отже, вчені прийняли визначення «європейський тип літератур», змінивши вектор з географічного на мовний і запропонувавши таку назву досліджень з компаративістики: «Порівняльна історія літератур європейськими мовами». Ця літературна спільність базується на класичній греко-латинській спадщині й традиції християнського середньовіччя латинської Європи та візантійського Сходу з урахуванням арабських та єврейських впливів.