Гуманістична спрямованість особистості вчителя

Серпень 30th, 20118:00 am

0


Гуманістична спрямованість особистості вчителя

Гуманістична спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність.

Водночас гуманізм не є абсолютизованим усепрощенням і покірністю стосовно недосконалості людини. Педагог повинен ставити перед вихованцем посильні і розумно сформульовані вимоги з метою його подальшого розвитку, тобто здійснювати педагогічний вплив гуманістичного, а не авторитарного характеру.

Гуманістичний смисл педагогічної діяльності властивий багатьом видатним учителям усіх часів і народів.

Ще у ХУП столітті чеський педагог-гуманіст Ян Амос Коменський мріяв дати своєму народові зібрану воєдино мудрість світу. Він порівнював учителя із садівником, який з любов’ю вирощує рослини в саду, з архітектором, який дбайливо забудовує знаннями всі куточки людської істоти, зі скульптором, який старанно обтесує і шліфує уми й душі людей, з полководцем, який енергійно веде наступ проти варварства і неуцтва.

Визначний український філософ і просвітитель Г.С.Сковорода вважав, що одним з найголовніших обов’язків педагога є виявлення і розвиток природних можливостей вихованця: “Учитель и врач – нєсть врач и учитель, а только служитель природы, единственныя и истинныя и врачебницы, и учительницы”. Тільки щиро люблячи своїх вихованців, гуманно ставлячись до них, педагог може успішно формувати їхнє моральне обличчя, збуджувати й утверджувати в них любов до людей, “… помічати або розуміти; а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше плекає надії, тим полум’яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно, наскільки це можливо”.

Відомий німецький педагог і діяч у галузі народної освіти середини XIX століття Адольф Дістервег, якого називали учителем німецьких учителів, висував загальнолюдську мету виховання: служіння істині, добру, красі. “У кожному індивіді, в кожній нації повинен бути вихований образ думок, який називається гуманністю, – це прагнення до благородних загальнолюдських цілей”.
Видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський заклав теоретичні основи національної гуманної педагогіки. Ідеальний учитель, на його думку, тонко відчуває душевний стан своїх учнів, убачає в них особистості, які гідні такої самої поваги та визнання своїх прав, як і дорослі люди. Такий педагог прагне створювати взаємини, за яких виникає можливість особистісного впливу вчителя, його розуму, моральності, волі, характеру на особистість вихованця.

Проголошуючи повагу до особистості дитини, визначний російський педагог-просвітитель другої половини XIX – початку XX століття П.Ф.Каптерєв вважав за необхідне визнання свободи, самостійності і водночас відповідальності вихованця за свої дії. Він писав: “Діти не осли, нав’ючені вантажем обов’язків, а особистості, у яких, як і у дорослих особистостей, обов’язки йдуть поряд з правами. Тому до дітей, навіть до найменших, треба ставитись з обачністю, обережно, поважати в них людську особистість і не порушувати їхні права”.

Виховання заради щастя дитини – такий гуманістичний смисл педагогічної діяльності В.О.Сухомлинського. Першорядне завдання учителя, вважав він, полягає в тому, щоб відкрити в кожній людині творця, поставити її на шлях самобутньо-творчої, інтелектуально-повнокровної праці. “Розпізнати, виявити, розкрити, випестити, викохати в кожному учневі його неповторно-індивідуальний талант – значить підняти особистість на високий рівень розквіту людської гідності”.

У новому тисячолітті гуманізм стає узагальненою системою поглядів, переконань і ідеалів учителя XXI століття. Зміст його практичної діяльності, її засоби, методи і способи будуть реалізовувати:

• ідею особистісно орієнтованого підходу в навчанні і вихованні;
• підпорядкування всіх дій педагога реальним інтересам учня;
• надання допомоги учневі у його саморозвитку шляхом виховання культури ставленняь до самого себе, інших людей, природи, праці;
• забезпечення гармонійного і творчого розвитку кожного учня з наданням йому можливості прояву суб’єктності і самобутності;
• якомога ширше використання педагогічних вимог в опосередкованій формі (порада, прохання, довір’я, схвалення тощо, педагогічної підтримки)!*”
• поступовий перехід від групових форм взаємодії до індивідуальної;
• емоційне забарвлення ділових відносин з учнями;
• постійний контроль у процесі ділової комунікативної діяльності;
• подолання різних форм авторитаризму, домінування, садизму, відриву навчання і виховання від життя суспільства.

Ствердження гуманістичного мислення передбачає розуміння педагогом суспільно-економічних і політичних змін, що відбуваються, чутливість до зрушень в особистості вихованців, їх позицій, цінностей, потреб, мотивів; невпинне переосмислення своїх освітніх дій і використання його в удосконаленні педагогічного процесу.

Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві повагу до учня, толерантність і справедливість, учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжує культурну спадщину, творить нові вартості, виступає співучасником зміцнення демократичного ладу.