Гуманізм творчості О. Гончара («Прапороносці», «Собор»)

Листопад 23rd, 20123:14 pm

0


Гуманізм творчості О. Гончара («Прапороносці», «Собор»)

Твори Олеся Гончара відомі далеко за межами Ук­раїни, їх перекладено більше як 40 мовами світу, ба­гато разів вони перевидавалися, завоювали широке коло читачів і шанувальників. Мову і літературу викладав у нього старий досвідчений учитель, який прищеплював молоді «палку любов до рідного слова, красного письмен­ства».

В ті роки пише оповідання, повість «Стокозове поле», наукове дослідження про «Мойсея» Івана Франка, зби­рає матеріал для роману про Григорія Сковороду. Там же, в університеті, потоваришував із поетом, а пізніше автором відомого роману «Вир» Григорієм Тю­тюнником. Разом підуть на фронт у складі студентського батальйону.

Перше бойове загартування сержант-мінометник Олесь Гончар одержав у боях за Київ, на річці Рось. Там уперше було його і поранено в липні 1941, вдруге восени, між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він із гвинтівкою в руці дорогами війни аж до Праги. Олівець і блокнот виймав лише в короткі години перепочинку. Тоді писалися вірші, які охоче друкувала фронтова преса, бо були в них думки і пере­живання звичайного солдата.

Швидше хотілося взятися за перо, почуття, пере­житі на війні, побачене там переповнює душу, збурену уяву. Сторінка за сторінкою пишеться перша велика річ — майбутній роман «Прапороносці», але раптом усе творче натхнення могло безповоротно затьмаритися. 1946 р. в журналі «Україна» друкується блискуче ро­мантичне оповідання О.Гончара «Модри Камень».

1960 р. з’являється роман «Людина і зброя», удо­стоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка в 1962 р. Усі наго­роди накладали певні зобов’язання на митця. Але, на щастя, не засліпили його. По-перше, ці твори органічно вписалися в літерату­ру «шістдесятників». Написані були наче зовсім моло­дим автором, а не загальновизнаним метром, який не дуже переймається зобов’язаннями і не турбується за своє майбутнє. Це була якась дивовижна пора, коли друге цвітіння переживали П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко.

Роман „Собор”.

1968 року з’явився його славнозвісний «багатостраж­дальний» роман «Собор». Твір цей мало не скинув із п’єдесталу визнаного вже владою класика соціалістичного реалізму. Автора «ретельно» розкритиковано, а «Собор» на двадцять років став забороненим, тим самим викликаючи ще більший читацький інтерес.

Своєрідність індивідуального стилю Олеся Гончара

Дослідники однією з рис творчого почерку Олеся Гончара називають планетарність мислення. Її треба виділити насамперед, бо вона багато в чому визначає ідейно-тематичну спрямованість майже всіх його романів. У них порушено важливі суспільні про­блеми, пов’язані з наступом на людську цивілізацію науково-технічної революції, збереженням природи, історичної пам’яті народу. Його герої ніколи не обме­жуються виробничими чи сімейними інтересами. Вони задумуються над сенсом людського життя, їх хвилює недосконалість довколишнього світу. Гончар намагається в звичайному, реальному «вло­вити незвичайне», «знаходити небесне, вічне» і пере­дати це через усю тканину твору, а насамперед через змістовну, яскраву художню деталь, яка може набрати значення поетичного символу, нести в собі певну по­етичну ідею. Таку роль у стильовій палітрі митця ви­конують, наприклад, образи тронки, «залізного остро­ва», собору, морського причалу, циклону та ін.

Майже всі твори Олеся Гончара містять чимало ліричних і публіцистичних відступів, у яких прямо вис­ловлюється його думка, пояснення тих чи інших подій. Звичайно, вони значно знижують рівень художності твору, але водночас надають йому полемічної гостро­ти, підсилюють актуальність, допомагають виділити саме ті проблеми, на яких хоче наголосити автор. Взагалі ці риси Гончаревого стилю – поетичність, романтична піднесеність, публіцистичність – відповідають його естетичному кредо, його світоба­ченню і розумінню специфіки художньої творчості. За світовідчуванням був близький до Олександра Довженка.

«Собо­ру». Там важливі суспільні, морально-етичні пробле­ми максимально правдиво передано розтлінний дух національного нігілізму, пристосуван­ства, кар’єризму, засилля і сваволю партійних бюро­кратів, інтелектуального невігластва чиновників — все це дедалі більше запановує в суспільстві, але про що писати було заборонено.

Після позитивних відгуків у тодішній пресі було влаштоване публічне шельмуван­ня «Собору» і його автора. Хоч роман і схвалили чи­тачі, бо вголос провідний прозаїк чесно говорив про болючі проблеми, його заборонено офіційною владою, вилучено з книгарень і бібліотек.

За жанровою своєрідністю «Собор» є проблемно-філософським романом, у якому важливі соціальні і національні проблеми розглядаються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточ­ного руйнування і знищення.

В центрі твору — проблема духовності сучасної люди­ни, сучасного українця. Тому вона так тісно пов’язана із проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збере­ження історичної пам’яті, національної гідності і національного нігілізму, відступництва від свого народ.

Роман складається з багатьох розділів, у кожному з яких розповідається про одного з героїв. Та всіх їх об’єднує образ собору. Він став справжнім художнім відкриттям Олеся Гончара, сприйнявся як болюче по­передження для всіх українців. Саме через цей образ автора так гостро критикували, а твір заборонявся дов­гий час. Собор — як історична реальність, архітектурний пам’ятник доби козаччини. Він — свідок багатьох важ­ливих історичних подій, змін різних влад. У своєму став­ленні до нього кожна виявляла своє істинне обличчя. Був складом зброї, складом комбікорму… Тепер, об­дертий і вицвілий, стоїть сиротою (навіть охоронну таб­личку знімають!) і чекає нової долі: горе-правителі в особі Володьки Лободи взагалі хочуть його знести, а на звільненому місці збудувати «кафе для трудящих». У творі наявний також собор як художній символ самої України, її духовності. Собор для зачіплянців став ніби частиною їх самих, вони підсвідомо звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захистку в найтяжчі хвилини свого життя. Со- бор — ніби остання опора українського духу, якому за­грожує смертельна небезпека. Доба НТР пропонує інші орієнтири, моральні правила – чи ж убереже сучасна людина в собі дух свого народу, чи ж захистять собори власних душ? Над цими актуальними і сьогодні питаннями розмірковує письменник на сторінках свого роману.

Собор” Олеся Гончара не став так званим виробничим романом у дусі  соцреалізму. «Собор» — зразок новітнього філософсь­ко-політичного роману. Про це свідчить його художня структура. Композиційним центром, який виконує провідну ідейно-естетичну роль у ньому, служить не образ-персонаж, не сту­дент Микола Баглай, а образ-предмет, архітектурна будова — старовинний козацький храм. Але козацький собор — це не просто архітектурна пам’ятка, він водночас є художнім вия­вом піднесеного, урочистого стану людської душі, втіленням багатства і величі народної художньої уяви. Собор так чи інакше присутній у всіх час­тинах роману, його бачать, ним милуються бага­то персонажів твору.

Найважливішими ознаками індивідуального стилю Олеся Гончара є органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу, філософське заглиблення у найскладніші проблеми сучасності, ліричність образів і розповіді, постійні пошуки позитивного ідеалу, оригінальність художнього мислення. Характерною особливістю його творів є гумор, прозорість і глибоке смислове навантаження художнього слова, лаконізм вислову, свіжі, своєрідні образи-символи, неологізми тощо. Проза письменника цікава своєю поетичністю, адже джерелом лексикону його творів було живе народне мовлення. Мова його творів — один з найкращих зразків сучасної літературної мови.

Основним об’єктом дослідження Олеся Гончара є людина, її внутрішній світ. Людські вчинки і людські помисли, людська велич і людська чистота — ось чим захоплюється письменник. Він обвинувачує як загальнолюдське зло, так і антиморальні прояви окремих людей, вважаючи, що найменша підлість може згодом призвести до великої біди, до трагедії багатьох людей або навіть людства в цілому. Вболівання за долю людини, високий патріотизм і гуманізм — найяскравіші ознаки творчості Гончара. Але Митця турбує не тільки доля рідної країни та українського народу, а й доля всього людства. Вже в своєму першому творі — трилогії «Прапороносці» — устами своїх героїв він гнівно засудив війни і все те зло, що вони приносять людству.