Характеристика педагогічних позицій викладача у спілкуванні зі студентами

Лютий 3rd, 201312:16 pm

0


Характеристика педагогічних позицій викладача у спілкуванні зі студентами

Активне слухання вимагає певних навичок та уміння слухати, а саме:

–         візуальний контакт;

–         розуміння не тільки тексту, а й почуттів;

–         емпатії, поваги до співрозмовника.

Уміння слухати полягає в здібності вислуховувати іншу сторону. З повагою ставитися до іншої точки зору: «Існує лише один спосіб стати хорошим співрозмовником – уміти слухати» ( К. Морлі ). У тому, як ми слухаємо, відображається наша особистість, наш інтерес до співрозмовника, повага до нього.

Деякі прості вміння, в яких виявляється поважне ставлення до розповіді іншої людини:

–         уміння запитувати;

–         уміння надихати партнера до пояснення власної думки, пропозиції, поведінки;

–         уміння чути і зрозуміти те, що мав на увазі партнер;

–         усвідомити те, про що партнер не зміг висловитися ( почуття, мотиви тощо );

–         передати партнеру, що його почули, зрозуміли;

– уміння знімати емоційну напругу при розмові.

Для прояву такої поваги до людини, активного ставлення до співрозмовника ми застосовуємо нерефлексивне та рефлексивне слухання ( форми активного слухання ). Так, якщо співрозмовник сам говорить багато, емоційно, можна застосувати нерефлексивне слухання. Воно полягає в умінні мовчки підтримувати співрозмовника ( позою, поглядом, мімікою тощо ) або словами «Розумію, так, я слухаю…». Це допомагає підтримувати бесіду, у партнера виникає бажання висловитися до кінця.

Прийоми нерефлексивного слухання:

–         стримувати себе у спробах перервати співрозмовника;

–         дати можливість ( час ) вільно висловитися партнеру;

–         не відвертати увагу від співрозмовника і теми розмови;

–         заздалегідь не налаштовувати себе на нецікаву бесіду;

–         зосередитися на розумінні того, про що говорять;

–         спокійно реагувати на висловлювання співрозмовника.

Коли людина хоче почути нашу думку, оцінку, отримати підтримку, тоді застосовуємо рефлексивне слухання. У цьому разі ми висловлюємо своє розуміння проблеми, запитаннями намагаємося уточнити те, що почули, висловлюємо співрозмовнику співчуття, поділяємо його точку зору.

Рефлексивне слухання передбачає такі дії:

–         уточнення думок того, хто говорить;

–         перефразування висловлення, зберігаючи первинний його смисл;

–         резюмування – зробити короткий висновок із розповіді;

–         повторення останньої фрази розмови.

Під час рефлексивного слухання у викладача має бути настанова на емпатійне слухання ( співчувати переживанням того, хто розповідає ). Коли людина відчує, що її розуміють, вона розкриє своє потаємне, приховане. Активне слухання – це розшифрування смислу повідомлення, розкриття його реального значення. Воно передбачає такі навички:

–         контроль постави, виразу обличчя, тону мовлення;

–         говорити самому і небагато, і немало;

–         розуміти невербальні сигнали партнера ( постава, міміка, жести );

–         уміння знімати емоційну напругу.

При активному слуханні доцільно запитувати, щоб уточнити думку співрозмовника. Техніка запитування може бути такою:

–         відкриті питання: «хто?», «що?», «де?», «коли?», «навіщо?», «як?», «чому?»

–         закриті питання, які вимагають однозначної відповіді: «Коли Ви зможете здати роботу?», «Я правильно Вас зрозуміла?» тощо.

–         Альтернативні питання: «Чи так?» або «Інакше, Ви хочете зробити..?»

–         Запитання не повинні містити звинувачення: «Ви ще не зрозуміли мене?», «Ще довго Ви будете мовчати?» тощо.

–         Не можна через запитання докоряти або осуджувати: «Коли Ви вже перестанете запізнюватися?»

«Я – висловлювання» корисне, коли Ви розгнівалися, чимось незадоволені, роздратовані. Як при цьому будувати речення-звертання до винуватця цього Вашого стану? Спочатку треба описати ситуацію, яка викликає емоції і проблему, але без конкретного звернення до суб’єкта ( без «ти», «Ви» ). Наприклад, початок фрази «Коли спізнюються на заняття…», «Коли мене не слухають під час лекції…», «Коли студент  пропускає заняття…», а потім продовжуємо про свій психологічний стан:

«…мені прикро», «…я не можу зібратися з думками», «…я не можу працювати» тощо. Прийом «Я – повідомлення» означає, що Ви також маєте право на свої почуття, на поважне до себе ставлення, на виявлення свого емоційного стану: «Я знаю, що не повинна так реагувати, але інакше не можу» або «В аудиторії ніхто мене не слухає і мені хочеться залишити її», або «Важко працювати в аудиторії, яка зовсім не підготовлена до заняття, бо це даремна трата часу». Такий опис об’єктивних подій та свого психологічного стану до них дає студентові можливість побачити свою поведінку, своє ставлення до викладача зі сторони, в повному ракурсі. Можливо, людина не розуміла, як відбивається її вчинок на іншій людині? Ще раз зауважимо, що в реченні-звертанні немає звинувачення тієї особи, до якої звертаєтеся факт поведінки та його вплив на Ваше самопочуття.

Таким чином, якщо своєю поведінкою студенти спричинили у Вас сильні негативні емоції, скажіть їм про це відверто, наприклад, «Мені важко зібратися з думками, коли в аудиторії гвалт ( шум )», «Я дуже стурбована результатами Вашої підготовки» тощо.

Позитивним у «Я – повідомленні» є те, що про свої негативні почуття викладач говорить не в образливій для інших формі, надає студентам змогу краще його пізнати і зрозуміти, і вони починають співчувати йому, «відчувати» його, самостійно вирішують, як діяти. Люди не завжди усвідомлюють, який вплив їхні вчинки справляють на інших, тому їм треба про це сказати, але так, щоб не викликати в них образу.

Розуміння іншого не зводиться лише до розуміння переживань. Треба зрозуміти сутність загальної ситуації, тобто мотиви поведінки людини, усвідомити на рівні глибини її «Я». Разом із розумінням важлива також емоційна підтримка студента у вербальній формі,  тоді він сам усвідомить власні бажання, наміри, які стають керованими з урахуванням конкретної соціальної ситуації ( ми активізуємо таким чином внутрішній самовиховний діалог, викликаємо почуття відповідальності за себе і свої вчинки ).

Перешкодою до розуміння викладачем студента може бути абсолютизація рольових позицій, що виявляється в дидактичному центризмі, коли на першому місці оцінки, а не особистість студента, його індивідуальні проблеми. Важливим є також ставлення студента до педагогічних оцінок. Що для нього «незадовільно» – «не довчив, є прогалини в знаннях, а тому треба більше уваги приділити  цьому предмету» чи оцінка лише мета? Тоді емоційна реакція на педагогічну оцінку переноситься на особистість викладача. Інший приклад, коли у викладача орієнтація на професійну діяльність, а у  студента – на диплом за будь-яку ціну. Через це непедагогічно співчувати студентові, коли він поводиться демонстративно і зухвало, вимагає позитивної оцінки при повному незнанні навчального матеріалу.

Друга позиція – визнання студента як особистості. Це виявляється у вірі викладача в розум студента, його позитивне прагнення до розкриття своїх потенційних можливостей, до саморозвитку. Віра – духовне явище, яке пов’язане з роботою інтелекту. Віра здатна змінювати життя ( і своє, і інших ), якщо грунтується на переконанні, життєвих настановах і системі цінностей. Потрібно вірити у благородство намірів студента, в його  шляхетність, у моральну велич його особистості.

Треба враховувати вікові особливості юнацького віку і з розумінням ставитися до їхніх проявів, але не дозволяти принижувати людську гідність ні свою, ні гідність самого студента ( вказувати йому на це ). На жаль, деякі сучасні студенти не відчувають, коли принижують їхню гідність там, де вона має бути, Ці студенти – вчорашні учні, мабуть, звикли до авторитарних форм педагогічного спілкування, які принижують людську гідність. Через це вони й самі не помічають, що своєю поведінкою виявляють неповагу до особистості викладача, некоректне ставлення до нього.

Стиль педагогічного спілкування безпосередньо впливає на атмосферу емоційного благополуччя студентів під час лекції, семінарського заняття або екзамену, що суттєво позначається на результативності їхньої навчально-професійної діяльності. Через це в основі спілкування викладача і студента мають бути такі мотиви: професійний обов’язок, інтерес до особистості студента, бажання його зрозуміти, допомогти тощо. Викладачеві треба вміти будувати міжособистісні зв’язки також для формування студентського колективу, налагоджувати з ним стосунки, знаходити засоби гармонізації колективних та індивідуальних інтересів.

Професіоналізм викладача ( куратора ) полягає в переборенні труднощів педагогічного  спілкування зі студентами через різницю в рівні їхньої підготовленості, у розвитку здібностей і особливостей характеру тощо, у допомозі кожному студентові набути впевненості в навчанні і спілкуванні. Роль куратора провідна, тому кожне його слово, погляд, звернення до студента має підпорядковуватися завданню виховання у студентів високої культури спілкування. Одночасно педагогові слід дотримуватися загальної вимоги – поважати почуття особистісної  гідності кожного студента, виявляти бажання і допомагати йому стати освіченою і культурною людиною-інтелігентом.

Вивченю психологічних особливостей розвитку професійної комунікативної компетентності у майбутніх фахівців різного профілю ( учителів, практичних психологів, редакторів, перекладачів, менеджерів, лікарів, курсантів та ін. ) приділили значну увагу українські дослідники ( Л. В. Власенко, В. А. Лівенцова, О. О. Рембач та ін. ). Незалежно від суті та видів професійного спілкування фахівців різних спеціальностей, існують загальні вимоги та умови його ефективності: комунікативна підготовка студентів, розвиток культури спілкування та комунікативних здібностей.

https://gidrokomfort.ru/catalog/filtry-dlya-vody-i-vodopodgotovka/filtry... качественные приборы