Інтермедіальність – література серед інших мистецтв

Листопад 16th, 20126:06 am

0


Інтермедіальність – література серед інших мистецтв

Історія мистецтв і взаємин між ними тісно зв’язана з естетичними уявленнями. Як зазначають дослідники, в давньогрецькій міфології, зокрема в міфі про Аполлона, спершу була тільки одна муза. Отже, тут маємо явище синкретизму – початкової єдності, нерозчленованості мистецтв у первісному ритуалі. Гомер згадує то одну, то кілька муз, але не називає їхніх імен. Згодом (зокрема в поемі «Труди і дні» Гесіода) кількість їх зросла до дев’яти, кожна стала опікункою певних видів і навіть жанрів мистецтва. Аполлон був Музагетом, тобто проводирем муз. Мешкали музи на горі Гелікон поблизу Кастальського джерела. Їм будували храми. В Римі муз називали каменами. Сьогодні слова «муза» та «камена» вживають на означення натхнення.

Класифікацію мистецтв за принципом їх спорідненості й відмінності розробив Арістотель у «Поетиці» (між 336-322 рр. до н.е.), зіставивши поезію з музикою, а музику з архітектурою і скульптурою. Тут треба зауважити, що в Античності й Середньовіччі панувало розуміння мистецтва, значно відмінне від сучасного: античне мистецтво – грецьке techne й латинське ars – означало вміння змайструвати якийсь предмет за допомогою певних правил. Через те що поезія не належить до сфери ремісничої вправності, а постає з наснаги Муз, її разом з музикою зараховували не до майстерності (мистецтва), а до сфери натхнення. Для зближення поезії та музики і протиставлення їх обох пластиці були, за спостереженням польського естетика Владислава Татаркевича, такі підстави: сукупне їхнє практикування (тодішня поезія була співана, а музика – вокальна), акустичне (слухове) сприймання і подібний психологічний ефект (музика й танець, на противагу архітектурі чи скульптурі, є джерелом шалу та захвату, що й відділяє їх од пластики і наближує до поезії).

Однак стародавні помітили й подібність між поезією і живописом, окресливши її в такому образному трактуванні: малярство – це «німа поезія», а поезія – «ословлене малярство». Це визначення, яке Плутарх («Про славу афінян») приписує грецькому поету Симонідові Кеоському (556-468 до н.e.), пізніше виклав Горацій у своєму посланні до Пісонів «Про поетичне мистецтво» в поетичній формулі: «поезія – як живопис» (вірш 361).

Навколо цих образних формул розгорнулася полеміка в добу Класицизму і Просвітництва. Найважливіша тогочасна праця, присвячена специфіці літератури та образотворчого мистецтва, – трактат німецького письменника й естетика Ґ.-Е.Лессінґа «Лаокоон, або Про межі живопису й поезії» (1766). Цей твір став етапним у розвитку естетичної думки в новочасній Європі. Лессінґ категорично заперечив погляд щодо тотожності законів літератури та образотворчого мистецтва, який утвердився ще з античних часів, і виступив проти тих авторів, які «то силкуються убгати поезію в тісні рамки малярства, то заповнюють малярством увесь терен поезії». Аналізуючи твори літератури (зокрема «Іліаду» Гомера) та образотворчого мистецтва (статую Лаокоона), вчений дійшов висновку, що специфіка кожного виду мистецтва зумовлена своєрідністю відповідних мистецьких засобів: об’ємні форми й кольори дають змогу скульпторові чи маляреві будувати просторовий образ, а слова, які звучать у часовій послідовності, надаються для творення поетичної розповіді, а не опису. Іншими словами, «часова послідовність – царина поетова, просторова – царина малярева». Це важливе положення підкреслило принципову відмінність структур двох мистецтв – поезії і живопису.

Співвідношення поезії і музики також не залишилося поза увагою тодішніх дослідників. Серед праць, присвячених цьому питанню, – трактат Дж. Броуна «Роздуми про поезію й музику…» (Лондон, 1763). За словами російського дослідника М.Алексєєва, Броун «поставив перед собою три основні завдання: 1) вказати на нерозривну злитність музики й поезії на початкових стадіях людської культури; 2) з’ясувати причини, які викликали згодом їхнє взаємовідокремлення; 3) накреслити шляхи їхнього можливого об’єднання у майбутньому в якомусь “новому роді” мистецтва». Трактат Броуна, як стверджує Д.Наливайко, викликав значний резонансу Європі, був перекладений французькою, італійською та німецькою мовами і став першим начерком теорії первісного синкретизму, яку згодом розробив російський учений А.Веселовський.

Новий поштовх дослідженню взаємин між різними мистецтвами пов’язаний з Романтизмом. Тут маємо низку принципових відмінностей од теорії класицизму, яка базувалася на нормативності кожного виду мистецтва, кожного роду і жанру, їхньої відповідності певному канону, який не допускав змішування та взаємодії різних жанрових та родових елементів. Романтизм руйнує цю чітку регламентацію, розмиває класифікаційні межі. Мистецька практика романтиків тяжіє до створення гібридних жанрів, зокрема таких, як ліро-епічна поема, філософська лірика, історична романістика.

Увага романтиків до музики пояснюється тим, що в ній найповніше виражалося емоційне життя людини, вивільнене з рамок класицистичного культу розуму. Ці зміни в ієрархії мистецтв відзначив у «Лекціях з естетики» Геґель. У зв’язку зі своєю ідеалістичною концепцією Геґель розмірковує над трьома основними видами мистецтва – образотворчістю, музикою і поезією. Кожне мистецтво прив’язане до однієї із трьох стадій історичної еволюції світового духу. Не погодившись із визначеннями літератури як мистецтва часового і малярства – як просторового, що їх запропонував Лессінґ, німецький філософ визначив для поезії привілейований статус усезагального мистецтва простору й часу, котре об’єднує можливості живопису й музики, якнайповніше виражаючи духовність усього людства й викликаючи і зорові, і слухові враження: коли Гомер описує щит Ахілла, поезія виступає суперником скульптури, а коли він розповідає про мінливу і гнівну вдачу Ахілла, то, немов музикант, стежить за почуттями, що виникають у людській душі. За Геґелем, поетичний образ отримує цей узагальнюючий характер завдяки думці, тобто своїй семантиці, тому його звучанням можна знехтувати.

Згодом дискусію про відмінності й подібності між мистецтвами, їх мовами і часопросторовими аспектами підхопили формалісти, структуралісти й семіотики. З тих дискусій сучасна компаративістика успадкувала широке коло дослідної проблематики, зокрема такі питання, як відповідність мистецтв, їхня взаємодія і синтез, інтермедіальний характер міжмистецьких зв’язків.

Відповідність мистецтв (англ. correspondence of the arts, франц. correcpodnance des arts) – це співвідношення між різними мистецькими галузями, вивчення їхньої специфіки й аналогій в аспектах тематичному, формальному і матеріально-знаковому. Явище синестезії.

Скажімо, матеріальні засоби створення і передачі малярського образу – колір і лінія. Структурні його параметри: статичність, просторова двовимірність, зображальність; безпосередність зорового сприйняття.

Засоби створення і передачі музичного образу (мелодії) – звук і тиша (пауза). Структурні його параметри такі: він динамічний і має часові виміри (мелодія розгортається в часі: звуки та їхні одночасні поєднання – акорди – йдуть один за одним у часовій послідовності), виражальний (тематично асоціюється зі сферою людських почувань, настроїв) і безпосередньо сприймається слухом.

Засобом створення і передачі поетичного образу є слово, наша мова, яка має знаковий характер (знак – це будь-який предмет, який виконує комунікативну роль, вказуючи на інший, відсутній предмет). Поетичний текст відчитуємо зором або ж сприймаємо на слух, притім графічне оформлення тексту часто буває розраховане на особливий зоровий ефект (каліґрами Ґ.Аполлінера чи сучасна зорова поезія), а засоби поетичної фоніки викликають слухові враження. Отож завдяки знаковій природі слова поетичний образ є уявним (позбавленим безпосередньої наочності – читач розшифровує його через колективний мовний та літературний код, і він перебуває у читачевій свідомості), неповним (схематичним, за Романом Інґарденом, бо ж вичерпний словесний опис будь-якого предмета неможливий), універсальним (це означає, що поетичний образ є і зображальним, і виражальним, бо здатен навіювати уяві читача найрізноманітніші відчуттєві, почуттєві та інтелектуальні враження).

Кінематограф – це порівняно молоде мистецтво, яке народилося на початку XX ст. і стрімко завойовує авдиторію. Його називають синтетичним чи інтермедіальним, оскільки поєднує воно можливості театру (гра акторів), живопису (рухливі картинки-кадри, які динамічно змінюються на екрані, створюючи ілюзію руху), музики (музичний супровід має велике значення в сучасному кіно), літератури (з екрана звучить слово, мовлене персонажами). А ще молодше і популярніше мистецтво – телебачення – стало предметом культурологічної рефлексії як важливий елемент сучасної культури, засіб суспільного спілкування, котрий здатен максимально наблизити глядача до реальності, транслюючи події в актуальному просторі й часі.

Швидкий розвиток телебачення, комп’ютерних технологій, інтернету, мультимедій як засобів глобальної комунікації спричинився до виникнення віртуального кіберпростору, чи, за словами Гомі Бгабги, третього простору (“third space”), у якому література втрачає упривілейоване становище й набуває нових властвостей. В інтернеті за допомогою посилань (лінків) окремі тексти поєднані в текстову мережу – гіпертекст. У такому гіпертексті, доступному по всьому світу через інтернет-мережу, межі текстів розмиті, а провідна роль переходить від автора до читача, котрий замість послідовного, строго регламентованого читання здійснює вільне плавання у практично безконечному кіберпросторі, отримуючи можливість інтерактивного (англ. interact – взаємодія) спілкування з іншими користувачами.

Характер міжмистецької взаємодії визначає своєрідність кожної мистецької епохи. Якщо в мистецькому сузір’ї Античності перед вела скульптура, то в Середньовіччі – архітектура. В добу Ренесансу та Класицизму провідне місце посіло образотворче мистецтво й за ним – література, а за часів Романтизму на авансцену виступила музика, ставши центром тяжіння для поезії та інших мистецтв. Реалізм мав літературоцентричний характер, а в добу символізму й імпресіонізму помітним був уплив музики на літературу, а літератури – на символіко-алегоричне малярство таких популярних митців, як Арнольд Беклін (1827-1901), Михаїл Врубель (1856-1910), Ґустав Клімт (1862-1918), Станіслав Виспянський (1869-1907). У XX ст. популярності набули кіно, телебачення й інші візуальні мистецтва, а також розважальна музика.

Взаємозближенню мистецтв значною мірою сприяють митці, що працюють у різних царинах творчості: Мікеланджело – скульптор і маляр, архітектор і поет, Вільям Шекспір – актор і письменник, Тарас Шевченко – маляр і поет, Ріхард Ваґнер – композитор і письменник, Олександр Довженко – прозаїк і кінорежисер, а його учень письменник Микола Вінграновський працював у кіно як актор, режисер і сценарист. Однак варто мати на увазі, що творча індивідуальність по-різному може реалізувати своє світовідчуття в різних мистецтвах. Скажімо, як поет Шевченко був яскравим романтиком, а як маляр значною мірою відчував уплив класицистичних традицій.

Важливим чинником міжмистецької взаємодії є творча співпраця митців на міжмистецьому прикордонні. Символістична образність та імпресіоністична настроєвість притаманні символістичній музиці Клода Дебюссі, автора «Прелюдії до “Післяобіднього відпочинку фавна”» (1894) і опери «Пеліас і Мелісанда» (1902) – музичних паралелей до еклоги Стефана Малларме та драми Моріса Метерлінка.

Однак не варто розглядати балет і оперу Дебюссі лишень як музичні ілюстрації до творів письменників. В обох названих музичних шедеврах сценічне втілення драматичної ідеї здійснене засобами різних мистецтв – слово, танець, музика. Жест, голос, поетичний образ, режисура, володіння оркестром та інструментами – все разом створює ансамбль, що сприймається зовсім інакше, аніж поетичний твір, покладений на музику чи підданий певній обробці.

Поняття «синтез мистецтв» означає поєднання елементів різних мистецтв у єдиному ансамблі. Об’єднання зусиль літератури й образотворчого мистецтва спостерігаємо в ілюстрованих літературних виданнях, літератури й музики – у вокальному жанрі, пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства) – в естетичному оформленні довкілля. За спостереженнями дослідників, кожне з мистецтв у такому синтетичному цілому пристосовується до інших мистецтв і всього ансамблю, набуваючи особливих властивостей, яких у нього не було за відокремленого існування.

Чимало митців плекає мрії повернути мистецтво до початкового синкретизму, який був зруйнований унаслідок історичного процесу диференціації мистецтв. Скажімо, Ріхард Ваґнер прагнув подолати цю роз’єднаність у синкретичному жанрі опери, а у XX ст. такі сподівання пов’язують із кінематографом.

Дослідники традиційно ділять мистецтва на односкладові, що спираються на один матеріальний носій образності (слово в літературі, звук у музиці), і багатоскладові (синтетичні), що поєднують кілька різних носіїв образності (такими є архітектурні ансамблі, що «вбирають» у себе скульптуру й живопис; театр і кіномистецтво тощо). Синтетичними є театр, цирк, кінематограф, телебачення.

Завдяки розвитку семіотики – науки про знакові системи, що спиралася на ідеї Ф. де Соссюра, стало можливим говорити про своєрідні «мови» кіно, малярства, архітектури та інших нелітературних мистецтв. Семіотики, як-от Ю.Лотман, ладні трактувати природу не лише синтетичних мистецтв, а й літератури як складну, інтерсеміотичну, з огляду на взаємодію кількох семіотичних кодів (у поезії виголошуваній – це звучання, жести, міміка й сенс, у друкованій – зображення, звучання й сенс), котрі одночасно активізують у сприймача різні органи чуття: зір, слух, уяву.

«Медії» – це не лише засоби масової комунікації, а й специфічні знакові системи різних мистецтв, які є каналами передачі образної «інформації». Мультимедійність означає узгоджене поєднання в єдиному ансамблі двох чи більше медій, які одночасно сприймаються різними органами відчуттів. Наприклад, комбінація тексту і графічних ілюстрацій Ґюстава Доре у французькому виданні «Дон Кіхота» М.Сервантеса (1862-1863 рр.); геппенінґ – імпровізована чи спонтанна театралізована акція, елементами якої можуть бути читання поезії, світломузика, танець, фільм, навіть запах; сучасний електронний текст, доповнений невербальними засобами – зоровим образом і звучанням.

На рівні образотворення переконливим прикладом співпраці, взаємопроникнення і синтезу мистецтв є живописність просторових, зорових і кольорових, а також відчуттєвих і настроєвих деталей у літературному імпресіонізмі. Імпресіонізм (франц. враження), як відомо, спершу зародився у французькому живописі. Нова малярська течія отримала ім’я від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця», яку 1874 р. було представлено на виставці малярів, котрі порвали з Академією. Лише з певної відстані можна було розпізнати в жовтогарячій плямі у сіро-блакитній млі світанкове сонце над водою, а в темно-синіх мазках – рибальські човни. Такому безпосередньому відтворенню яскравих зорових вражень віддали перевагу Едґар Мане, Оґюст Ренуар, Едґар Деґа, Олександр Мурашко, Микола Бурачек та ін. художники, подавшись із мольбертом на пленер.

Відтак імпресіонізм поширився як стильова течія в європейському письменстві другої половини XIX – початку XX ст., представники якої намагалися засобами словесного мистецтва відтворити багатство барв і звуків довкілля, вдавалися до витонченої мистецької фіксації мінливих переживань, ледь вловимих їхніх відтінків з метою навіяти читачеві яскраві відчуттєві враження і настроєві стани. Імпресіоністичний спосіб відтворення світу розвивали прозаїки Ґі де Мопассан, брати Ґонкури, Ольга Кобилянська, Артур Шніцлер, Стефан Цвайґ, Петер Альтенберґ, Степан Васильченко, Григорій Косинка, Микола Хвильовий, Стефан Жеромський, поети Поль Верлен, Константин Бальмонт, Микола Вороний, драматурги Моріс Метерлінк, Станіслав Виспянський, Антон Чехов.

На рівнях сюжету й тематики чимало літературних творів висвітлюють твори інших мистецтв, постаті митців тощо. З античних часів дійшов до сучасності жанр екфрази (грец. ekphrasis – докладний опис) – поезії, що описує твір пластичного мистецтва – картину, скульптуру, архітектурну споруду. Картині Рафаеля «Сікстинська мадонна» присвятили сонети І.Франко, М.Рильський. Багато літературних творів XX ст. присвячено малярству («Чорна Пантера і Білий Ведмідь» Володимира Винниченка), музиці (цикл «Сім струн» Лесі Українки, «музичні» новели Ольги Кобилянської, роман «Доктор Фаустус» Томаса Манна), театру («Море, море» Айріс Мердок), кіно («Майстер корабля» Юрія Яновського). Та й узагалі, в сучасній світовій літературі тема митця і мистецтва стала однією з провідних. Актуальність і популярність цього тематичного комплексу зумовлена, очевидно, чутливістю митця до болючих контрастів нашої дійсності і драматичним становищем його творчості в сучасному прагматичному світі. На зламі XIX і XX ст. з’явилася низка «романів про митця», які вийшли з-під пера англійців Оскара Вайлда, Томаса Гарді, Джона Ґолсуорсі, Сомерсета Моема. До теми мистецтва й митця звертаються брати Генріх і Томас Манни, Герман Гессе і Ромен Роллан, Роже Мартен дю Гар і Джек Лондон, Теодор Драйзер і Мігель де Унамуно та багато інших майстрів слова. В українському письменстві цю тему опрацьовували Леся Українка (драма «У пущі»), Валер’ян Підмогильний (роман «Місто»), Павло Загребельний (роман «Диво») та ін.

На жанровому рівні взаємопроникнення елементів різних мистецтв особливо виразне. Кіно спричинило появу в літературі жанрів кіносценарію, кіноповісті, кіноновели. З музики в літературу прийшли такі жанрові видозміни, як романс, ноктюрн, симфонія, а з малярства – етюд, акварель, шкіц.

На стильовому рівні особливо промовистими є тенденції взаємодії і кореспонденції (взаємовідповідності) мистецтв. Скажімо, стилі бароко чи модерну мали тотальний характер і охопили не лише різні мистецтва (музику, літературу, архітектуру, живопис), а й щоденний побут, світовідчуття і мислення сучасників. Це доводить, що стиль – категорія трансмедійна і кроскультурна. Міжмистецькі взаємодії сильні в літературі бароко, авангардизмі, постмодернізмі, тому ці стилі потребують міждисциплінарного дослідження – з погляду не лише літературо-, а й мистецтвознавців.