Історія непереможного Києва

Грудень 18th, 20124:02 pm

0


Історія непереможного Києва

Мало яка із світових історичних столиць може пишатися такою давністю, такою красою-славою і таким героїзмом, як наш Київ, і мало яка так всебічно оспівана поетами.

Герб київських князів — Тризуб — став гербом національно-християнської України.

А скільки народних символів залишилося – музика, обряди, звичаї та чудова історія вишивки. Просто тяжко повірити як люди пронесли цю традицію через роки. Якщо Вас цікавить ця історія, Вам потрібно дізнатися що таке майстерня Кирюшків.

Ріка Дніпро — стала священною рікою нашого народу, у якій він хрестився. Тисячолітній могутній чудовий храм св. Софії в Києві став символом незнищимості України. За соборність всіх українських земель, від Сяну до Дону, переможно воював Ярослав Святославич у 891 р. із столицею в Києві, потім — князь Ярослав, син Володимира, а в 1203 р. — галицько-волинський князь Роман тріюмфально в’їхав у Київ, як князь-соборник у рідну столицю.

За вільний Київ і вільну соборну Україну провадили боротьбу гетьмани Хмельницький і Мазепа, а словом — Тарас Шевченко та багато інших поетів і письменників соборної України. Врешті-решт, у поневоленому Московією Києві в 1900 р. інж. Микола Міхновський, у праці «Самостійна Україна» заявив: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат по Кавказ!». А також: «Візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але відняте у нас теж силою». До речі, «Самостійна Україна» була того ж року надрукована у Львові й нелегально розповсюджувана по всій Україні.

Вже в XIX столітті Т.Шевченко, П.Куліш та ін. звернулись до Києва, як української столиці, благословенної св. Андрієм Первозванним, бороненої від знищення патроном Києва Архистратигом Михаїлом (св. Софія була збудована на честь Арх. Михаїла).

Відбувся революційний злам у мисленні українців, як писав М.Міхновський у «Самостійній Україні»: «Через Мазепу і Хмельницького — до традиції старої Київської і Галицької Русі». На переломі минулого і сучасного століть, і дедалі, то більш виразніше й опукліше, Київ як у письменстві, так і в українському політичному мисленні став символом могутності і непереможності Української Нації — серцем України.

Микола Міхновський, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Тарас Чупринка-Роман Шухевич, а в наш час — останній прем’єр Українського Уряду з ЗО червня 1941 р, Достойний Ярослав Стецько, який готувався передати народні повновласті «Українському національному урядові, що буде створений в столиці України — Києві»,— це ті політичні провідники і двигуни нації, які посунули безмірно вперед наше політичне мислення, готуючи Україну до останнього бою Києва проти Москви, хреста — проти диявола, св. Лаври — проти розперізаної білої і червоної Лисої Гори окупації.

Ще перед відродженням (у XIХ-ХХ століттях) української політично-державницької думки передові письменники і поети України звернули свій зір на Київ, що його вперше оспівав ще в далеких часах Боян у «Слові о полку Ігоревім»: «Іржуть коні за Сулою, слава дзвенить у Києві»… Тарас Шевченко перекладав уривки із «Слова», пов’язуючи минулу княжу епоху із сучасною йому; і в інших творах у нього чимало згадок про Київ, де він жив і перебував кількома наїздами.

Але коли в П.Куліша, С.Руданського й ін, йде ще мова про Київ, як гарне місто над Дніпром, про його чудові будови, про різні типи киян,— то в багатьох поетів початку XX століття й дальших десятиліть Київ виступає все більше й частіше в образі оскверненої, але незнищеної Столиці України, за яку треба зводити бій, з якої треба скинути ланцюги неволі, яку треба врешті-решт увінчати відновленим «вінком одвічної Держави».

О.Олесь, У.Кравченко, Є.Маланюк, М.Зеров, ранній П.Тичина, М.Філянський, а там і Ю.Липа у Львові, з його «Що над нашим ланом тільки Київ паном!», або І.Ірлявський на Карпатській Україні, з його «Хай воскресне столиця Андрія — дух вояцький в народі!» — дружньою лавою виступили поети і письменники національно-християнської України в обороні своєї соборної столиці, в боротьбі за остаточну перемогу Києва.

Ці пісні розуму й серця підхопили поети молодших поколінь, на Батьківщині й за кордоном, ті, які не пішли на послуги московському червоному дияволові вдома, ані не похитнулись від «співу» західніх підводних сирен розперезаного мракобісся Кафок і Джойсів, Пікассо і Шаґалів, включно з «музичними» какофоністами чи «скульпторами» з подертих лантухів. їм надане слово у цій «Антології».