Історичні форми міжтекстовості

Листопад 20th, 20127:36 pm

0


Історичні форми міжтекстовості

Різні епохи відрізняються способом міжтекстових відсилань. Для середньовічної інтертекстуальності притаманна струнка ієрархія, серцевину якої становили біблійні ідеї, сюжети й стилістика, а навколо них концентрувалися місцеві та запозичені поганські міфи, фольклорні тексти й історичні перекази, різнорідні клапті яких зшивалися в текст за допомогою елементів жанрово-стильової традиційності (безперервної повторюваності тематики, сюжетів, образних зворотів, порівнянь, епітетів, риторичних етикетних формул, за якими немає реального змісту, як-от топос «скромності», коли автор перепрошує читача за свою буцімто неосвіченість чи невміння).

У ренесансній інтертекстуальності на перше місце вийшли античні ремінісценції, а середньовічні традиції витіснено на периферію. Найвідоміший приклад – «Дон Кіхот» Сервантеса, у якому засоби і мотиви середньовічного лицарського роману трактовані полемічно і пародійно – з висоти ренесансного гуманізму.

Наступна епоха – доба Бароко – органічно поєднала обидві – античну й середньовічну – міжтекстуальні стихії.

Інтертекстуальна модель Просвітництва – tabula rasa, чиста дошка, на якій стерто всі ознаки теперішньої цивілізації, щоби написати на ній нові заповіді для людства – природні й тому рятівні. Цей ідеал інтертекстуальної рекультивації втілено в романі Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1719) з його іронічним ставленням до тогочасної культури і вірою в силу людського розуму та особистісної ініціативи. Цей знаковий для доби Просвітництва твір породив не лише традицію пригодницьких «робінзонад», а й жанр антиробінзонади. Як своєрідну «робінзонаду навпаки» читач сприймає повість Вольтера «Простак» (1767), де розповідається про юного «дикуна», котрий опинився в цивілізованому суспільстві.

Шляхами відважного інтертекстуального оновлення пішов Романтизм – відкинувши загальнокласицистичні умовності, він занурився у живодайні джерела фольклору (легенда, казка, балада, дума, пісня), таємничі сутінки далекого середньовіччя (готичний роман) та спекотну орієнтальну екзотику (біблійна і східна тематика й образність).

Порівняно з сусідніми стильовими напрямами – попереднім романтизмом та наступним символізмом – реалізм і натуралізм видаються такими, що позбавлені інтертекстуальності й безпосередньо репрезентують реальну дійсність. Однак, як стверджують сучасні дослідники, це враження оманливе – там є свої форми інтертекстуальності, засновані на формах буденного життя.