Явище екстраполяції в тематології

2 Листопада, 20124:34 am

0


Явище екстраполяції в тематології

В соціології екстраполяція означає поширення висновків, отриманих під час вивчення однієї частини якоїсь системи, на іншу частину тієї системи. Такі ж, хоча й не завжди свідомі, перенесення за аналогією відбуваються і в літературній компаративістиці, як, наприклад, типологічне (не генетико-контактне!) поширення категорії екзистенціалізму (як і багатьох інших понять) на літературні явища, що виникли задовго до цієї філософсько-літературної течії.

Основна проблематика екзистенціалізму, специфічно виражена в мистецькій творчості, – це сенс і абсурдність людського існування на багатостраждальній землі, проблема внутрішньої свободи і вибору, тема мужності, з якою людина має гідно реалізувати власне призначення. Мужнє усвідомлення жорстокої правди характеризує героя роману Альбера Камю «Чума» (1947). Лікар Ріє віч-на-віч зустрів чуму – несподіване лихо, що впало на мешканців невеликого містечка Орана, яке загубилося в пісках Північної Африки. Епідемію принесли з собою леґіони пацюків, заполонивши міські вулиці і підвали будинків. Ріє робить усе від нього залежне, щоби врятувати людські життя. І коли чума відступила так само несподівано, як і прийшла, лікар не поспішає святкувати перемогу разом зі щасливими оранцями:

Зрозуміло, що проблема життєвого вибору і внутрішньої свободи хвилювала митців задовго до виникнення філософської течії екзистенціалізму. Разом з тим екзистенціалізм, який не обстоює жодної з усталених поетик і характеризується універсальною здатністю пояснювати світ і людину в ньому, дуже добре надається для тлумачення мистецьких творів, наснажених філософським та етичним змістом.

Ця обставина дає критикам змогу інтерпретувати крізь призму екзистенціалістичних категорій стильово найрізноманітніші літературні явища, які зображують людську особистість у межових ситуаціях її існування. Наприклад, Лариса М Залеська-Онишкевич (США) висловилася про Лесю Українку як про автора перших у європейській літературі екзистенціалістичних драм («У пущі», «Кассандра»). Марія Зубрицька (Україна) запропонувала екзистенціалістичне прочитання поеми «Мойсей» Івана Франка і драматургії Миколи Куліша, а Максим Тарнавський (Канада) і Володимир Панченко (Україна) – романістики Володимира Винниченка та Валер’яна Підмогильного. Сергій Квіт та інші українські дослідники виявили змістові перегуки між «трагічним оптимізмом» Дмитра Донцова й поетів Празької школи та концепцією Сартра та Камю. Оксана Пахльовська досліджує філософію бунту у творчості українських шістдесятників.

Переважна більшість таких інтерпретацій ґрунтується на смислових аналогіях, які можна простежити між текстами українських митців і класиків екзистенціалізму. Але часто маємо не тільки перегук, подібність, збіги, а й безпосередній творчий відгук, прямий діалог, тісний смисловий зв’язок. Не випадково Юрій Шевельов і Михайлина Коцюбинська окреслюють феномен Василя Стуса за допомогою категорій екзистенціалістичної філософії – її поет добре знав, вона була йому близька. Стусівській концепції людини відповідає і кіркеґорівське протиставлення «екзистенції» і «системи», й вимога усвідомленої особистісної активності, яку висував Ґабріель Марсель, бо, згідно з постулатами екзистенціалізму, людина завжди більша, ніж вона є насправді, отож, за Мартіном Гайдеґґером, «ставай тим, хто ти є».

Так тематологія виявляє різнорідні повторювані ключові теми і з’ясовує (інтерпретує й актуалізує) смислові перегуки між творами, пов’язуючи їх у більш-менш переконливий тематично-концепційний ряд.