Компаративістика «без берегів»

Листопад 20th, 20126:06 pm

0


Компаративістика «без берегів»

Сьогодні утвердилося інтертекстуальне розуміння тексту як «невода» (Ролан Барт), крізь який плине стереофонічний потік явних і прихованих цитат, перегуків, відлунь, що мають не лише літературне, а й позалітературне походження. Найчастіше це втілюється в таких образних поняттях, як ризома (Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі), сад із безліччю стежок (Борхес), бібліотека-лабіринт («Ім’я троянди» Умберто Еко) та ін.

Жартома можна сказати, що інтертекстуальність для компаративіста є тим, чим степ був для козака (Е.Касперський // Література.Теорія. Методологія. К., 2006, С.539)

Інтертекстуальність – це гра, але все-таки серйозна гра, здатна глибше розкрити специфіку мистецтва в загальній культурі людства. Теоретики постструктуралізму розглядають світ сучасної культури в широкому розумінні слова як єдину мережу загального тексту, що містить приховані та явні нагромадження цитат і ремінісценцій з культурного досвіду минулого – «немає нічого, окрім тексту» (Жак Дерріда).

Сприймаючи культуру й передусім літературу як єдиний інтертекст, постструктуралізм відмовився від обмежень генетичного та типологічного підходів і, вдаючись до різноаспектних зіставлень, інтерпретаційних експериментів, намагається виявити насамперед інтертекстуальну гру письма, міжтекстуальні перегуки, які збагачують наше розуміння тексту і культури загалом. На зміну генеалогічному (XIX ст.) і структуралістичному (XX ст.) мисленню, метафорою якого є дерево з його закоріненістю в ґрунт і стрункою просторовою організацією, у компаративістику й загалом гуманітаристику прийшло постмодерне мислення, яке Жиль Дельоз та Фелікс Ґваттарі означили метафорою ризоми (франц. rhizome) – трави, що росте горизонтально, утворюючи цілісну, хоч і переривчасту, поверхню без глибини, початку й кінця. Ризоматичне мислення тяжіє до мінливих, децентрованих, випадкових різнорідних асоціацій (принцип нонселекції), що можуть набувати яких завгодно конфігурацій і відзначаються креативною динамікою завдяки власній внутрішній нестабільності.

Інтердетерміністичні підходи відкривають для компаративних зіставлень спокусливо розлогі простори. Такий широкий підхід має не лише вади, а й переваги, відкриваючи те, що досі не помічалося, наприлад парадоксальну інверсійність у сфері культурних цінностей: не лише попередні літературні явища впливають на наступні, а й навпаки – хронологічно пізніші літературні явища збагачують наше розуміння попередніх. Здатність до безперервного змішування (принцип картографії), інтелектуальної гри, постійного діалогу з іншими текстами й кодами, є питомою ознакою постмодерної літератури, яка ставить нові завдання перед компаративістикою.