Комунікативні ознаки культури мовлення

Травень 29th, 20113:11 pm

0


КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАКИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

Добре мовлення – це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів. Тому, прагнучи до доброго мовлення, треба враховувати як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння нормами, які діють в конкретну епоху), так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця -віковий, життєвий, і мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, націленість на спілкування і т.ін.). З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), виразність, емоційність. Звичайно, всі ці ознаки об’єднуються поняттям правильність, бо залежать від того, порушено чи не порушено у мовленні (не в загальнонародному, а в індивідуальному) правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики і т.ін.
Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини.

Правильність мовлення
Правильність – одна з найбільш визначальних ознак культури мовлення. В.І.Даль пояснює: “Правильный, согласный съ правилами, на них основанный, имъ отвечающий, или по правиламъ сделанный”‘. А за тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідає дійсності; 2) який відповідає встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий.

Отже, критерієм правильності є мовна дійсність конкретної епохи, а її еталоном – строга відповідність правилам, за допомогою яких сформульовано сучасні норми.
Мовні норми – це прийняті в сучасній суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання і т.д., орфографічні правила для писемного мовлення. Норми тісно пов’язані з системою конкретної мови, історично й соціально зумовлені. Діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж динамічні і можуть зазнавати змін. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковується ще й змістові, залежить в кожному конкретному випадку від контексту. Стилістичні норми регулюють вживання мовних засобів відповідно до змісту й мети висловлювання у конкретній ситуації мовлення.

Правила – це положення про конкретні способи використання мовних одиниць у писемному й усному мовленні. Зміна в словнику чи в граматиці, системі мови призводить до зміни правил, бо вони повинні теж відтворювати розвиток мови. Правила є граматичні – регулюють застосування способів словотворення, форм слів залежно від словозміни, синтаксичних конструкцій; орфографічні – стосуються (визначають) написання слів та їх форм; пунктуаційні – коригують постановку розділових знаків у відповідності до змісту й форм реалізованої засобами мови думки з урахуванням мети висловлювання.

Отже, порозумітися відправник інформації та адресат можуть насамперед тому, що обом відомі однакові зв’язки між знаком (звуком, словом, конструкцією) і позначуваним цим знаком, тобто обидва керуються чинними тепер правилами (щоб порозумітися з історично віддаленим адресатом, необхідно осягнути як його епоху, так і мовні правила, що функціонували в ту епоху; це ж стосується і пізнання за допомогою чужої мови).

Норма – це не сукупність правил. Правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Правила можуть і не відбивати літературних норм, нерідко навіть суперечити їм (напр., правила переносу й орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми – доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники, правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми – закономірне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, врахувати її різноманітність, варіантність (паралельність).

Норми, властиві літературній мові, обслуговують певне людське суспільство з усіма сферами його суспільної (виробничої, законодавчої, освітньої, духовної і т. ін.) діяльності. У межах норм літературної мови (літературна мова – це сукупність норм) можуть виділятися: хронологічні, регіональні, стилістичні норми (є норми й у кожному діалекті національної мови). Норма – одне з основних понять культури мовлення і стилістики. Головними ознаками її є: відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість (норми вимови, лексичні, словотвору, відмінювання, дієвідмінювання, синтаксичні норми). Засвоєння норм, які порушують систему певної мови, ще й сьогодні утруднюється вживанням двох, а часом і більше мов у практиці спілкування. Небезпеку появи т.зв. інтерферентних явищ, “суржику” повинні враховувати всі, хто причетний до вироблення навичок літературно-нормативного мовлення. Звичайно, літературна норма – це певна штучність (на відміну від норм розмовно-просторічних, діалектних, що відзначаються невимушеністю входження в мовну свідомість людини).

Норма – це зразок, яким необхідно користуватися. Щодо мовної системи, то мовна норма характеризується сталістю, певною “консервативністю”, а щодо стилістики вона є й категорією змінною – рухливість зумовлюється, у першу чергу, варіантністю. Основні тенденції змін норми, за визначенням М.М.Пилинського, такі:

1) норми переходять з одного функціонального стилю до іншого у зв’язку з суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) – розширюється спільний фонд норм у зв’язку з розширенням суспільних функцій літературної мови;
2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни і т.ін.;
3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі;
4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження (див. у словниках позначки діалектне, застаріле, вузьковживане, рідко та ін.).

Таким чином, нормативним є мовлення, яке: 1) відповідає системі мови, не суперечить її законам; 2) у якому варіант норми володіє новими семантико-стилістичними можливостями, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову й вичерпну інформацію; 3) у якому не допущено стилістичного (і стильового) дисонансу; 4) у якому доречно, обгрунтовано застосовані норми з іншого стилю; 5) у якому не допущено змішування норм різних мов під впливом білінгвальної мовленнєвої практики.

Норма – явище суспільне, тому на неї можуть впливати як зміни у суспільному розвитку (у першу чергу на лексичні норми) і пов’язані з ними зміни в психології народу – носія мови, так і чинники суб’єктивні: якість критеріїв норми літературної мови, тобто мова яких письменників є авторитетним зразком, які саме їх твори беруться за визнаний зразок, що із мовної традиції визначається як норма, переконливість (безпомилковість, об’єктивність) статистичного критерію, відсутність суб’єктивного у виборі критеріїв тощо.

Отже, щоб говорити правильно, треба в першу чергу добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються чинні норми. Але говорити правильно ще не значить говорити добре – для доброго мовлення необхідне вміння відібрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної мови. Норма хоч і обов’язкова вимога, та якби вона не відзначалася рухливістю, то “зарежимила” б нашу мовленнєву практику, а мова була б архаїчною.

Норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово. Уміння вибрати з можливих варіантів літературної норми найбільш точний, стилістично доречний, найбільш виразний, естетичний варіант для даної ситуації мовлення і становить мовну майстерність. А звідси й характеризуючі параметри такого мовлення: добре – погане, точне – ще точніше, виразно-ще виразніше, доречно-найбільш доречно. Основою мовної майстерності є, звичайно, літературна мова, адже в ній синтезуються і культурні надбання народу, і здобутки майстрів художнього слова, і традиції та нові явища різних функціональних стилів. Проте не варто ігнорувати діалектне мовлення, де може виникнути підстава для перегляду чинних правил, норм та їх функціонально-стильових варіантів.

Б. М. Головін пропонує розрізняти такі структурно-мовні типи норм:

1) норми вимови – регулюють вибір акустичних варіантів фонеми або фонем, які чергуються (напр., можна [лекц’ца] – не можна [л’екц’уа], можна [час] – не можна [ч’ас]);
2) норми наголошування – регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна адже і адже, завжди і завжди, не можна довільно атлас або атлас, бо перше означає зібрання карт, а друге – назва тканини);
3) норми словотворення -регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна материн, материнський, але не можна мат еряний, можна спостерігач – не можна спостерігальник, спостережувач; можна прозовий – не можна (заст.) прозаїчний);
4) норми морфологічні – коригують вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами (напр., можна матерів, не можна доповідів (треба доповідей), можна по-українськи, не можна по-нашинськи {по-нашому);
5) синтаксичні норми – регулюють вибір варіантів побудови речень (простих і складних) (напр., можна: “Коли читаєш Шевченка, серце сповнюється болем за долю кріпака” – не можна: “Читаючи Шевченка, серце…”, не можна: “Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився “, треба: “Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився “); 6) норми лексичні – регулюють вибір слова відповідно до змісту й мети висловлення (напр.: можна декораційний і не можна декоративний, якщо йдеться про лаштунки на сцені; можна рятувальник і не можна рятівник, якщо мовиться про вид діяльності; можналіеша і ціль, якщо слово в контексті вживається в однині, але тільки ціль, якщо контекст вимагає форми множини (цілі);
7) норми стилістичні – коригують вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (напр.: розрізняти, а не диференціювати – в розмовному стилі; море дуже глибоке, а не глибоченне море – в науковому стилі;_у зв ‘язку з тим, що…, а не бо… -в офіційно-діловому стилі).
Зауважимо, що норми лексичні й стилістичні діють не так автоматично, а значить, і не так категорично – їх варіанти значною мірою залежать від волі мовця й підпорядковуються поставленій ним меті (тому оцінюються як доречні або недоречні).

Кожен із названих структурно-мовних типів норм більшою або меншою мірою знайшов своє відображення у правилах слововживання, орфоепії (вимови), наголошування (зафіксовані у словниках), орфографії та пунктуації (зафіксовані в правописних кодексах літературної мови, орфографічних словниках).

Точність мовлення

Закони розвитку мови існують незалежно від волі людей, бо відображають об’єктивні відношення в реальному світі. Отже, в самій закономірності розвитку мови закладені основи формування мовних норм: пізнаючи закони мови, людина відкриває (формулює) мовні норми і застосовує їх доти, поки нова закономірність не буде пізнана, щоб привести до зміни норми або появи її варіантів відповідно до сучасних тенденцій розвитку мови. Спілкування можливе не лише завдяки тому, що співрозмовники говорять однією мовою, а й тому, що за кожним словом обидві сторони бачать один і той же предмет реальної дійсності, однакові об’єктивні зв’язки і т.д., тобто однаково називають предмети, явища, процеси тощо.

Точність – одна з головних ознак культури мовлення. Оскільки свідомість людини не лише відтворює об’єктивний світ, а й творить його, то можливість появи неточностей у мовленні зберігається на всіх етапах розвитку мови. Розвиваючись, мова за своєю суспільно-функціональною суттю постійно прагне до цілковитої відповідності слова певному поняттю. Предмет і назва предмета в різних мовах можуть мати різну співвіднесеність (залежно від того, яка диференційна ознака покладена в основу назви), але в межах однієї мови для кожного її носія вони повинні зберігати точну співвіднесеність.
Точним можна назвати таке мовлення, у якому вжиті слова повністю відповідають їх мовним значенням – значенням, що усталились у мові в даний період її розвитку. Точність зумовлюється, по-перше, знанням об’єктивної дійсності, спостережливістю мовця і, по-друге, його умінням співвіднести свої знання мови з цією спостереженою об’єктивною дійсністю. Це співвідношення буде тим точніше, чим глибше і всебічніше пізнаватиметься дійсність і чим повніше засвоюватимуться ресурси мови, надбані попередніми поколіннями людей для називання й оцінки реального світу.
Точність потрібна не тільки для іменування реалій, а й для відтворення настроїв, переживань, тобто необхідна в реальному світі як предметів, так і почуттів. Поняття точність має два значення: по-перше, це вживання в мовленні слів fix значень) і словосполучень, звичних (узвичаєних) для людей, які володіють нормами літературної мови, а по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечність предмета і його назви. А це значить, що мовець повинен постійно прагнути до пізнання як реального світу, так і законів, норм мови, що не можливе без варіативності (або змінюваності) як одного, так і другого.

Слово відтворює думку: “що невиразно уявляєш, те невиразно й висловиш” (М.Чернишевський); слова є “ніби точними найменуваннями понять – слова виникають майже одночасно з самими поняттями” (М.Цицерон). Як безкінечний світ, так безмежне й пізнання його людиною: те, що здавалося безперечним учора, може виявитися хибним сьогодні, що вчора ми споглядали з однієї позиції, сьогодні пізнається з іншої, завдяки чому досягається всебічність оцінки, а відтак і її точність. Якби не було цих варіантів оцінки, цих відтінків значення, то й точність була б хисткою, не могла б бути “єдиною” для всіх мовців. Чим всебічніше охоплює наша думка реальний світ у його взаємозв’язках, тим точніше вона реалізується за допомогою мови. І чим багатшою буде наша мова (у т.ч. й індивідуальне мовлення), тим легше нам буде здійснювати процес пізнання, а значить, передавати його результат слухачеві – інформацію “для себе” переробляти в інформацію “для когось”.

Точність мовлення залежить ще від одного позамовного фактора: чим гармонійніші інтелектуальні рівні мовця і слухача, тим вища гарантія точного сприйняття (і реакції на сприйняте) інформації; чим вищий цей інтелектуальний рівень, тим простіші засоби мови потрібні мовцеві, щоб висловитись точно, а слухачеві – щоб сприйняти точну інформацію (і не суттєво, про конкретні чи абстрактні значення слів йдеться). Потрібно пам’ятати, що точність досягається в контексті. Не кількістю слів і не розлогістю контексту визначається точність, а вичерпністю й недвозначністю закладеного в словах змісту.
Але це не означає, що точність досягається лише на лексико-семантичному рівні – вона тісно пов’язана з рівнем граматичним (синтаксичним) і стилістичним. І справді, точність у науковому й офіційно-діловому стилях ні за своїм змістом, ні за реалізацією не адекватна точності художнього чи розмовного стилів.

Точність у науці виражається, в першу чергу, через термін (а звідси вимога однозначності термінів, міжнародності їх змісту) і за допомогою формул. Побутує думка, що за допомогою формул можна закріпити набуті знання, досягнуті результати, але розвинути їх далі можна тільки за допомогою мови. Точність у науці легко може бути перевірена або практикою (адже практика – усе ж критерій істини), або логічною несуперечністю якогось твердження. Точність у науці і в документах – буквальна, пряма, емоційно-нейтральна, не допускає метафоричності, образності, експресивності.
В усному розмовному мовленні неточність словживання (чи фразотворення) може бути компенсована ситуацією спілкування, мімікою або жестом, але це не виправить неприємного враження від такого мовлення: незнання предмета мовлення або незнання мовних засобів для називання його і його взаємозв’язків свідчить про низьку культуру і мислення, і мовлення. Вимога точності зростає, якщо зі співрозмовником немає безпосереднього контакту (напр., у писемному мовленні), або якщо співрозмовник – широка аудиторія, яку (її загальноосвітній та фаховий рівень) ми знаємо погано.
Отже, точність мовлення (і предметна, і понятійна) визначається як рівнем знань навколишнього світу і мови як засобу спілкування людей у ньому, так і етикою мовця, яка не дозволить висловлюватися неточно. Точність – це чемність, ввічливість і в побуті, і в науці, і в художньому слові. Вважаємо, що точність мовлення, у свою чергу, сприяє пізнанню дійсності – прагнення до точності спонукає мовця всебічно вивчати як об’єктивну дійсність, так і суб’єктивні враження від неї. Той, хто поважає свого співрозмовника і не хоче постати перед ним некомпетентним, не дозволить собі знати предмет мовлення поверхово.

Звичайно ж, точність реалізується найперше лексичними ресурсами мови, тобто виявляється на рівні словживання, але без контексту про неї говорити годі. Найбільше можливостей для точного співвіднесення предмета і його назви мають: синоніми, омоніми, пароніми, полісемантичні слова. Значні труднощі викликають слова іншомовні, професійні, архаїчні та фразеологізми. Синоніми виникають у мові як одиниці, що підкреслюють (називають) новий відтінок у значенні слова, тобто як точніша для нової ситуації спілкування назва відомого предмета (за винятком т.зв. абсолютних синонімів, які різняться між собою тільки звуковим комплексом і джерелом походження: кавалерія – кіннота, норд-ост — північний схід, полісемія -багатозначність, білінгвізм – двомовність). Відмінність синонімів може бути власне семантична (земля – грунт; дорога – шлях – гостинець; збірка -зібрання – збірник) або стилістична, семантико-стилістична (нейтр. людина -розм. чоловік, нейтр. відомий – уроч. славетний; розм. лице – нейтр. обличчя; розм. пес – нейтр. собака).

Добираючи одне слово із синонімічного ряду з метою досягненні точності висловлювання, потрібно враховувати:
1) стильову приналежність слова (нейтральне чи стилістично марковане: розмовне, офіційне, наукове і т.ін.);
2) його емоційно-експресивне значення (піднесене – знижене, інтимне, ласкаве – офіційне, “сухе”, урочисте – жартівливе);
3) приналежність слова до певної групи лексики поза літературною мовою (діалектне, просторічне, жаргонне);
4) місце слова в словниковому запасі мови (активний – пасивний словниковий склад).
Це важливо пам’ятати, оскільки до синонімічного ряду можуть входити слова, запозичені з інших мов, дібрані з діалектів – територіальних і професійних, з фразеологічних ресурсів мови, з пасивного словника (архаїзми).

У розмовному мовленні синоніми різняться не лише ступенем метафоричності, а й різноманітнішою експресивністю, порівн.: йти -сунути – дибати – лізти – ледве ногами перебирати – нога за ногою; сорочка — кошуля – льоля; мовчки – без словечка – ані мур-мур, тихо- ша. Нерідко синоніми виникають як евфемізми: померти – заспокоїтись -навіки заснути – спочити – закрити очі – відійти – піти на той світ -життя скінчити; дурень – нерозумний – “не того ” – не всі дома – без клепки — без царка в голові – мішком прибитий.
Неточність виникає в тих випадках, коли слово вжите в приблизному значенні (порівн.: “Я болію за команду “Динамо” – зам. вболіваю; “багатотомний збірник поетичних творів” – зам. зібрання; “футбольна команда не боялась цього противника ” – зам. суперника та ін.).
Прагнення до точності й новизни в синонімії зумовлює появу перифраз (бавовна – біле золото, радіація – невидима смерть, ліси-легені планети).

Як бачимо, точність може бути й предметно-понятійною, й емоційно-експресивною. Емоційно-експресивна точність не стосується офіційного  наукового стилів, для інших стилів потрібні обидві форми точності. Щоб їх досягти, необхідно знати світ речей і світ людей, що без мови пізнаваними і засвоєними бути не можуть.

Омоніми (слова однакового звукового складу, але різного значення) становлять неабияку трудність у практиці слововживання, по-перше, тому, що точність їх застосування залежить від знання мовцем лексичного складу мови і від того, наскільки цим знанням відповідають знання слухача. Часто трапляється, що нам відоме одне слово відповідного звукокомплексу, а почувши цей звукокомплекс в іншому значенні, ми його просто не сприймаємо. Тому основною вимогою до тексту з омонімом є його чіткість, виразність, повнота інформації (достатність тексту не вимагає його багатослівності, навпаки, лаконізм – найвища оцінка виразності тексту). Це важливо ще й тому, що багато омонімів виникло внаслідок розщеплення полісемії – віддалення значення слова від його вихідної форми, втрати зв’язку з нею. Порівн.’. клич – наказ, форма від кликати; клич – гасло, заклик; сіла людина і сіла батарейка; сів на землю хлопець – сів ґрунт і т.д.

Омоніми можуть застосовуватися як у діловому і науковому, так і в розмовному, художньому, публіцистичному стилях. Але в перших двох стилях вони не мають стилістичних функцій, а в інших можуть використовуватися зі стилістичною мовою. Але в обох випадках точність контексту є вимогою обов’язковою. Наприклад: Не гай часу! За селом темніє гай. “Гай-гай, дитино, аби ти не пошкодувала “. Пара має температуру 98°. Пара ссавців була переселена в нові кліматичні умови (порівн. Добра пара – Гриць і Варвара).

Особливо уважним треба бути тоді, коли українська мова запозичила з іншої мови слово такого звучання, яке має питоме українське слово: щоб уникнути неточності (а часом і ляпсусу), необхідно підготувати слухача до сприйняття цього слова. Напр.. лава — вид меблів, лава – ряд, шеренга людей, лава – великий забій у шахті, лава – (лат.) магма, продукт виверження вулкана; мул – відкладання на дні водоймища, мул (лат.) – домашня тварина; клуб-летюча маса диму, пари, клуб-частина тіла людини або тварини, клуб (англ.) – культурно-освітня організація; лінь – лінощі, лінь (голланд. морський термін) – міцний тонкий мотузок; як – прислівник, як (тибет.) – велика рогата тварина.

Добрі знання лексичної і граматичної систем сприятимуть точності вживання омонімів: замок – замок, лупа – лупа, колос – колос, вигода -вигода, радій – радій, мала-мала, насип – насип, дорога – дорога, стріла — стріла, гори – гори, мука – мука, обід — обід, поле (ім.) – поле (З ос.одн. д-ва), клич (ім.) – клич (нак. д-ва), шию (Зн. відмінок ім.) – шию (1 ос. одн. д-ва), ніс, віз (ім.) – ніс, віз (3 ос.одн. д-ва в мин. часі) і т.ін.

Уміле користування паронімами теж сприяє точності мовлення. Нерозрізнення значень близькозвучних слів може призвести до непорозумінь між мовцем і співрозмовником, а може служити й засобом творення колориту гумору, іронії, сатири. Порівн.: Наякі інстанції він бігав до того, як став чемпіоном у стометрівці? (інстанція—установа, дистанція — відстань). Він зло не вживає своїм становищем (не зловживає). Я мимохідь тебе образив (мимохіть – нехотячи, мимохідь – проходячи повз, мимо). Отже, в науковому та офіційному стилях пароніми теж стилістично-нейтральні, а в інших стилях вони можуть набувати нових (контекстуальних) емоційно-експресивних відтінків. І чим повнішим буде знання мовцем можливих значень слова, тим точнішим буде його мовлення – за умови такого ж рівня знань у співрозмовника.

Багатозначні слова вимагають точного контексту, який не допускав би двозначного чи спотвореного сприйняття змісту (навіть у тих випадках, коли незвичне вживання багатозначного слова передбачає комічний ефект, напр.: “У тебе не всі дома?” (Ти нерозумний?) – “Усі, нас усього троє”. Оскільки багатозначними можуть бути не лише т.зв. повнозначні слова, а й службові (вони можуть, стосуючись неоднакових граматичних або семантичних класів слів, вимагати різних граматичних форм слова чи речення), то для точного використання таких слів недостатньо знати лише лексику – і граматика ставить вимоги до точності побудови словосполучень, речень та ін. Порівн.: це зроблено задля мене — це зроблено через мене; чого ти так нервуєш (кого?) – чого ти так нервуєшся (сам!)

Щодо слів вузької сфери вживання – термінів, професіоналізмів, іншомовних слів, то вони можуть мати як номінативну (у науковому та офіційному стилях) функцію, так і поєднану з нею художньо-експресивну роль. Тому вживати такі слова треба за необхідністю, а не з метою похизуватися “рівнем” свого мовлення. Для чого казати круїз, коли можна сказати подорож; менеджер замість керівник; прийняти рішення (оф.) замість вирішити (нейтр.); ампутувати гілку замість відрізати її? Слова ж діалектні, просторічні, вульгаризми, вжиті зі стилістичною метою (для створення зниженого або жартівливого колориту, як засіб індивідуалізації мови персонажа тощо), ефективні лише у випадках, коли вони не руйнують загальної етики тексту, коли справді привносять у нього нові, точніші семантичні чи експресивні відтінки: добре лише те слово, без якого ні мовець, ні його слухач у даній ситуації спілкування обійтися не можуть.

Точність як ознака культури мовлення застерігає й від стильового дисонансу: багатозначні слова, синоніми, омоніми різняться не лише відтінками, а й функціональними параметрами, напр.: око – орган зору; око – 1) одиниця ваги (1,2 кг, заст.), 2) міра об’єму (1-1,5 л.,заст.); оконтурення — 1) дія за знач. оконтурити (спец.), 2) лінія, що позначає контури чого-небудь; незабудь – 1) заст., на згадку, 2) діал. незабудка та ін. Неабияка роль у досягненні точності мовлення належить порядкові слів. Адже він регулює функції слів, розставляє, так би мовити, логічні акценти у фразі. Порядок слів допомагає відрізнити суб’єкт від об’єкта, якщо називний і знахідний відмінки слів – їх назв виражаються однаково (Добро рухає суспільство), суб’єкт від предиката, якщо обидва вони виражені іменниками або інфінітивами (Жити – Вітчизні служилій). Порядком слів досягається смислова та інтонаційна відокремлюваність (а отже, актуалізація) членів речення (Він, зачарований, не міг відвести погляду від озера).

Від порядку розташування у реченні (фразі) залежать смислові зв’язки вставних слів і т.д. (порівн.: він, напевно, знає; він знає напевно). Мають своє місце в реченнях дієприкметникові звороти – стоять перед або після означуваного слова, або означуване слово вводиться в середину зворота (порівн.: Факти, наведені в акті, підтвердились. Факти підтвердились, наведені в акті. Наведені в акті факти підтвердились).

Отже, точність однозначна, одноваріантна, у ній співвідноситься мова з реальною (і художньою) дійсністю, на відміну від правильності, яка визначається нормою або її варіантом, правилом чи одним із його винятків.

Поставщики оборудование для бассейна в Москве