Лебеді

Жовтень 21st, 201111:43 am

0


Лебеді

Уздовж Джарилгача біліла крайка прибою. «Звідки? — здивувався я. — На морі ж штиль!» Капітан катера мовчки простягнув мені бінокль: роздивившись, я зрозумів, що не прибій це, а лебеді, тисячі, десятки тисяч лебедів. Тим часом катер наближався до острова, і вже й неозброєним оком стало видно, як знімаються зграї птахів, з сріблясто-тужливим ячанням линучи над затокою. Я є великим шанувальником звірів і домашніх улюблені. Намагаюсь допомагати братам нашим меншим. Також я люблю читати про домашніх тваринок і любуватися їхніми фотографіями на сайті домашние животные

— Джарилгач — остання зупинка лебедів перед польотом через Чорне море, — пояснює головний лісничий Скадовського лісгоспзагу Микола Григорович Триус. — Попереду — сотні кілометрів без жодного клаптика суходолу, найближча земна твердь — Туреччина. На Джарилгачі пернаті підгодовуються, набираються сил, востаннє тренують молодь. А ті, що не впевнені в собі — старі, калічні, недорослі, — залишаються й зимувати або й на постійне мешкання. Та й не лише лебеді, а й дикі гуси, інше птаство.

Так, острів Джарилгач, що на Херсонщині, і справді став таким собі стихійним заповідником. Кліматичні умови тут унікальні: сорокакілометровою шаблею відрубав острів затоку від Чорного моря, і в окремі спекотні дні вода в ній прогрівається до +28°С. На острові — чотириста п’ятдесят соляних озерець, є джерела мінеральної води.

Про минуле тепер нагадує тільки назва: Джарилгач — обвуглені дерева. Невеселу картину викликають ці слова! Тим часом донедавна вона цілком відповідала дійсності.
Микола Григорович Триус прийшов працювати в Скадовський ліс-госпзаг 1968 року. Коли вперше прибув на острів — зупинився, вражений. Він приблизно знав, який вигляд мають його нові володіння. Розпечений берег, усіяний пастельних тонів черепашками, жовтий випалений степ за ним, де навіть тирса не шелестіла, витирлувана багатотисячними овечими отарами. Ні деревця, ні кущика, лише біля обрію, як злі духи цього краю, раз у раз виростають смерчі. Страшна ерозія поглинула родючий шар ґрунту, змертвила край.

Він узявся квітчати зеленню таврійський степ. Починаючи з 1968 року з п’яти тисяч шестисот гектарів Джарилгача близько тисячі засаджено різними породами дерев. Підібрати породи дерев для місцевих умов було дуже важко, але ліс таки зашумів…

А що за ліс без звірів? Отож 1972 року завезли на острів тринадцять оленів — тепер їх понад триста голів, десять муфлонів, десять ланей, фазани. Умови тут для них виявилися сприятливими, і вони швидко розмножилися. Є в нас і коні. Ну, а дикі кабани і без запрошення перебрались на острів з материка, тепер їх звідси не виженеш.

В енциклопедичному словнику ще можна прочитати, що Джарилгач – безводний, безлісий, піщаний напівпустельний острів, та нині щоосені на ньому вже сурмлять олені. Далеко линуть їхні заклично-тривожні голоси й тануть у безкраїх морських просторах, з тріскотом продираються крізь хащі могутні звірі. Граційні лані злітають над густими травами. Радість життя буяє на Джарилгачі, як і скрізь, де природа збережена й примножена доброю людською рукою.

Я прощався з Джарилгачем. Було по-осінньому безлюдно й тихо. Тільки хлюпіт хвиль, наче рівне дихання моря, та шум вітру в порослих травою піщаних дюнах. Безодня безхмарного неба зливалася з безоднею моря, призахідне сонце поволі хилилось до води. Ген між кущами блискавкою майнув табунець ланей, край берега, ніби в сповільненій кінозйомці, граціозним галопом мчали здичавілі коні просто на сонячну доріжку, яка стелилась по воді. Звуку копит не було чути, а тому все це видавалось неповторно красивим маревом. Десь сурмили олені.
Дорогою до причалу зірвав на пам’ять гілочку кермеку — зворушливу квітку джарилгацької осені. Тінь лебединого крила впала на мене…