Література як вид мистецтва

Січень 12th, 20135:21 am

0


Література як вид мистецтва

Поняття «література» було запроваджене в античній філології Цицероном, який так охарактеризував знання з граматики, за доби Ренесансу згадане поняття стало охоплювати найрізноманітніші писані тексти, часто призначені для задоволення «утилітарних потреб людини» (М.Грушевський). Водночас саме тоді література як «красне письменство» виокремилася із синкретичної творчості (фольклорного і релігійного обряду, в якому художнє слово відігравало принципову роль) і постала як явище самостійне, що має власні завдання, відносини із читачем. Процес цього виокремлення художньої літератури із нурту усної народної творчості, ритуалу був зумовлений ускладненням організації суспільства, поширенням книгодрукування і невідворотною комерціалізацією мистецького процесу. Усвідомлення літератури як мистецтва було уґрунтоване у ХІХ столітті романтиками, які вважали поета наділеним божественною творчою силою і свободою волевияву.

Безперечно, однією з найвагоміших функцій художньої літератури є гносеологічна (пізнавальна), адже література допомагає освоїти такі сторони життя людини і суспільства, які не можна пізнати іншими шляхами. Наприклад, пізнати протиріччя людської натури, складність її стосунків із світом родини і суспільства можна через твори реалістичної школи (романи «Анна Кареніна» Л. Толстого, «Мадам Боварі» Г. Флобера, «Перехресні стежки» І. Франка). Читач відкриває у згаданих творах складні механізми людської психіки, поведінки через знайомство із захопливим сюжетом, персонажами, які й постають певними моделями (взірцями або антивзірцями) людського світу. Іншими словами, немає жодної потреби «практикувати» такі ситуаційні моделі у житті – література допомагає їх розпізнати, дає ключ прочитання життя, мислення людини, і в цьому сенсі її пізнавальна функція нерозривно пов’язана із виховною, морально-етичною, але вчить вона непомітно, впливаючи на найтонші фібри людської душі. Людинознавство -природна схильність літератури пізнавати, осмислювати і впливати на світ людини. Оскільки суспільство постійно змінюється і змінюються моделі людської поведінки, згадана гносеологічна функція завжди притягуватиме увагу читача.

Література є засобом самопізнання людини, суспільства і водночас способом його самовираження. Пізнання не можливе без оцінки, внесення ціннісного авторського і читацького компонента, що й свідчить про оцінну (аксіологічну) функцію літератури, а оскільки оцінка є результатом співтворчості автор – твір – читач, можна визначати також принципову комунікативну функцію художньої літератури. Дуже часто література постає «шостим чуттям», органом художньо-інтуїтивного прозріння, суспільним нервом, який відкриває механізми поневолення, узалежнення людини від влади, руйнування гуманістичного начала в суспільстві. Будучи тісно пов’язаною із життям етносу і нації, література виражає також національну своєрідність народу, специфіку його менталітету, а відтак – і сама впливає на формування національної самосвідомості. Пізнання й оцінка суспільного, національного життя є першою сходинкою до розуміння загальносвітової цінності кожної нації і кожної людини, є передумовою справжнього (не радянського) інтернаціоналізму літератури. Національна особливість літератури набуває загальнолюдського значення.

Водночас не варто забувати, що принциповою функцією художньої літератури є артистична (або естетична), яку доречно висловити словами І.Канта як «незацікавлений інтерес», без власне творчого пошуку, внутрішніх завдань, саморозвитку література може перетворитися на імітацію мистецьких форм, а письменство – на слугу владних систем (що можна було спостерегти за доби сталінізму, коли осьовий «стиль епохи», соцреалізм, знищив потребу митця до артистичного саморозвитку, перетворивши його на «рупор партії»). Естетична функція літератури тісно пов’язана з ігровим елементом, прагненням людини удавати, «міняти ролі», створювати вигаданий світ. Спілкування читача з художньою літературою може розглядатися, відтак, в тому числі і як розвага, і як засіб виховання його художньо творчих здібностей. Ще за доби античності був відомий принцип «розважаючи, повчай», і в жодному разі ми не можемо нехтувати цією ігровою іпостассю літератури, адже людина є «homo ludens», людина граюча – як слушно охарактеризував її Й. Гейзинга, визначивши творчість, гру одним з найвагоміших аспектів існування. Нові технології дали нам можливість скачати книги в форматі txt і насолождуватися творами видатких класиків.

У художній літературі бачимо нерозривну єдність пізнавального, розважального і виховного. Геніальні митці спроможні бачити саму суть змінних явищ життя, а їхні твори спрямовані на осягнення проблем добра і зла, одвічні моральні цінності, їхній захист й утвердження, що і постає виявом гуманізму в літературі. В основі естетичного (прекрасного) лежить авторське уявлення про ідеал, яке, залежно від епохи, може мати різний характер. Так, перевага категорії прекрасного показова передусім для античного письменства, піднесено-божественного – для середньовічного, у Ренесансі прекрасне розглядається як гармонійне та універсальне в системі цінностей і моделі світу людини, у класицизмі – вже у системі суспільства. Бароко, романтизм, модернізм і авангард також мають своє розуміння прекрасного (а рівним чином, і потворного). До естетичних категорій, якими оперує художня література, також належать категорії високого і низького, трагічного і комічного, що, як і «прекрасне», має конкретно-історичне вираження, залежить від епохи і стильового напряму.

Художня література реалізується у слові, поширюється у писемному вигляді, проте вона не віддільна від усної народної творчості, живиться її енергією, вбираючи в себе поетику фольклору і, у свою чергу, також впливаючи на фольклор. З-поміж інших видів мистецтва художня література має свою специфіку – вона послуговується словом як базовим матеріалом. На думку О. Потебні, слово є згорнутим художнім образом, який здатний цілісно охоплювати явища дійсності, матеріалізувати думку та емоцію, карбуючи їх відбиток у свідомості митця та реципієнта. Художнє слово є багатогранним і спроможне передавати найтонші відтінки відчуттів, емоцій, думок, залучаючи при цьому всі п’ять чуттів, відтак, література є одним із синтетичних видів мистецтва, вона апелює до читацької уяви і спонукає до співтворчості, збудженої мистецькими властивостями слова.

Література може бути порівняна із живописом за принципом зображення, змалювання світу. Принцип наслідування, імітації життя, справді, властивий обом видам мистецтва, і часто в літературі можемо зустріти картинність окремих літературних образів, які засвідчують вплив живопису на художньолітературну образну уяву (наприклад, пейзажні описи у прозі І.Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського). Утім, час і простір у літературі та живописі цілком відмінні: будучи мистецтвом словесним, література включена в активний час сприйняття, потребує розгортання себе у часовому вимірі – задля повного розкриття своїх внутрішніх ознак; вона є процесуальним видом мистецтва. Живопис натопість належить до просторових мистецтв. Обидва при цьому послуговуються функцією умовності з метою повноцінного естетичного впливу на сприймаючого: незважаючи на те, що картинність художнього образу в літературі є результатом «розгортання слова у часі», читач сприймає події у романі «неначе у житті», не може відірватися від читання захоплюючої книги і неначе сам перебуває у створеній автором реальності.

Література і музика також тісно взаємозв’язані. І. Франко у відомому трактаті «Із секретів поетичної творчості» підкреслює нерозривний зв’язок літератури («поезії») і музики на початку їх становлення як мистецтв, адже обидві були включені в ритуал, взаємозв’язані в одному дійстві. Поступово відбулось розрізнення цих видів мистецтва. Музиці властива надзвичайна здатність передавати найтонші почуттєві нюанси. Втім, художня література, оперуючи словом, яке також має звукові вібрації, спроможна «настроювати» читача, будуючи складний звуковий образ. Музичні елементи присутні у засобах художньої літератури: це ритмомелодійність, різноманітні звукові виражальні прийоми (алітерації), музичні епітети, метафори тощо. Особливо тісним є зв’язок між музикою і поезією як видом літературно-словесної творчості.

Взаємозв’язок між літературою і театром також сягає глибин віків, перших народних драм, містерій, церковних літургій. П’єса є основою спектаклю, який є складним синтетичним явищем і поєднує слово, акторське мистецтво, сценографію, музику. Драматургічні засоби мають свою специфіку (особлива функція конфлікту, інтенсивна вражальність діалогів та полілогів тощо), адже для п’єси принципову роль відіграє живий контакт із читачем – безпосереднім інтерпретатором драматургічного тексту. Не менш вагомими є зв’язки між літературою і кіномистецтвом, оскільки в основі кінопроекту лежить кіносценарій – специфічний літературний жанр. Також кіномистецтво послуговується суто літературними виражальними засобами і, в свою чергу, збагачує арсенал засобів літератури специфічно кіномистецькими прийомами (принцип монтажу, фрагментарність композиції тощо).