Літературні стилі і напрями: Єдність у розмаїтті

17 Листопада, 201210:46 am

0


Літературні стилі і напрями: Єдність у розмаїтті

На противагу модернізму і структуралізму, які вважали свідомість універсальною структурою, постмодернізм, постструктуралізм, постколоніалізм визнали форми свідомості і способи означування як історично творені й тому неоднакові у різних національних культурах.

Перенесення уваги з універсальних абстрактних норм на маргінальні (екс-центричні) й тому унікальні явища є актуальним у сьогоднішній українській і світовій компаративістиці. Ось один із методологічних конфліктів, що проявився в різних країнах і на різних континентах. Ще в 1980-х роках американський критик Ігаб Гассан визначав постмодернізм як мутацію лише західного модернізму. Такої ж думки дотримувався і нідерландський дослідник Доуве Фоккема. У лекції, виголошеній 1983 р. у Гарвардському університеті, він ствердив:

Постмодерністичний код можна обґрунтувати специфічним способом життя і світоглядом, спільним для західного світу, включно з частиною Латинської Америки. Перевага, яку література віддає нонселекції (відмова від зумисного вибору), пов’язана з труднощами вибору (embarrass du chois) у розкішних умовах життя, серед котрих чимало людей отримує різноманітні можливості. Постмодерністичне звернення до уяви недоречне у світі Івана Денисовича або в Китайській Народній Республіці.

Пізніше, вже після розвалу СРСР та його соціалістичних країн-сателітів, польська дослідниця Галіна Янашек-Іванічкова проникливо зауважила, що І.Гассан та Д.Фоккема не помітили того важливого, хоча й не завжди очевидного факту, що світ, хай і поділений, все-таки єдиний… Раніше чи пізніше на різних його просторах виникають ті самі явища і течії, хоча завжди у формі, видозміненій національними чи регіональними традиціями… Література і мистецтво завжди переступають кордони своїх держав та ідеологій…

На підтвердження своїх слів Г.Янашек-Іванічкова навела приклад мислителя Михаїла Бахтіна, котрий жив і працював у Росії за радянських часів, – його оригінальні концепції діалогу, поліфонії, карнавальності подолали Берлінський мур, ставши дієвим чинником постмодерністичної думки Заходу. За словами польської дослідниці, саме на східних теренах Європи настав «парадигматичний кінець новочасся», про який пише Жан-Франсуа Ліотар, коли за допомогою найсучаснішої техніки знищено було мільйони людей у Голокості, а Ґулаґ працював в ім’я «щасливого майбутнього» (й коли, додамо, організовано було штучний голодомор в Україні 1932-1933 рр.). І не в Західній Європі, а в Північній Америці розпочався постмодерністичний злам після атомного бомбардування Хіросіми й гіркого випробування молодих американців у В’єтнамі. Світ, дарма що поділений, переживав подібні екзистенційні та онтологічні проблеми, і постмодерністичний рух розпочався з молодіжного опору проти ідеологічно відмінних, і все ж однаково фундаменталістських, утопічних «великих нарацій»: правої, міщанської – на Заході; і лівої, комуністичної – на Сході.

Зокрема, у Східній та Центральній Європі середини XX ст. – хоча теоретично про постмодернізм приблизно до 1987-1988 р. в тій частині світу нічого не було відомо – шизофренічна дійсність «реального соціалізму» спричинилася, згідно з концепцією польської дослідниці, до виникнення потужної течії літературного абсурду і гротеску (Вацлав Гавел, Славомір Мрожек, Тадеуш Ружевіч та ін.), зародження децентрованої інтертекстуальної прози і розквіту фантастики (Станіслав Лем). Наприкінці 80-х, коли літератури Словаччини, Польщі, Чехії, Угорщини, України й Росії розпізнають, відкривають і відтворюють постмодерністичний код, тут з’являються свідомі постмодерністичні таланти, серед яких Ґ.Янашек-Іванічкова назвала чеха Владіміра Мацуру (інтертекстуальна повість «Громадянин Монте Крісто»), українця Юрія Андруховича («Московіада»), словака Павела Віліковського.

Тамара Денисова, відзначивши постмодерністичний характер сучасного українського мистецтва (письменник Ю. Андрухович, маляр О.Дубовик), ствердила, що «у постмодерністських параметрах можна прочитати, не викривлюючи тексту й задуму автора, і деякі твори сучасних українських майстрів, які вже стали ледве не класикою» (Т.Денисова. Феномен постмодернізму: Контури й орієнтири // Січ, 1995, № 2, С.20).

Гадаємо (і такі міркування вже висловлювалися), для постмодерного прочитання надаються також твори представників «химерної прози» 1960-1980-х рр., Стусові палімпсести, верліброві тексти Київської школи, метафорична поезія вісімдесятників, карнавалізований перформанс поставанґарду, груп «Бу-Ба-Бу», «Пропала Грамота», «ЛуГоСад» тощо.