Літературний процес та його специфіка

Січень 17th, 20132:04 pm

0


Літературний процес та його специфіка

Розглянемо основні літературні напрями, наявні в українській словесності, відповідно до основних етапів її розвитку.

Українська література пройшла складний і тривалий процес становлення. Література XI-XIII століть традиційно поділяється дослідниками на періоди раннього, зрілого Середньовіччя та пізнього Середньовіччя (середина XIII – середина XV ст.).

Середньовічна література – це етап розвитку світової літератури, який характеризується постанням єдності культур Старого світу на основі християнської та інших світових релігій, які тяжіли до монотеїзму. Слід наголосити, що європейські літератури переживають етап раннього Середньовіччя між ІІІ і VIIIстоліттями, а зрілого – між ІХ і XW століттями, що свідчить про певне «відставання» України-Русі у загальноєвропейській перспективі.

Д. Чижевський запропонував розглядати середньовічну українську літературу за стильовим принципом. Дослідник визначає добу монументального стилю, або стилю монументального історизму (часу єдності Київської Русі, тобто ХІ ст.), для ідеології якого характерна гармонія між «світом» і церквою. У зовнішніх ознаках це проявляється як одностайність, монументальність, тенденційність, наявність тематичного осередку у творі, простота побудови; і добу орнаментального стилю (ХІІ-ХІІІ ст. – період феодального роздроблення, коли замість Київської держави функціонують кілька дрібних князівств), для ідеології якого характерне порушення гармонії між «світом» і церквою, різноманітність орнаментальних прикрас, які іноді закривають основну думку твору, мозаїчність побудови, творче використання попередньої традиції, посилений символізм.

XVI-XVIII ст. був виключно складним і важливим періодом у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Значну роль у цей час відіграв вплив західноєвропейського

Відродження та Реформації.

У Західній Європі Відродження як культурна та ідеологічна епоха реалізувалося в період XIV-XVI ст. і мало такі принципові риси: піднесення цінності людського існування, зростання індивідуалізму (на противагу Середньовіччю, де домінував теоцентризм і колективне начало), центральне місце людини у системі координат світу і мистецтва. Ренесансний рух був позначений інтенсивним розквітом культури і мистецтва, супроводжувався зміною середньовічної моделі світу інтересом до людської індивідуальності, до творчості конкретного автора. Спроба інтелектуалів відновити традицію античності тут поєднувалась із критичним осмисленням християнства. Центральна постать епохи Відродження – митець – намагався вичерпно розкрити свій талант, обстоював власне право змінювати світ за законами естетики.

Європейське Відродження сформувало новий тип культури, з пріоритетом раціоналістичного світосприйняття (адже саме в цей час були зроблені численні науково-технічні та географічні відкриття, і людина повірила у свою справді божественну силу). Саме в цей час розвинувся принцип європоцентризму, згідно з яким одні народи Європи визначалися як повновартісні, а інші – як приречені на асиміляцію. Досліджуючи Відродження у різних країнах, М.Конрад висунув гіпотезу про дискретні (переривчасті) ренесанси, які хвилями прокотилися від Сходу до Заходу.

Україна, як і Білорусь, наприкінці XVI – початку XVII ст. була не лише межею європейського Відродження, але й брала у ньому участь, що засвідчила творчість новолатинських поетів – митців, що писали латиною (Юрій Котермак, Павло Русин з Кросна, Себастьян Кльонович). В українській культурі поширилися волелюбні ідеї, постало прагнення гармонійно поєднати земне і небесне начала, але без спалахів титанізму і пафосу експансії. Традиція Відродження синтезувалась з естетикою бароко, вплинула на національне відродження XVII-XVIII ст. Література доби Відродження опанувала жанрами релігійного послання (памфлету), розвинула ліричні жанри (ода, медитація), ліро-епічні (поема).

В українській літературі можна побачити побутово-просвітницький і класичний реалізм. Поняття «реалізм» поширилось в українському літературно-критичному просторі в 1870-х рр., проте сам напрям утвердився у 1850-х рр. у багатоплановій поезії Т. Шевченка, прозі М. Вовчка, П. Куліша. Проза цього періоду (1850-1860-х рр.) продемонструвала соціально-побутову проблематику, пафос незгоди із політикою уряду і моральним звироднінням верхівки суспільства. Подеколи твори О.Стороженка і М.Вовчка (які належать до школи побутового реалізму) були надміру зосереджені на зображенні побутових аспектів життя селянства.

У 1870-х рр. відбулась широка полеміка з проблем реалізму в українській літературі, в якій взяли участь чільні представники цього напряму: І. Білик, П.Мирний, І.Франко, І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов. Вичерпним визначенням нового етапу реалізму була творчість І.Франка. Реалізм у працях письменнка постав як науковий метод, який вимагає збирати, аналізувати факти народного життя і синтезувати їх. За допомогою цього методу будь-яке суспільне явище осмислюється в розвитку, від свого зародження до занепаду. Реалістична література, вважає митець, не може і не повинна опуститися до рівня змалювання народного побуту, вона змальовує всі суспільні верстви: «література повина бути робітницею на полі людського поступу», оскільки вона виховує громадян, будить «певні сили до ділання в жаданім напрямі». Загадана полеміка мала важливе значення для розвитку прози класичного реалізму. Твори П.Мирного, І.Франка, І.Нечуя-Левицького відображають образи-типи представників різних верств суспільства, характери персонажів подані в динаміці, ускладнюються засоби художнього зображення, розширюється проблематика (від побутової – до соціально-психологічної), письменник наближається до науковця в його копіткому і всеохопному вивченні народного життя.

Література 1980-2000-х років відзначається розмаїттям стильових і жанрових форм. Так, період 1980-х позначений домінуванням карнавальних тенденцій (угруповання Бу-Ба-Бу, «Нова література», «Пропала грамота»), що можна розглядати як мистецький спротив імперії. Також у цей період розвинулась соціальна проза, що поглиблювала проблематику міста і села, «маленької людини» і багато в чому синтезувала досвід реалістичного роману і з модерністським (твори Є.Пашковського, В.Медведя, О.Ульяненка). Паралельно постає феміністична проза (О.Забужко, Є.Кононенко) як альтернативна щодо «чоловічого тексту» попередньої літературної традиції. У пізніх 1980-х і 1990-х рр. розвивається соц-арт і концептуалізм, «філологічна» проза і поезія, що передбачає інтелектуального, підготовленого читача. Поруч із елітарною гілкою літератури з’являється література масового типу (жіночий роман, детектив, роман жахів, фентезі, «альтернативна історія»), поява якої знаменує посилення комерціалізації і, подеколи, зниження естетичного рівня. Поруч із власне літературними творами виникає електронна література -мистецтво Інтернету, що створюється з іншими настановами, має відмінні функції і засоби художнього вираження.

http://когда.москва/ Расписание троллейбусов б Москва.