Літературний жанр “Видіння”

Листопад 26th, 20114:08 pm

0


Літературний жанр “Видіння”

Літературний жанр “Видіння”

ВИДІННЯ — жанр середньовічної  літератури, який являє собою розповідь відомого християнина про бачене ним у “потойбічному світі”. Це могла бути як благочестива, так і грішна людина, що після повернення” спокутує свій гріх. Видіння задовольняло інтерес віруючих до життя після смерті, до долі грішників у пеклі та праведників у раю тощо. Звичайно видіння мало певний настановчий характер, оскільки скеровувало людину на праведне життя.

Розповіді “очевидців” про пекло, чистилище та рай були поширені як у візантійсо, так і у західно-європейському середньовічній літератуpi. Видінню притаманний багатий фантастичний первень, який поєднаний з побутовими, реалістичними образами та деталями. Іноді видіння були частиною житій святих та літописних оповідей. Ще за античних часів з’явились вигадані оповідання у формі видіння. (Платон, Плутарх, Ціцерон). Апогею цей жанр досяг у “Божественній комедії” Ланте. До 411 ст. видіння (крім сканд.) створювались латинською мовою. Так, першу частину ісландської “Елли молодшої” складає “Видіння Гульві” — своєрідний унікальний огляд давньогерманських міфів. На інші мови переклади з латини з’являються з XII ст., аз ХІІІ ст. — оригінальні видіння народними мовами. За своїми джерелами цей жанр пов’язаний з канонічною та апокрифічною релігійною літературою.

Жанр видіння споріднений жанру чудес, бо видіння є також чудо. Як жанр він склався вже у ранньосередньовічній літературі: тут присутній стандартний план та набір образів і мотивів. “Зустрічі” з історичними особами, що мучаться на тому світі за негідне життя, давали можливість авторові висловити свої політичні пристрасті.

У латинській літературі ХІІ-ХІІІ ст. твори в жанрі видіння створювалося небагато, але вони мали велику популярність. Напр., “Видіння Тнугдала” (ХІІст.), “Видіння Фулберта” (XIII ст.) збереглись у багатьох рукописах та різномовних перекладах. Головний прийом видіння — “одкровення уві сні” невдовзі перейшов у куртуазну та міську дидактичну літературу (“Роман про Троянду”, “Видіння Петра-Орача”).
Видіння відомі слов’янам. Надто поширеним було “Ходіння Богородиці по муках”, яке побутувало в Хорватії, Далмації, Боснії, Сербії. В Болгарії більшість видінь перекладалося з грецької, але в них зносились деякі риси тогочасного життя болгар. Монголо-татарська навала спричинила в давньоруській літературі переклад апокрифа “Видіння Даниїла”, який відповідав трагічним подіям на Русі. Були тут й свої видіння. Так у “Києво-Печерському патерику” видінням призначалась доля піднесення та зміцнення авторитету руської церкви у політичному житті суспільства. Широко використовувалися видіння у літературі бароко.

За їхньою допомогою Стефан Яворський прославляв могутність Російської держави. Але вже його сучасник Феофан Прокопович виступив проти цього жанру й наполіг на його забороні.

Згодом видіння як жанр зникає, але продовжує існувати як художній прийом. Видіння, галюцінації, сон як форма художньої умовності стала традиційною у світовій літературірі. До неї зверталися як романтики, так і реалісти. У німецькій літературі — Е.Т.А.Гофман, Т.Манн (“Чарівна гора”), Г.Гессе (“Степовий вовк”), С.Гермлін (“Лейтенант фон Гартбург”); в англ. — С.Т.Колрідж (“Кубла хан, або Видіння вві сні”), Дж.Фаулз (“Хробак”); в амер. — Е.По, Н.Готорн, А.Бірс (новела “Випадок на мосту через Совиний струмок”), Дж.Лондон (“До Адама”), у франц. — Ґ.Флобер (“Спокуса святого Антонія”), Ш.Бодлер; у поль. — А.Міцкевич (балада “Романтичність”, “Дзяди”), Ю.Словацький (“Поема Пяста Дантишка, герба Леліва, про пекло”, “Кордіан”); у чес. — К.Чапек (“Мати”); у молдавській — Й.Друце (“Птахи нашої молодості”). Широко прийом видіння застосовувано в російській літературі від “Видіння на берегах Лети” К.Батюшкова, “Видіння” К.Рилєєва, “Лефортівська маківниця” А.Погорєльського, “Відлюдний будинок на Васильєвському” В.Титова аж до драми К.Симонова “Четвертий”. Особливо варто виділити використання українських фольклорних мотивів видіння у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” М.Гоголя.

Представлений цей прийом і в українськії літературірі. За його допомогою Т.Шевченко в поемі “Сон” змальовує вражаючу сатиричну картину аморальної державно-кріпосницької дійсності. Прийом зустрічається й у творчості І.Франка (“Каменярі”, “Сон князя Святослава”), М.Коцюбинського (“З глибини”, “Сон”). У новітній літературі прийом видіння використовували М.Куліш, В.Дрозд, В.Шевчук.