Літописи як явище українського літературного бароко (літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки)

Лютий 4th, 201312:10 pm

0


Літописи як явище українського літературного бароко (літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки)

Козацькі літописи були стилістично різноманітні: одні вели сухий перелік подій у коротких записах, а інші подавали найрозлогіші описи з роздумами й вступами. Особливістю козацького літописання було й те, що поетика бароко, з його метафоричним реченням, із грою словом, з конструюванням структур композиції, з дотриман­ням теоретичних засад, сформо­ваних і викладених у риториках, також творення історичного пи­сання з його універсалізмом (по­дача універсальної картини світу), з його завданнями не тільки доносити інформацію, але й бавити читача – саме така по­етика прийшла в літописи по­рівняно з іншими літературни­ми жанрами досить пізно і виз­начилася в основному в козацькому літописанні, що мало значення загальнонаціо­нальне.

Самійло Величко, твір якого є найбільш вивершеною, найкласичнішою, можна сказати, па­м’яткою літописного бароко, пояснює пізній розвиток цього жанру в нашій літературі досить виразно. Таким чином, стилістика літописів до епохи бароко відзначалася сухим інформаційним стилем: корот­кими беземоційними реченням, хронікальністю викладу, уни­канням словесних прикрас, адже на смисловому рівні домінував фактаж без осмислення подій.

Літопис Самовидця. В основу своєї поетики автор кладе не формальну наслідуваність творові чи творам по­передників (тут нема й натяку на якусь травестійність), а тра­дицію національного літопису, яку закладено ще в літописанні Київської держави. За жанром це не хроніка, не літописна повість, ані сказання, а таки літо­пис, розкладений по літах. Є тут і передмова, але в ній не пода­но ані причин написання тво­ру, ані вказано джерел, а тільки – подано „початок і причини війни Хмельницького”,заголовок ко­роткий, стиль без прикрас, мова наближена до народної, тобто літопис ніби призначався для сприймання в широких освіче­них колах. Немає тут екскурсів у стародавню історію, літописні позначки року перебиваються короткими заголовками: „Про початок війни Хмельницько­го”, „Війна сама”, „На початку року 1649”. Ретель­но, але без зайвих подробиць розробля­ються батальні сце­ни, немає ані доку­ментальних, ані по­етичних уставок, ані індивідуальних роз­мислів, тобто виклад без особливих при­крас та емоційних пасажів. Загалом можна сказати, що літопис Самовидця найменш бароковий з усіх українських літописів; цікаво, що і він тво­рився в часи особливо усклад­неного поетичного бароко, що, як бачимо, цілком на творі не позначилося.

Справжнє ж літописне ба­роко починається з літопису Григорія Грабянки, порівняно з іншими літературними жан­рами постає воно досить пізно. Бароко в літописі Грабянки починається з просторого типо­вого заголовка, де подано тему, хронологічні межі, джерела, на­звано автора, рік написання. Книгу розкладено на роз­діли, що звуться тут сказаннями, цитуються вірші, вживається діалогічний спосіб письма, даються переліки полковників; після сказань іде оповідь про гетьманства, вставляються оповідання про певні події, інколи вони пода­ються у формі повісті.

Літопис Самійла Величка. Барокова ознака пер­шої книги цього Літопису – його уні­версальність, тобто визвольну війну українського народу С. Величко описує не як націо­нальне, а світове явище (при­наймні загальноєвропейське) великого суспільного збурення, у яке були втягнені численні народи. Через це літописець не обмежується описом подій на рідній землі, а творить панорам­ну картину світову. Сам текст вельми цікаво конструйовано. Складається перша книга з дванадцяти час­тин, як це й належить повісті: і тепер повість часто пишеться на 12 глав чи розділів, число 12 – священне від 12 апостолів, 12 зірок. Жанр автор визначає як „Сказання”, тобто просторий опис. Натуральними складни­ками в цій структурі є заголо­вок: широкий, розлогий, опи­совий, у рамці, із грою шриф­тами та словом, передмова, у якій викладаються спонуки до написання твору. Кожна части­на, як і кожен розділ, має док­ладний виклад змісту з означен­ням розроблених тем – це ніби концепт твору, до речі, іноді не тотожний із викладом. Перед кожним гетьманом робиться більший чи менший „Вивід”, тобто ніби біографіч­на довідка чи коротке житіє, на­писаний у житій­ному стилі, зокрема вивід про Б. Хмельницького з белетрис­тичними легендарними місця­ми. Речення у С. Величка розлогі, складної конструкції, наповне­ні метафорикою (наприклад, козацьке військо після Корсунської битви збагатилося, тож „побачивши його збоку чи з якоїсь гори, можна було сказати, що то нива, засіяна і проквітла чудовим голендерським чи волось­ким маком”), немало є роз­думів, урочистих пасажів, епіч­них початків до частин тощо.

Розглянемо структуру другої книги, яка від першої структур­но значною мірою різниться. Це вже ніби другий ярус ба­рокового храму, що має опертя на перший, але все багатство й пишнота зосереджуються саме на ньому. Навіть жанрово літописець відрізняє свою книгу другу від першої. Це „Повість літописна про малоросійські та частково інші події, зібрані тут і описані”, отже, й заголовок простий і строгий, повість – не сказання, й уже не універсаль­ного характеру, бо події світові тут подано тільки частково. Сама ж оповідь – результат зібрання величезного докумен­тального матеріалу, авторсько­го тексту тут значно менше, інколи він скорочується макси­мально, але із самих документів будується вражаючий, ретельно укладений колаж, як цеглини в той-таки храм. Сюди також вкладають­ся цілі трактати (як „Розмова білоцерківська” І. Галятовського), і коли в першій книзі тільки один договір (Переяславський Юрія Хмельницького) подаєть­ся повністю, а не в переказі, то тут їх цілий ряд і всі подані по­вністю, через що друга книга розрослася розмірно. Зрештою, можемо зрозумі­ти, чому «інші події» подають­ся тільки коротко на відміну від уні­версальності викладу, заявлено­му в першій книзі: йдеться про час Руїни в Україні. Саме його                     С. Величко хотів пізнати, пода­ти, осмислити якнай­повніше. Отже, універсальна картина світу будується тут десь так, як у Климентія: об’єктом огляду є не всесвіт (хоч би євро­пейський), а своя земля, але по­бачена широко й поглиблено – це також одна з ознак поетики бароко. Літопис, попри чітку роздрібненість його на дві книги, все-таки один твір.

Цікавий факт: крім книжок, С. Величко збирав рукописи і був, певне, гарячим аматором цієї справи. Його ко­лекція, вкладена в літопис, дає нам змогу частково пізнати її. Збирає він документи, незалеж­но в копіях чи в оригіналі, вірші, козацькі хроніки і запи­си, мав свого часу в руках ко­зацький діаріуш, але зробив з нього тільки виписки, про що згодом шкодував.

Літопис С. Величка є вершиною україн­ського барокового літописання. Ні до ньо­го, ані після ніхто не витворював таке складне, мозаїчне, взірцеве щодо дотри­мання літературного стилю бароко полот­но з усіма належними йому компонента­ми, адже універсальність його визначаєть­ся не тільки темами опису, а й структур­но – це і літопис, і історичний художній та публіцистичний твір, збірка документів автентичних і художніх стилізацій під до­кумент, це й антологія художніх творів різних авторів, це й збірка оповідань, тобто – з різних блоків витворена складна естетична структура, яку ми образно уподібни­ли до храму; одне слово, пам’ятка, яка не має собі рівних у тогочасній українській літе­ратурі, адже все в ній взаємопов’язано, сплетено, як цього й вимагав тодішній літературний стиль, химерно й вигадли­во, з масою докладної інформації, по­єднанням картин, описів, документів, ху­дожніх вставок, переказів, травестій, творів сучасників.

 

Разработка раздела проект организации строительства ooogeodeziya.su.