Логічність мовлення

Травень 29th, 20117:14 am

0


Логічність мовлення

У розмовно-побутовому мовленні нерідко чуємо такі фрази: “О, це логічно!”, “Що ти?! Це ж не логічно!”. І розуміємо, що в другому випадку йдеться про щось не до кінця продумане, про неврахування причинно-наслідкових зв’язків, про недоречність, тобто про невідповідність між думкою, висловленою засобами мови, і фактом об’єктивної дійсності.
Як відомо, процес мовленнєвої діяльності має три рівні: мислительний (йому властиві автоматизм та імпровізація), лексико-граматичний і фонологічний, адже в діяльності свідомості людини відбувається творення, розподіл, обмін, споживання знань. Звичайно, у кожної людини ці процеси відбуваються по-різному, залежно від схильності до інтелектуальної діяльності, рівня знань, специфіки особистого досвіду, характеру практичної діяльності тощо.
Отже, логічний – це мислительний. Словники дають такі тлумачення слова логічний.
1 .Стосується до логіки (науки про закони і форми мислення).
2.У якому є внутрішня закономірність: розумний, послідовний5 (виділено нами. – Н.Б.). Або ще:
1. Стосується до логіки, відповідає законам логіки (рос. логический).
2. Правильний, послідовний, обгрунтований, відповідає законам логіки (рос. логичный)6.  Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні мислення -мова-мовлення, залежить від міри володіння прийомами мислительної діяльності, знання законів логіки і базується на знаннях об’єктивно-реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв’язку з точністю. А звідси практичний висновок: погане мовлення є, перш за все, наслідком поганого мислення і лише потім – поганих знань мови. А отже, щоб навчитися добре висловлювати свої думки, треба навчитися добре мислити. Адже істина -це правильна думка, правильне відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини. Тобто, коли мовлення точне, то воно логічне. Але якщо точність вимагає строгої відповідності вживання слова його значенню, то для логічності цього замало: вона потребує ще й точного зв’язку між словами в мовленнєвому потоці. А це реалізується не лише за законами семасіології, лексикології, лексичних норм, а й за законами синтаксису, і насамперед синтаксису: на рівні речення-фрази, надфразної єдності, тексту.

 

Як точність має свою специфіку в різних функціональних стилях, так і логічність по-різному виявляється у різних типах мовлення. Але тут є одна особливість: логічність (так само, як і точність) буває предметна і понятійна. Б.М.Головін пропонує такі визначення: “Предметна логічність полягає у відповідності смислових зв’язків і відношень одиниць мови у мовленні зв’язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови в мовленні”7. Предметна і понятійна точність, предметна і понятійна логічність перебувають у взаємозв’язку, але якщо понятійна точність без предметної неможлива, то предметна логічність часом може не існувати (напр.: у-казках, художній фантастиці, алегоріях, у навмисне спотворених судженнях, у помилкових висновках з наукових дослідів та ін.). Проте понятійна логічність у всіх цих випадках повинна зберігатися. І не суттєво, яким способом здійснюється пізнання – індуктивним чи дедуктивним (тобто перспективний чи ретроспективний хід думки): смислова погодженість частин висловлювання повинна бути досягнута. Логічне мовлення формується на основі:
1) навичок логічного мислення (вправного їх застосування), спрямованого як на нагромадження знань (логіки пізнання), так і на передачу цих знань співрозмовникові;
2) знання мовних засобів (і навіть позамовних – міміки, жестів), якими можна оформити думку;
3) володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, за якої не виникає суперечностей у межах цілого тексту.
Кожен із цих чинників удосконалюється впродовж життя людини. І якщо логіку викладу може контролювати оточення (дітей її навчають дорослі, учителі, пізніше можуть коригувати співрозмовники, усні й писемні зразки), то логіку пізнання контролює сам мовець. І якщо слова наздоганяють або випереджають думку, то виникає небезпека бути не зрозумілим, до того ж алогізми у мовленні, як правило, “готуються” помилками у ході пізнання.

 

Ліквідувати екстралінгвальні причини логічних помилок (через незнання прийомів логічного мислення, неволодіння ними) можна шляхом удосконалення виховного процесу в дошкільний і шкільний періоди життя людини, поліпшення соціально-психологічних умов її навчання, фізичної та інтелектуальної праці, відпочинку, фізичного розвитку особистості і т. ін. А лінгвістичні умови логічності забезпечує сама мовна система, засвоєння якої теж триває практично все життя.
Логічним буде мовлення, у якому:
– сполучення одного слова з іншим несуперечливе (одне судження правильне, друге хибне, третього не дано);
– слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідає ходові думки і за якої не виникає смислових непорозумінь;
– не порушено смислових, структурних, інтонаційних та експресивних зв’язків у межах цілого тексту, яким передається зв’язок несуперечливих суджень.

 

Причинами помилок у логіці викладу, на наш погляд, можуть бути:
1. Поєднання логічно несумісних слів (за винятком оксюморона, коли поєднання логічно несумісних понять формує нове поняття, відмінне від тих, що формально наявні в структурі), порівн.: алогізми жахливо добрий, убивчо щедрий, страшно гарний і оксюморони солодка мука, дзвінка тиша, холодний жар, гарячий сніг та ін.
2. Введення у фразу зайвих слів (плеоназмів), які структурно обтяжують фразу, залишаючись семантично “порожніми”, напр.: місяць травень, на долонях рук, відступити назад, цільове призначення витрат, моя власна думка, моя автобіографія, підвести вгору погляд, інтелектуальний розумовий процес.
3. Підміна особової форми дієслова зворотною або навпаки: правильно вибачте мені — неправильно вибачаюсь; перестань цим нервуватись — перестань цим нервувати, надумав собі купити – надумався собі купити.
4. Неправильна побудова рядів однорідних членів речення, коли в нього входять родові й видові поняття, напр.: письменники і поети, діти і дошкільнята, студенти і молодь, розумний брат і з сивиною чоловік; корови, свині, кури, птиця; кущі, дерева і ялини.
5. Неправильне (архаїчне) утворення аналітичних граматичних форм:
–  майбутнього часу, напр.: буду писав, буде хотів, будеш знала, будете сидіти, будете жили – це не лише діалектні форми, а й розмовні у агатьох носіїв літературної мови; повинно бути: буду писати, буде хотіти, будеш знати, будете сидіти, будете жити;
– ступенів порівняння прикметників: самий найяскравіший, самий найкрасивіший, саме найдорожче, сама найдоросліша, самий найглибокий; треба: найкращий, найдорожче, найдоросліша, найглибший;
— конструкцій на позначення неповноти ознаки: дещо грубуватий, ледь теплуватий, трохи синюватий, частково твердуватий, більш точніше, більш виразніше, більш чіткіше, більш вдаліше; треба: грубуватий, ледь теплий, синюватий, трохи твердий, точніше, виразніше, чіткіше, більш вдало.
6. Неправильна координація між складним підметом і дієслівним присудком: дехто (кожен) з нас знали (зам. знав), дехто з дітей принесли книги (зам. приніс), батько з сином пішов (зам. пішли), сто один учень купили (зам. купив) путівки; ста п ‘ятдесяти одного процентів (зам. процента!) плану.
7. Порушення порядку слів у простому реченні або порядку розташування компонентів складного речення, напр.: Гнів викликав біль (чи Біль викликав гніві). Успіх забезпечив досвід (чи Досвід забезпечив успіх?). Він знайшов книжку в бібліотеці, яку давно хотів мати (чи В бібліотеці він знайшов книжку, яку давно хотів мати?).
8. Недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість підрядних речень часу: Принісши цю книжку, йому дозволили взяти іншу. — Йому дозволили взяти іншу книжку, коли він приніс цю. їй, повернувшись у село, обіцяли знайти роботу за фахом. — Коли вона повернулась у село, їй пообіцяли знайти роботу за фахом.
9. Неправильне використання сполучних засобів у складних реченнях: Ці листи не лише поповнили матеріали шкільного літопису, а (треба а її) назавжди запали в юні серця. Завтра вдень невеликий та мокрий сніг (сполучи, зайвий). А якщо люди працюють з азартом, тим (треба то) багатша і красивіша їх держава. Ця людина дуже цікава, хоч (треба але) не всі про це знають.
10. Порушення смислового зв’язку (який досягається лексичним повтором, вживанням анафоричних займенників, “нанизуванням” речень) між окремими висловлюваннями у тексті: Наші сусіди давно захоплюються виробами з лози. Вони (хто – сусіди чи вироби?) дуже гарні й усім, хто їх знає, подобаються.
11. Невміння поділити текст на логічні частини (на письмі – невміння виділити абзаци, які засвідчують етапи мислення, паузи у мовленні).
12. Поява стилістичного дисонансу, який створюється недоречним вибором синтаксичних конструкцій (це т.зв. телеграфний стиль у розмовному і публіцистичному стилях або невмотивоване стягування в одне складне речення групи закінчених речень), порівн.: 1. Ще можна добре продумати план екскурсії. Адже буде вона восени, коли в Карпатах сніг і мороз. Ми поспішили зі списками. Не врахували вартість путівок. Тепер уже так і буде. 2. Якби я знала, що це буде так важко, то почала б працювати над темою раніше, бо я зволікала, а час не жде, тепер треба поспішати, а роботи й без цього багато, і ніхто її за тебе не зробить або зробить не так.
13. Відсутність у тексті чіткої тричленної структурної побудови (вступу, основної частини, висновків) або інформативна недостатність якоїсь частини.

 

Як бачимо, більшість причин має лінгвістичну основу – з’ясовується, як логіка викладу реалізується засобами літературної мови, зокрема її морфологічними та синтаксичними ресурсами. Проте й екстралінгвальні чинники не другорядні. Інтелектуальний розвиток, евристичні нахили, навички слухати себе (контролювати своє мовлення), почуття міри щодо кількості мовлення – усе це теж сприяє логічності. Отже, щоб причина можливого алогізму не “спрацювала”, необхідно подбати про високу культуру мислення і про культуру спілкування мовою, яку вивчатимеш усе життя.
Логічність – ознака кожного функціонального стилю літературної мови (як і діалектного, просторічного мовлення), проте в кожному різновиді мовлення вона має не лише загальні, а й специфічні ознаки. Наприклад, у науковому стилі логічність “відкрита” – у ньому ми наче простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця (ученого) від вихідної позиції до результатів пошуку і навіть їх перспектив. Співрозмовник стає учасником доведення істини. Тому тричленна композиція наукового тексту – це закон, який вимагає чіткості побудови фрази, недвозначності тексту, нейтральної (нульової) експресії.
У розмовному стилі точності тексту сприяє й ситуація спілкування, тому порушенню деяких правил логічної організації мовлення може запобігти сама ситуація. Проте вміле використання ресурсів мови відповідно до ситуації (віку співрозмовника, емоційної наснаги спілкування, теми розмови, мети діалога і т.ін.) є однією з умов не лише логічності, а й етики мовлення. Зауважимо, що при афективному мовленні часто руйнується така обов’язкова ознака, як послідовність, що може породжувати суперечність викладу. Тому “напруга” афективного мовлення не повинна бути вищою за рівень, у межах якого людина контролює своє мовлення.

 

Щодо стилю художнього, то в ньому при обов’язковому збереженні послідовності (яка не виключає ретроспективності описів), несуперечності икладу, зв’язку між частинами цілого тексту, тричленної композиції предметна логічність може бути порушена з метою досягнення логіки художньої. Адже художній твір не є дзеркальним відображенням дійсності -це витвір розумової діяльності автора на основі реального світу. Тому навіть ірраціональне (напр., фантастичне), яке твориться за законами граматичної логіки і не суперечить ні її законам, ні законам формальної логіки, є логічним з погляду художнього мовлення. Символи, алегорії, переносне слововживання не суперечать логіці, а створюють наче другий план пізнання істини, яка від цього стає зрозумілішою, бо оцінюється і розумом, і відчуттям.
Отже, логічність – поняття і загальномовне (стосується усіх мов на землі, хоч у кожній мові має свої засоби реалізації; стосується конкретної загальнонаціональної мови), й індивідуально-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, у т.ч. й життєвого досвіду мовця.