Людина і природа у філософії Відродження та Нового часу

Червень 7th, 20112:00 pm

0


Людина і природа у філософії Відродження та Нового часу

На зміну Середньовіччя приходить доба Відродження (Ренесанс). Вона постала як повернення, реставрація античних принципів і поглядів у світогляді, мистецько-естетичних зразків. Для   філософії   цієї   доби   властивим   було   назагал   не протиставлення Бога і природи, як це притаманне християнській філософії, а їх ототожнення. Тут Бог постає як розчинений у природі, співвічний їй. Тому він не є її творцем. На відміну од попередньої доби, де людина зводилася до „ніщо”, порівняно з Богом, у ренесансній філософії людина стає центральною ланкою всього космічного буття. Все це дає підстави виділити такі основні риси філософії Відродження:
а) гуманізм, антропоцентризм – людина в центрі картини світу;
б) пантеїзм – розчинення Бога в природі;
в) натуралізм – піднесення ролі й значення природи;
г) естетизм  –  зображення  світу  як  досконалої конструкції й мистецького твору.
Такі риси зумовлені, зокрема, тим, що середньовічна людина впродовж тисячоліття ніби сама наповнювалася й наповнювала навколишній світ божественними властивостями; вона не лише ставала “богорівною”, а й зарозумілою й зухвалою у своєму ставленні до Бога, а отже, ставала незалежною щодо нього. З цих позицій для світогляду Відродження був притаманний життєствердний пафос, віра в силу й розум людини, здатність досягти щастя в земному житті. Хоча, треба зазначити, що ні діячі Відродження, ні прості люди ніколи не були атеїстами, тобто такими, що заперечували існування Бога.
Дослідники вважають, що фундаторами культури Відродження були італійські поети й мислителі Данте і Петрарка, які, до речі, вперше застосували у своїй творчості народну італійську мову на противагу панівній у той час латинській. Так Данте (1265 – 1321) у своїй „Божественній комедії”, що є певною сатирою на „Теогонію” Гесіода підсумував досягнення середньовічної культури. На противагу середньовічним традиціям поет вважає, що людина може прагнути  як  до  вищого  (небесного),  так  і  земного.  Земне призначення людини має здійснюватися в суспільстві та згідно з настановами філософів. Активно діючи у своїх земних справах, людина стає подібною до свого творця – Бога. Тим-то вище призначення людини – не відмова од земного на користь небесного, а досягнення вищої досконалості в земному існуванні.
Петрарка (1304 – 1374) у своїй творчості поєднав античну класику з досягненнями середньовічної культури. Він був знавцем античної літератури, міфології, філософії, переносячи їх образи й уявлення у свою творчість. Водночас поет гостро критикував офіційну середньовічну схоластику – формально-логічні прийоми обґрунтування буття Бога та його сутності. Натомість високо цінував ту філософію, що є не лише в книгах, а й у „мудрих головах”. Особливий інтерес у поета-філософа викликає внутрішній світ людини, яка у своїх діях і вчинках має покладатися як на Бога, так і на саму себе. Крім того, людина повинна дбати не лише про досягнення блага в небесному світі, а й мати задоволення від життєвих пристрастей, що приносять справжні радощі в земному існуванні – такі позиції він обстоює в діалозі „Моя таїна”.
Яскравим представником доби Відродження був німецький мислитель Ніколай Кузанський (1401 – 1464). В його творчості поєдналися всі риси культури й філософії Ренесансу. Сам він був філософом, – математиком, астрономом, мовознавцем і водночас кардиналом католицької церкви. Основною проблемою для філософії Кузанського була проблема Бога та його зв’язку зі світом. Він намагався виробити універсальне осмислення основних засад світу, вважаючи, що матерія ніщо порівняно з духом, а її закони підпорядковані божественному принципові, що пронизує Всесвіт, який відзначається своєю досконалістю -як своєрідний твір мистецтва. Однак мислитель протиставляє (в дусі античного неоплатонізму) Бога як абсолютний максимум скінченному світові. Водночас його Бог містить у собі й абсолютний мінімум. Тож він постає як усе в усьому, як такий, що охоплює собою все буття не лише актуально, а й потенціально. Такому уявленню про світ відповідає й образ людини в Н.Кузанського, яка в нього містить мінімум і максимум, а також є унікальною й неповторною. Здатність до пізнання в людини також належить до її сутності. Людина починає пізнавати за допомогою чуттів (окремі речі), а завершує інтелектуально-інтуїтивним і навіть естетичним осягненням (сутності Бога і світу).
У творчості Франческо Вали (1407 – 1457)проявляється спроба поєднати дві життєві позиції, притаманні античним філлософам – стоїцизм (аскетизм) та епікуреїзм (принцип задоволення). Мислитель вважає, що людина повинна подолати гріховність своєї природи, щоб досягти блаженства в потойбічному світі. Не відкидаючи земних задоволень, Вала вказує, що вони повинні поєднуватися з інтересами людини, і водночас інтереси кожного індивіда мають обмежуватися інтересами інших людей. З іншого боку, прагнучи до земних задоволень і радощів, людина не повинна забувати про плекання в собі справжніх високих чеснот.
Піко дела Мірандола (1463 – 1494) у своїй творчості (особливо у трактаті „Про гідність людини”) долає як античну, так і середньовічну традицію в поглядах на людину. На його думку, людина не залежна ні від земних, ні від небесних ієрархій – вона сама пронизує собою, своєю сутністю всі світи. Таке її місце визначається свободою вибору. Завдяки цьому вона може піднестися до зірок та ангелів, а може впасти й до звіриного стану. Тож свобода як передумова й результат творчої діяльності людини передбачає її відповідальність за здійснений вибір.
На таких позиціях щодо людини стояв і П’єтро Помпонаці (1462 – 1525). У трактаті „Про безсмертя душі” він показує, що людина має не просту, а множинну природу, що дозволяє їй посідати місце між- смертними та безсмертними сутностями. Мислитель наполягав на тому, що людина як найбільше чудо серед усіх творінь може втілюватися в будь-яку природу, бо її наділено здатністю наслідувати властивості речей. Або, як він каже, „немає нічого у світі, що хоча б якоюсь властивістю не могло б мати спільного з людиною, чому виправдано називають її мікрокосмом, або малим світом”. І хоча люди й відрізняються одне від одного, проте спільним для них є прагнення до блага завдяки притаманним кожній людині моральним чеснотам.
Еразм Ротердамський (1469 – 1536), голандський філософгуманіст обґрунтовує так звану „філософію Христа”, яка за своїм змістом ширша від офіційного християнського розуміння. Мислитель, зокрема, вбачав у Христі більше людського, аніж божественного. Для нього бути філософом і християнином – одне й те саме. В основі такого розуміння лежало уявлення про потребу дотримуватися природних норм моралі. Еразм не заперечував божественного творіння, ба, більше – він наполягав на тому, що світ створено саме для людини. І хоча спасіння для вічності залежить од Бога, однак у земних справах усе залежить од людини, її вільного вибору та моральної відповідальності. Дотепну критику недосконалої моралі тогочасного суспільства він подає у творі „Похвала глупоті”.
Англійський філософ, письменник і державний діяч Томас Мор (1478 – 1535) відомий передусім своїм твором „Утопія”, де описано фантастичну країну, в якій встановлено справедливі, як на думку мислителя, суспільні порядки. Кінцевою метою зображеного в трактаті суспільства було забезпечення умов для вільного та всебічного розвитку особистості, – що відповідало моральному ідеалу ренесансного соціального устрою. Такі вимоги повинні узгоджуватися з вимогами розуму і сприяти плеканню свободи духу, освіченості, невибагливості й простоти.
Завершує добу Відродження італійський мислитель Джордано Бруно (1548 – 1600). Він почав свій життєвий шлях як католицький чернець, а закінчив на вогнищі інквізиції як активний борець проти католицької церкви. Філософ стояв на позиціях пантеїзму, а також зазнав упливу неоплатонізму, Н.Кузанського та Коперника. Спираючись на геліоцентричну систему, прийшов до висновку про нескінченність світів, у яких можливі розумні істоти, подібні до людей. Згідно з його вченням, незліченні світи складаються із землі, води, повітря, вогню та ефіру. Водночас, як послідовник неоплатонізму, припускав наявність світової душі, яка становить собою духовну субстанцію й рушійну силу для всього світу й окремої речі. Серед усіх речей найвищою субстанцією, або „монадою монад”, є Бог. Пізнання природи здійснюється завдяки любові до неї (адже вона тотожна з Богом). Це пізнання відбувається завдяки „героїчному ентузіазму” людини  (про  що оповідається  в однойменному трактаті). Любов до Бога, нескінченності, природи підносить людину над буденними справами й цим уподібнює її до самого Бога.
Новий час європейської історії та культури охоплює період від 1600 до 1900 років. Однак залежно від предмету дослідження його поділяють на відповідні підперіоди. Це стосується й історії філософії, яку умовно поділяють, щонайменше, на філософію власне Нового часу (1600 – 1700), філософію Просвітництва (1700 – 1800), а також філософію романтизму й німецького класичного ідеалізму (2 пол. 18 ст. – 1 пол. 19ст.).
Так, філософська проблематика першого періоду ставилася й розв’язувалася під кутом зору опозиції „людина – природа”, що випливало з ренесансних натуралістичних настанов. Ця проблематика,    крім   того,    значною    мірою   зумовлена утвердженням у європейському суспільстві товарно-грошових відносин та нового соціального класу – буржуазії. До суто філософського, метафізичного аналізу сутності природи в Новий час долучається приватний інтерес з метою її використання. Європа стає спільним для всіх держав ринком, а також спільним полем діяльності вчених та філософів. У контексті новочасного натуралізму людина розглядається як вище творіння природи, що підпорядковане тим самим природним законам. Людська істота розумілася як досконалий механізм, а з іншого боку, – як дрібна піщинка в закономірних природних зв’язках.
Новий час відзначається також піднесенням на вищий рівень ролі людського розуму. Саме з цим періодом пов’язане зародження європейського раціоналізму (від лат. раціо – розум) – як філософського принципу, так і позиції практичної вигоди. Філософи вважали, що природа влаштована розумно, тому, пізнаючи   особливості   людського   розуму,   ми   пізнаємо особливості самої природи, і навпаки. Водночас для зазначеного періоду   був   притаманний   механіцизм,   тобто   зведення різноманітних проявів природи й людських якостей до законів механіки. Це було викликане значними успіхами земної та небесної механіки (Ньютон) та її прикладним застосуванням у задоволенні потреб нового способу виробництва.
Англійський   філософ   Френсис  Бекон   (1561   –   1626) започаткував експериментальний метод у природознавстві. У своєму трактаті „Новий органон” він наполягає на тому, що людський розум, пізнання мають стати засобом підкорення природи для задоволення потреб людини. Саме йому належить знамените „Знання – то сила”. Природа, за Беконом, являє собою сукупність тіл, що наділені різноманітними якостями, які й можуть стати корисними людині. Мислитель був переконаний, що правильне пізнання природи можливе за умов, коли людина очистить свій розум від вроджених та набутих помилок, або ідолів (ідолів роду, печери, ринку, театру). Здобуті за допомогою очищеного розуму знання людина повинна використати на практиці, тобто при освоєнні природи й улаштування суспільного ладу. Крім того, знання й освіта повинні слугувати людині в досягненні свободи. Все це здійснюється в ідеальному суспільстві, поданому в трактаті „Нова Атлантида”. Воно організоване за принципами раціональності й науки й базується на розвинутій техніці, яка покликана задовольнити розумні потреби кожного члена цієї „Республіки вчених”.
Французький філософ, фізик і математик Рене Декарт (1596 – 1650) відомий як творець аналітичної геометрії, вихрової космогонії та автор перших ідей про відносність руху та спокою та ін. У фізіології він уперше описав „рефлекторну дугу”. Його онтологія спиралася на принцип деїзму, за яким Богові відводилася функція першопоштовху. Визначальною ознакою природи він уважав протяжність, а душі – мислення. Крім того, мислитель знаний своїми пошуками вихідних пізнавальних принципів, які б не підлягали сумніву й спростуванню. Таким принципом для нього стало „Когіто ерго сум” – „мислю, отже, існую”. Такий підхід робить його справжнім фундатором європейського раціоналізму. Декарт відомий своїм твердженням про „природжені ідеї””, що їх людина має ще до народження. Однак для філософа людина – то досконалий механізм, у якому взаємодіють протяжна (тілесна) та мисляча (духовна) субстанції.
Томас Гобс, англійський філософ (1588 – 1679), поділяв філософію на дві частини: на філософію природи та філософію держави. А оскільки між реальною природою та державою (суспільством) перебуває людина, то варто досліджувати й людину. Згідно з філософом, світ являє собою сукупність тіл, пов’язаних між собою механічним рухом. Так само пов’язані рухом  і різноспрямованими зусиллями тварини та люди. Незважаючи на це людина – то досконалий механізм, у якого серце – пружина, суглоби – коліщатка й т. ін. Водночас, хоча суспільство мислитель ототожнював з біблійним чудовиськом Левіафаном, все ж у поясненні його рушійних сил він виходив з потреб і намірів людей, тож природу людини він визначав і як сукупність пристрастей, здібностей і сил. Як усі інші природні тіла, людина відштовхується од того, що приносить їй шкоду, а до корисного й приємного притягується. З огляду на це, вона позбавлена свободи волі, адже піддається   владі   егоїстичних  схильностей.   За  таких  умов співіснування людей здійснюється за принципом „війна всіх проти всіх”.   Розуміння  цього  спонукає  егоїстичних  індивідів  до укладання суспільної угоди (створення держави). Однак створена в такий спосіб держава, як Левіафан, обплутує всіх громадян, повністю підкорює їх собі й позбавляє свободи.
Якщо Гобс питання моралі й свободи досліджував з позицій потреби співжиття людей у державі, то для голандського філософа Бенедикта Спінози (1632 – 1677) проблема етики (основний твір „Етика”) – то питання людського щастя. Цьому присвячена його онтологія. Мислитель уважав, що основу світу складає субстанція, що ототожнювалася ним одночасно і з природою, і з Богом. Тим-то вона оголошується причиною самої себе   й   кінцевою   причиною.   Природа-субстанція   наділена нескінченною кількістю атрибутів, з яких лише два – протяжність і мислення – доступні людині. Вона також відкривається людині через свої модуси, тобто конкретно проявлені форми. До модусів належить і сама людина, що містить у собі протяжність як тілесність і душу як мислення. Душа як мислення охоплює собою розум та афекти, тобто почуття і пристрасті. Свобода людини, за філософом, досягається через пізнання своїх пристрастей й законів природи і звільнення в такий спосіб з-під їх влади. Таке розуміння мислитель виразив в афоризмі „Свобода – пізнана доконечність”. Найкращим засобом пізнання філософ уважав інтелектуальну інтуїцію.
У вченні про сутність людини та її пізнавального ставлення до світу належне місце посідає й філософія англійського мислителя Лока (1632 – 1704). Він виступив проти вроджених ідей Декарта, вважаючи, що розум має лише вроджені здібності. Від народження розум людини є чистою дошкою (табула раса). Тож усяке знання про світ ґрунтується на чуттєвому досвіді, який розрізняє первинні якості, ті, що належать зовнішнім предметам, і вторинні, ті, що визначаються відчуттями – звук, запах, колір, смак. Лише в такий спосіб отримані дані про зовнішні об’єкти в розумі (через рефлексію) об’єднуються в ідеї.
У поглядах на суспільство і державу Лок продовжує ідеї Гобса, однак уводить у своє вчення питання власності й праці, без яких, на думку філософа, не можливе життя людей. До того ж власність вважається природженою людині, випливає з її егоїзму. І якщо Бог дав людині всю природу, то найбільшу користь вона приносить тоді, коли стає приватною власністю. У вченні про державу Лок вимагав розподілу форм влади – на законодавчу та виконавчу. Уряд у такій державі повинен підкорятися законам, що випливають із суспільного договору, а також захищати особисту свободу й приватну власність громадян. Якщо ж уряд не виконує своїх обов’язків перед громадянами, то вони мають право його замінити.
Другий період філософії Нового часу – доба Просвітництва – найбільш характерна для Франції (1715 – 1789). Однак цей інтелектуальний і культурний рух поширився на більшість країн Європи та Північної Америки. Це був період антифеодальних революцій, зміцнення й розвитку нового суспільного ладу -буржуазних товарно-грошоьих відносин. Наявний суспільний лад, абсолютизм європейських монархій ставали гальмом суспільного поступу, суперечили потребам нового соціального класу. Такий лад оголошувався нерозумним і повинен був поступитися такому, який будувався б на „розумних” засадах. Це спричинилося до того, що чільні діячі французького Просвітництва стали водночас ідеологами майбутньої революції.
Даламбер і Ламетрі, Дідро і Русо, Гельвецій і Гольбах, Кондільяк і Вольтер – продовжили естафету раціоналізму 16-17 ст. Саме з позицій раціоналізму критикувався феодальний лад, католицька церква, консервативні й реакційні форми правління. Віра в силу людського розуму, розумність самої природи тут була перенесена на суспільство. І якщо для попередньої епохи властивим  був розвиток  філософії вглиб,  спрямований  на вивчення сутності світу і речей, то Просвітництво своє основне завдання вбачало в поширенні освіти, знань, нагромаджених наукою.   Одною   з   визначальних   рис   Просвітництва   був матеріалізм та атеїзм, якого дотримувалася значна більшість його найактивніших діячів.  Природа визнавалася розумною тією мірою, якою вона спроможна була створити розумну людину. Звідси   розумними,   а   отже,   природними   й   такими,   що відповідають природі людини, повинні бути суспільні порядки. На переконання вождів просвітницького руху, справедливість і моральність суспільства залежить од поширення знань серед людей. У цьому ж запорука соціального поступу загалом.
Оскільки і людина, і суспільство тлумачилося просвітниками як певний механізм, машина (твір Ламетрі „Людина-машина”), остільки свобода мислилася ними як така, що можлива завдяки пізнаним законам природи (трактат Монтеск’є „Про природу законів”) й суспільства, які не залежать од людей. Тому віра у світле   майбутнє   людства   поєднувалася   у   французьких просвітників з фаталізмом. Хоча, з іншого боку, концепція розумного егоїзму кінцевою метою передбачала щастя людини, побудованого на засадах свободи, рівності та братерства. На зміну тиранові, наполягав Гольбах, повинна прийти республіка, в якій громадянське благо і верховний закон тотожні одне одному. Іншими  словами,  має  здійснитися  принцип  ,держава для людини”.  Філософ – також вважав,  що цьому має сприяти нагромаджене    суспільне    багатство,    яке    повинне    стати матеріальною підставою щасливого життя всього народу.
Романтизм охоплює собою незначний історичний період (перша половина 19 ст.), однак його вплив відчували на собі різноманітні філософські, естетичні й культурологічні напрями і школи. Цей напрям європейської суспільної думки сформувався як своєрідна реакція на результати Французької революції, яка не виправдала сподівань на можливість розумної перебудови суспільства. Об’єктивно романтизм став викликом й основним настановам Просвітництва, його соціально-політичним та етичним ідеалам.
Найбільш визначними діячами романтизму, що глибоко розробляли філософську та культурно-естетичну проблематику в Німеччині, були Шелінг, Новаліс, брати Шлегелі (так званий Йєнський гурток романтиків). Згідно з їхнім ученням, природа являє собою досконалий художній твір, а тому поет краще пізнає природу, ніж учений. Звідси чим більш поетичне судження, тим більше воно істинне. З таких позицій романтики ототожнювали філософію з мистецтвом (і навіть з міфологією) і проголошували, що в пізнанні провідна роль належить не розумові, а інтуїції, внутрішньому осяянню.
У поглядах на історію романтики виходили з інших, аніж просвітники, засад. Вони вважали, що в історії не може бути закономірностей, оскільки кожна історична подія є одноразовою й неповторною. З іншого боку, природу й історію об’єднує те, що історія, як і культура, подібна до самостійного організму, що реалізує певні, в тому числі міфологізовані принципи та ідеї. Культура, крім того, уявляється незалежною від будь-яких зовнішніх упливів. Замкненість культури певного народу чи цивілізації позначається на тому, що вона не може бути відтворена адекватно в іншій культурі (напр., твердження романтиків про те, що „поезія не перекладається”). Ба, більше -кожний митець постає як деміург, творець культури чи художнього твору разом із самими законами творчості.