Людина, космос, Бог в античній філософії та християнській філософії Середньовіччя

Червень 7th, 20119:07 pm

0


Людина, космос, Бог в античній філософії та християнській філософії Середньовіччя

Європейська античність охоплює собою період від 6 ст. до н.е. до 5 ст. н.е., тобто час, коли утверджувався, розвивався й занепадав рабовласницький лад. У стародавній Греції складаються умови, коли із числа вільних громадян міст-полісів виділяються люди, для яких заняття філософією стає їхньою професією. Перші мислителі прагнули подолати міфологічні уявлення, притаманні для даного періоду, й дати раціональне пояснення явищ природи, людини та міжлюдських взаємин. Водночас усі вони все ще перебували під упливом міфології, що й визначало особливість античної філософії та розв’язання нею світоглядних проблем. Визначальними її рисами можна назвати такі:
а) філософія античності була не лише осмисленням сутності світу і людини, а й переживанням та художньо-образним її перетворенням;
б) світ сприймався античним греком (римлянином) як упорядкований космос, що постав із хаосу; світ (макрокосм) уподібнювався до людини мікрокосм) й наділявся її рисами -розумом, волею, пристрастями;
в) моделлю світу поставали, крім живої людини, також скульптура чи театр, у якому діючими особами були люди, боги, уособлені природні стихії;
г) згідно з античними уявленнями, над космосом і людиною панував невідворотний фатум, якому підлягали навіть боги.
Усі зазначені риси більшою чи меншою мірою проявлялися у філософських творах давньогрецьких, а відтак і римських мислителів. З огляду на те, що основна увага античних філософів була звернена до сутності людини і космосу, то їх філософію називають космоцентричною й антропоцентичною (від гр. антропос – людина).
Перші філософи були „фізиками”, тобто вони прагнули зрозуміти походження і сутність світу, в основу якого покладали одну або декілька природних стихій. Так, Фалес(625 – 547 до н.е.). уважав, що в основі світу лежить вода (рідина), Анаксимандр (610 – 540 до н.е.) – без’якісний апейрон, що містить у собі всі протилежності світу, Анаксимен (588 – 525 до н.е.) за основу брав повітря, Геракліт (544 – 483 до н.е.) -вогонь, Емпедокл (490 – 430 до н.е.) – землю, воду, повітря й вогонь, а Демокріт (460 – 370 до н.е.) й Епікур (341 -270 до н.е.)
неподільні частки – атоми, комбінація яких дає всю різноманітність світу й тілесну будову людини й навіть її душу. Всі ці елементи, чи стихії наділялися людськими якостями й рисами. Так, Геракліт вогонь ототожнював з логосом (розумом), а Емпедоклові першоелементи поєднувалися й роз’єднувалися завдяки „дружбі” й „ворожнечі”. Такі уявлення відповідали тому рівню знань, коли в поле зору мислителів потрапляли саме природні явища і процеси, які в житті людини відігравали визначальну роль і становили найбільшу цінність. Знання про космос як істина допомагали грекам зрозуміти сутність світу, орієнтуватися в ньому й визначати своє місце, в тому числі, відповідно до їхніх уявлень, – досягнути безсмертя.
З розвитком античного суспільства, ускладненням міжлюдських взаємин, зростанням ролі полісів, а в них -окремої людини, якраз людина, індивід (хай це були ще тільки видатні полководці, політичні діячі, жерці й місти, а також майстри-ремісники) дедалі більше стає предметом роздумів і набуває найвищої оцінки. З огляду на це, представники школи софістів-мудреців (Протагор) роблять висновок про те, що „людина є мірою всіх речей”. Тут доцільно зауважити, що для стародавніх греків річ може проявлятися як: а) сама людина та її вчинки; б) предмети, що виготовлені людиною й задовольняють  потреби;  в) організація  суспільного  життя (поліси); г) моральні вимоги і вчинки, за допомогою яких регулюються міжлюдські взаємини. Тобто річ – створене людиною і для людини, де мірилом є вона сама. Крім того, для філософів-софістів був важливим висновок про те, що кожна людина могла висловити своє власне судження про ці речі, про їх істинність чи неістинність.
Учень софістів Сократ (470 – 399 pp. до н.е.) предметом своїх роздумів також робить людину. Він навіть висловив міркування про те, що про зірки нехай говорять боги, а людина має говорити про людину. Тож своїх учнів він закликав: „Пізнай самого себе!”. Це гасло повинне було спрямувати людей на формування високих моральних чеснот, серед яких на чільному місці – знання про добро і зло. І як попередні філософи шукали спільну  основу  світу,  так  Сократ  прагнув  за  окремими судженнями окремих людей про доброчинність, мужність, красу знайти спільне для всіх істинне судження (ідею), незалежне від окремих уявлень про істину. Або ж людина повинна у своєму пізнанні підноситися від учинків і суджень до ідеї про справжні, істинні вчинки і чесноти. А ці ідеї, на переконання Сократа, існують самі собою ще до будь-яких намірів та діянь людини. їх пізнання має стати запорукою високої моральності людини й визначення її долі після смерті, в потойбічному житті.
Учення про ідеї самі собою продовжив і розвинув Сократів учень Платон (428 – 348 до н.е.). Він переконував, що всі речі існують як тіні ідей, а ці – до всяких речей і незалежно від них. Поєднуючись із речами, ідеї надають їм існування, а також певних якостей і властивостей. І якщо речі виникають і зникають, то ідеї живуть вічно. Тим-то світ поділений на реальний, у якому існують минущі речі й людина, та ідеальний (світ ідей). Ідеальний світ у Платона являє собою ієрархію, своєрідну піраміду, на верхівці якої перебуває ідея ідей, або ідея Блага, яка фактично тотожна з Істиною і Красою й самим Богом.
Виходячи з античного ототожнення Космосу й людини, а також згідно з міфологічними уявленнями, Платон розглядає світ як живу істоту, завдяки якій існує й людина. У своїх діалогах він показує, що тіло людини створене з тіла Космосу, а душа – з космічної душі, створеної богом. Душа людини складна, бо вона має розумну частину й нерозумну, що призводить до постійної ворожнечі, позаяк тіло людини й нерозумна частина душі борються з розумною. Платон навіть уважав, що з вини тіла, через його пристрасті нам нема часу займатися філософією.
За Платоном, душа людини, як і душі інших живих істот, перебувають (створені богами задовго до тіла) на зірках. Вони вселяються в якесь тіло, а по його смерті переселяються в інше, до того ж як у людину, так і в рослину й тварину. З цього випливає й особливість пізнання. Філософ уважає, що пізнання світу – то спогад душі про її мандри та перебування в
ідеальному світі.
Для Платона річчю, в яку вселилася ідея, була також і держава, чому й панує вислів „Платонова ідеальна держава”. Вона є „ідеальною” за походженням (як утілення ідеї), а так само й за рівнем досконалості, а отже, й істинності. З таких позицій мислитель критикує всі наявні на його час форми державного устрою, хоча в його „проекті” проглядаються елементи правління держави єгипетських фараонів. Крім того, структура держави (як середнє утворення між людиною і Космосом) нагадує будову людини, де органам живлення й розмноження відповідають .землероби й ремісники, серцю – стражники, а голові – мудрі правителі. Тобто, за Платоном, правителі мають бути мудрецями (деякі дослідники й перекладачі подають це слово неправильно – як філософи).
Платонів учень Аристотель (384 – 322 до н.е.). піддав критиці учення свого вчителя про ідеї. Він уважав, що ідеї не можуть існувати окремо й до речей. Натомість він висунув твердження, що світ являє собою нерухому, пасивну матерію (гр. гюле – жива, здатна до народження). Однак вона набуває різноманітних видів завдяки активній формі. Найвищою формою в ієрархічній структурі є Форма форм, або ж бог, тобто вічна й непорушна сутність, що також відділена од речей, однак є для них активною і творчою силою. Водночас бог в Аристотеля – це чистий діяльний розум. Як бачимо, й тут структура Космосу нагадує будову людини, яка своєю діяльністю, що спрямовується розумом, надає різноманітних форм речам, залишаючись при цьому принципово незмінною.
Про людину філософ каже, що бути доброю чи злою визначається її волею, а також тим, що людська душа поділяється на розумну й нерозумну частини. Аристотель уважає, що прагнення до вищих чеснот відвертає людину та її душу од різних спокус. Це сприяє формуванню в неї таких рис, як розважливість, справедливість, мужність, які у своїй сукупності роблять людину щасливою. Цьому також сприяє те, що людина здатна розрізняти добро і зло, має уявлення про справедливе й несправедливе.
У  соціально-політичному  вченні   Аристотель  визначає державу як форму співжиття громадян, які використовують певний політичний лад, що складається з трьох основних елементів: законодавча, адміністративна і судова. До того ж кожен із цих підрозділів державного управління складається з різних людей. Водночас держава – це сукупність громадян, де кожен є, за визначенням філософа, політичною (соціальною) твариною. А походить держава з сімей та поселень, тобто існує цілком природно. Верховна влада має належати монархові, як главі сім’ї. Метою держави, на думку філософа, повинне бути щасливе життя громадян.
Філософія Епікура (341 – 270) належить до елінського періоду, коли настає криза грецького античного суспільства й загострюються суперечності між людьми. Він розв’язує питання світобудови й розвиває атомістичне вчення свого попередника Демокріта. Однак його атоми як найдрібніші часточки Космосу – це неподільні індивіди тодішнього суспільства. І як атоми не сковані космічною доконечністю, а у своєму „вільному падінні” можуть відхилятися од наперед визначених траєкторій, так само й індивіди мають певну свободу, щоб уникнути страждань. Цього  можна досягти,  якщо  жити  розумно,  морально  і справедливо. Цікавою є думка мислителя про те, що страждання душі значно важчі, ніж страждання тіла, позаяк тіло страждає лише від теперішнього стану, а душа – від переживання минулого й майбутнього. Про філософію мислитель казав, що вона так лікує душу, як медицина тіло.
Представник філософії римських стоїків Сенека (4 до н.е. – 65 н.е.) належить до елінського періоду й водночас закладає світоглядне підґрунтя нової доби й нової культури -християнства. І якщо в питаннях світобудови чи теорії пізнання він дотримувався назагал традицій античної філософії, то його вчення про душу відповідало новим запитам і прагненням переважної маси населення Римської імперії. Так, він уважав, що тіло є в’язницею душі, а душа – гість тіла або навіть його в’язень. Тож вона прагне вирватися з тіла для безмовного, блаженного життя на небі. Значна частина його повчань, де він закликав до ласки і всепрощення, проповідував милосердя і любов до ближнього, викладена в його „Моральних листах до Луцілія”. Саме такі чесноти, як відомо, проповідуються християнством.
Доба Середньовіччя (3-14 ст.) являє собою тривалий період, що починається занепадом античного рабовласницького суспільства і завершується розкладом феодального ладу й зародженням товарно-грошових відносин. Оптимістичні, життєствердні настанови античного світогляду поступаються місцем християнським, згідно з яким оголошується природжена гріховність людини в земному житті й потреба подолання цієї гріховності через глибоку віру в Бога та дотримання вимог церкви.
Для християнського світогляду притаманним було те, що Бог оголошувався центральною й усеохопною сутністю світу й тогочасної його картини. Тим-то християнську філософію називають теоцентричною (від гр.теос – бог). Усі явища в природі, суспільстві й індивідуальному житті людини ставилися в залежність од Бога, од віри в нього. Згідно з книгою Буття Старого Заповіту, весь світ створено Богом, а вершиною цього творення є людина, що покликана користуватися всім, що нижче від неї. Природа у християнському світогляді розглядається лише остільки, оскільки вона є проявом творчої волі Божої та його промислу.
Головними віросповідними книгами християнської релігії стають Старий та Новий Заповіт. Ці книги в часи їх написання були звернені передусім до почуттів людини, а не її розуму. Це можна пояснити тим, що культ розуму, притаманний античності не привів людей до щасливого блаженного життя, не приніс їм щастя. Тож він і став першою жертвою нової релігії. Крім того, першими християнами були люди, які практично не мали ніякої освіти і схильні були некритично, на віру сприймати історії та оповіді євангельських авторів, тим більше їм був недоступним глибокий смисл та символіка священних книг.
Тож   цілком   природно,   що   перші   богослови   (отці християнської церкви) засобом пізнання оголошують не розум, а „нерозумність”, абсурдність суджень про відповідні біблійні події. Таким був один з перших середньовічних християнських богословів та філософів Тертуліан (160 – 120). У своїй творчості він відобразив суперечність між світоглядом античності й середньовіччя,  керуючись настановами апостола Павла,  за якими „там де віра, там розуму не треба”. Тим-то філософ-богослов проголошував: „Вірую, тому що безглуздо”. Виходячи з гріховної природи людини, Тертуліан відповідно тлумачив і суспільство. За його вченням, існує два світи: світ диявола (земний світ більшості людей) та світ божественний (церковна громада християн). Звідси люди можуть подолати свою злу природу лише ставши християнами.
Якщо Тертуліан виступив як критик античного раціоналізму, то Августин Блаженний (354 – 430) став учителем європейських народів, залучивши їх до багатої спадщини античної науки та філософії. Він був також першим християнським мислителем, який виклав систематичне вчення церкви. Якщо в перший період своєї творчості він цікавився питаннями зовнішньої природи та її пізнання (в чому проявився вплив філософії Платона та неоплатоніків), то згодом свою увагу він переносить на внутрішній світ людини, на її переживання й пошуки смислу життя, ставлення до Бога та християнської церкви.
Головною проблемою для мислителя були походження зла й подолання його за допомогою віри. Однак на противагу Тертуліанові Августин проголошував: „Вірую, щоб розуміти”. Він один з небагатьох отців християнської церкви став на захист людського тіла, наполягаючи на тому, що людина повинна поважати своє тіло, оскільки воно створене Богом, як і вся людина – за образом і подобою Божою. І все ж душа повинна володіти тілом, керувати ним, позаяк тілесність (що має ознаки матерії) несе в собі недосконалість, а отже, можливість зла. Боротьба в людині між добром і злом породжує совість, як моральний закон, записаний Богом у серці людини.
За Августином, не лише людина „розп’ята” між добром і злом. Все людство являє собою зіткнення цих двох первнів, які в соціально-політичному вченні мислителя подаються як арена боротьби між „градом Божим” (християнською церквою) та „градом земним” (людським суспільством). Реальна історія, на його думку, має завершитися перемогою церкви, що ознаменується приходом самого Христа.
Подальший розвиток філософії Середньовіччя відбувався, з одного боку, як осмислення арабо-єврейської науки з позицій аристотелізму, а з іншого – як обгрунтування церковної науки (теології) та раціоналістичної систематизації учень отців церкви. Найбільшим систематизатором можна вважати Томаса Аквінського (Аквінат, 1225 – 1274). У своєму вченні («Сума теології») мислитель визнавав матерію, співвічну з Богом, з якої творяться речі, що як ідеї одвіку перебувають у божественному розумі, а після творення набувають ієрархічного порядку. Бог постає як першопричина й кінцева мета всього сутнього. Джерелом і способом пізнання світу й Бога є віра й розум. Вони не суперечать одне одному, позаяк пізнають божественну істину. Однак, згідно з принципом двоїстої істини, релігійні знання є вищими порівняно з науковими та філософськими, оскільки є істинами вічними. Що ж до філософії, то вона підносить ці істини до людського розуму.
У вченні про людину Томас Аквінат стверджує, що людський індивід являє собою поєднання душі й тіла, що робить людину найблагороднішою з усіх живих істот. Цікавою є його думка про те, що кожна людина має свій інтелект як прояв особистісної душі. Тому не інтелект мислить сам собою, а людина за допомогою інтелекту. В такий спосіб вона пізнає добро і зло, яке є не просто злом, а недостатнім добром. Звідси кінцевою метою для людини є блаженство, що досягається за допомогою теоретичного розуму (філософії), який покликаний пізнати абсолютну істину, тобто Бога.
Зародження філософської думки відбувалося майже одночасно на Заході – в античній Греції і на Сході – в Індії та Китаї. Зазвичай Стародавній Схід асоціюється саме з цими двома країнами, й аналіз їх історії й цивілізації звернений до багатої духовної традиції, що передається від покоління до покоління як в усній, так і в писемній формі. До того ж одні дослідники різноманітні вчення (напр., Упанішади, Дао-де-цзин, вчення Конфуція) називають філософськими, інші -передфілософськими. Таке різнотлумачення залежить від того, якою мірою історик філософії виявляє в текстах міфологічний, релігійний чи власне філософський, раціональний складник. Адже наявність у тій чи тій праці світоглядних, смисложиттєвих питань і роздумів (про сутність світу і людське призначення) ще не робить її філософським трактатом. Таким вона стає в тому разі, коли зазначені питання розв’язуються раціонально-теоретичними засобами (принципи, поняття, категорії), що доконечно приходять на зміну міфологічно-фантастичним образам та релігійній вірі й поглинають (знімають) їх у своєму змісті. З цього погляду, видатний німецький філософ XIX ст. Гегель мав рацію, коли не вважав за потрібне включати у свій курс аналіз творів давньоіндійських мислителів, позаяк, на його думку, вони рясніють численними вигадками або й просто нісенітницями.
Зрозуміло, що надзвичайно важко відтворити в одній лекції всю історію філософії від часу її виділення в окрему галузь знання (понад 2,5 тис.років). Тож ми обмежимося найвидатнішими її представниками та їх найвизначнішими ідеями, зберігаючи при цьому принцип наступності й значущості кожного вчення чи напряму та їх подальшого розвитку.