Марксистські погляди на політику

Грудень 18th, 201111:49 am

0


Марксистські погляди на політику

Марксистські погляди на політику

Головна політологічна концепція марксизму — вчення про диктатуру пролетаріату, додаткову вартість і класову боротьбу, матеріалістичне розуміння історії, вирішальну роль народних мас як творців історичного процесу, основу політичних суб’єктно-об’єктних відносин. Протягом десятиріч суспільно-політична думка грунтувалася на політологічних постулатах про те, що політичні погляди і політична система, яка їх реалізує, утворюються на основі суспільно-економічних відносин, що хоча базис первинний, а політична надбудова вторинна, все ж остання чинить вплив на базис, тобто політика або захищає існуючий базис, або створює умови для його перетворення; що держава — продукт класових протиріч — виступає на захист інтересів економічно панівних класів і зникає разом зі зникненням класів; що економічно панівний клас формує в суспільстві власну ідеологію і політику.

Політологічні концепції марксизму знайшли відображення в теоретичній і практичній діяльності В. Леніна, зокрема, в його поглядах на оновлення суспільства через соціалістичну революцію, основне питання якої — питання про владу, її завоювання і зміцнення. Це призвело до зосередження всієї політичної влади у руках авангарду партії, що дедалі більше бюрократизувався, контролював усю структуру суспільства шляхом розгалуженої мережі номенклатури. Готовність використати терор проти реальних або уявних опонентів, включаючи і свідоме використання колективної провини як виправдання широкомасштабних переслідувань цілих соціальних верств населення, зробила організоване насильство головним засобом розв’язання спершу політичних, а потім економічних та соціальних і культурних проблем. В. Ленін відкрито виступав за використання насильства й масового терору з метою захоплення влади і після цього.

Найбільшим і неперехідним спадком ленінізму є сталінізм. В. Ленін не тільки забезпечив можливість сталінізму, а й зробив більше — ленінський ідеологічний догматизм і політична нетерпимість значною мірою виключили мож­ливість появи будь-якої альтернативи. І це є найсуворішим осудом В. Леніна в “побудові” соціалізму.

Для багатьох країн, які йшли шляхом здійснення політичних засад марксизму, характерними були: екзекуція політичних опонентів і непокірних у процесі та після захоплення влади; екстермінація громадян, котрі належали до різних соціальних категорій і вважалися вороже на­строєними до встановленого ладу, незалежно від їхнього справжнього ставлення, ліквідація незалежного селянства; масова депортація та насильницьке переселення, тотальне переслідування сімей жертв режиму; створення середовища страху, особистої і політичної ізоляції, існування суспільства в сліпо-глухо-німому варіанті.

Сучасний суспільний розвиток підтвердив неспроможність марксистських комуністичних політичних концепцій, які існували до цього часу. Це яскраво підтверджують факти: розпад соціалістичної системи, міжнародного комуністичного руху, відторгнення догм комуністичної ідеології, полпотівський геноцид проти власного народу в Камбоджі, катаклізми в колишньому СРСР, громадянська війна в Югославії тощо.

Як відомо, головна ідея комунізму грунтувалася на тому, що на початку XX ст. багато існуючих систем, навіть демократичних, були байдужі до несправедливостей ранньої капіталістичної фази промислового розвитку. Проте жоден комуністичний режим не отримав влади в результаті вільного волевиявлення народу. Жодна комуністична правляча еліта, навіть після тривалого перебування при владі, не бажала прийти до політичної законності шляхом вільного вибору народом комуністичного розвитку.

Комуністична економіка навіть не наближалася до рівня світової конкурентоздатності. На початку 90-х років XX ст., зазначає З. Бжезинський, коли загальний рівень торгівлі США і Японії становив відповідно 576 та 308 млрд доларів, радянський еквівалент дорівнював 66 млрд доларів, майже 3/4 експорту колишньої радянської імперії становила видобувна промисловість (паливо — 49 %. золото —18 %, деревина — 4 %, діаманти — 2 %). Комуністичні країни (третина світового населення) давали лише 10 % глобального експорту, 3 % технологічних інновацій та 1 % в економічній допомозі країнам, які розвиваються. Вся Східна Європа експортувала менше обладнання, ніж Сінгапур. Така реальна платня за “прийняті” догми, згідно з якими вважалося, що комуністичне виробництво є верхом людського розуму, а з’ясувалося — економічним абсурдом, який закріпачив господарську і духовну енергію народу.

Один з напрямів марксистської думки — так званий австромарксизм в особі О. Бауера, К. Реннера, М. Адлера і Р. Гельфердінга — не відзначався ідейною єдністю. Його прибічники заявляли, що теоретичні постулати — це особиста справа їх авторів і що вони не мають прямого зв’язку з практичною політикою. Серед австромарксистів були ті, хто вважав необхідною соціалістичну революцію, і ті, на чию думку, від капіталізму до соціалізму можна перейти шляхом еволюційного розвитку. Така точка зору врешті-решт стала переважаючою і спричинилася до ідеї поступової “соціалізації” промисловості буржуазною держа­вою в умовах широкого розвитку демократичних засад у суспільстві, свободи діяльності соціал-демократії. Проте погляди і дії австромарксистів не були послідовними, зваженими. Так, домагаючись демократії і навіть організовуючи антифашистську боротьбу, вони в 1938 р. погоджувались із включенням Австрії до складу Німеччини, вважаючи, що у великій державі є більше умов для боротьби за демократію і соціалізм. У повоєнний період австрійські соціалісти висунули ряд цікавих теоретичних думок, зокрема, про “середній клас” як носія прогресивних змін у суспільстві, висловлювалися за можливість синтезу приватної ініціативи з державним регулюванням і планом, широкий демократизм в умовах політичного плюралізму та легітимності. Австро­марксизм можна вважати особливим відтінком соціал-демок­ратії.

Найбільшого поширення ця теорія і політика набула в Німеччині та Швеції. Визначними політиками соціал-демок­ратії на початку XX ст. були Е. Бернштейн, К. Каутський, а в останні десятиріччя — У. Пальмо та В. Брандт. Сучасна соціал-демократія вважає себе насамперед виразником інте­ресів робітничого класу. Вона вийшла з марксизму і була для комуністів своєрідним опонентом при його тлумаченні. Відома, зокрема,  гостра  полеміка між В. Леніним та К. Каутським з питань соціалізму, революції, демократії. К. Каутському вдалося подолати догми марксистського революціонізму — насамперед уявлення про завоювання влади пролетаріатом як основу і єдиний гарант революційної перебудови суспільства — і відстояти тезу про політичну демократію як універсальну формулу соціалістичних змін. Він розглядав позитивні функції інституту держави як органу, який управляє економічним механізмом і гарантує громадянський мир на основі демократичного політичного консенсусу. Держава в його розумінні — це інструмент суспільної інтеграції в ім’я захисту колективних інтересів тієї чи іншої соціальної групи, етносу, людства в цілому. Соціал-демократи домагалися перетворення суспільства віль­ного ринку в інтересах людей найманої праці, відстоюючи й галузі політики теорію гармонії класових інтересів та співробітництва класів і не поділяючи марксистської теорії класів і класової боротьби в її чистому вигляді, заперечуючи диктатуру пролетаріату як єдино можливу форму політичного устрою в новому суспільстві. Щодо ідеї соціалізму, то соціал-демократи розглядали її здебільшого як певний морально-етичний принцип, який реалізується виключно еволюційним шляхом у процесі поступового визрівання цивілізованих матеріальних і духовних основ суспільного життя, розвитку демократії насамперед. Звідси відома формула Бернштейна “кінцева мета — ніщо, рух — усе“, яка сприймалася різними течіями політичної думки по-різному — і як відмова від соціалістичного ідеалу, і як відображення усієї складності процесів переходу до нової суспільної організації.

Отже, політична концепція марксизму грунтувалася на недооцінці історії і неправильному розумінні людської природи. Провал комунізму і марксистської політики, як зазначає З. Бжезинський, є інтелектуальним, на рівні філософії. Система не взяла до уваги прагнення людей до особистої свободи, духовного самовираження і політичного вибору. Вона також заперечувала органічний зв’язок між економічною продуктивністю й особистим прагненням до матеріального добробуту.

Марксизм не усвідомив основних чинників формування міжнародної обстановки у XX ст. Він недооцінив ролі етнічного і національного факторів, не врахував потягу народу до релігії.

Ці операційні, структурні й філософські фактори впли­нули на політичні погляди, які призвели до загальної кризи марксистської доктрини. Життя наочно підтвердило, що марксизм обкрадає людські душі, наповнює їх фальшивими доктринами і відволікає від праці на рідному грунті. Ті, хто вірили в нього, вважали, що пов’язали свою долю з великою істиною, а насправді вони довірилися інтелек­туальній фантазії, якій не судилося ніколи втілитися в людське життя, їхня дорога була дорогою в нікуди.