Методологічні принципи аналізу історичних джерел

Березень 28th, 20132:19 pm

0


Методологічні принципи аналізу історичних джерел

Абстрагуючись від конкретних дослідників, авторів історичних праць, можемо допускати, що вони при дослідженні та висвіт­ленні тих самих процесів і подій минулих часів переважно користуються однаковими джерелами, принаймні, як професійні історики знають про існування тих чи інших джерел. Незважаючи на це, їхні оцінки, інтерпретація, висновки з приводу дослід­жуваних подій часто бувають діаметрально протилежними: норманісти й антинорманісти — у висвітленні проблем походження держави Київської Русі та самого етноніма Русь; російський історик Михайло Погодін і український Михайло Максимович — у трактуванні тяглості етнічного розвитку українського народу від давньокиївських часів і до кінця XIX ст.: перший сконструював як уже згадувалося, так звану теорію пустелі, яка нібито витворилась на подніпровських землях за наслідками Батиєвих плюндрувань, і втечі населення у верхів’я Волги й Оки; другий доводив, що місцеве подніпровське населення попри всі втрати від ординців, знищення окремих міст постійно і в XIII ст., і у XIV ст. заселяло свій край, зберігаючи києво-руську етнічну сутність і культуру; українські історики ХГХ-ХХ ст. однозначно кваліфікували Східну Галичину як український за історією і складом населення край; польські здебільшого кожного разу прагнули доводити, що Східна Галичина разом зі Львовом за історичною традицією, культурним обличчям і населенням — польська земля. Діаметрально протилежними в українській, польській, російській історіографії витворено стереотипи таких історичних персоналій, як Богдан Хмельницький, Петро Доро­шенко, Іван Мазепа, з новіших часів — Симон Петлюра, Степан Бандера. Особливо діаметрально відмінними є оцінки частини польських і частини українських авторів волинських подій 1943 р. Поляки всю вину за кровопролиття покладають на ОУН і УПА, українці вбачають причину цього кровопролиття у за­гарбницькій позиції польських структур, зокрема емігрантського уряду Польщі.

В чому ж справа? Два історики дивляться на минуле через призму одних і тих самих джерел, а бачать минуле зовсім по-різному. Великою мірою це залежить від того, яких методологічних принципів вони дотримуються при читанні історичних джерел. Особливе значення має національна, “патріотична” залежність позиції істориків. Подібно до того, як сучасний політик рішуче захищає національний інтерес власної держави навіть тоді, коли в нього мало аргументів, так здебільшого національні історики прагнуть “захищати” минуле своїх народів від фальсифікації істориками чужих держав, а надто тих, що здійснювали стосовно батьківщини історика ворожі дії. Хочемо ми того чи не хочемо, а така позиція істориків захисту історичного національного інтересу відома у світовому масштабі. Навіть радянська російська історіографія, оцінюючи Катерину II, акцентувала на її здібностях, волі та працелюбності, а українські автори кирило-мефодіївці дали їй визначення: “…курва всесвітня, безбожниця явна”; багато польських, як і багато українських істориків оцінюють радянсько-польське мирне врегулювання про держав­ний кордон орієнтовно “лінією Керзона” 1919 р. несправедливим. Однак польські історики вважають, що врегулювання знехтувало територіальною цілісністю Польської держави в кордонах до вересня 1939 р., а це віднесло “польський Львів” до радянської України і призвело до видворення 800 тис. польського населення з “польських Кресув Всходніх”. Натомість на українському боці врегулювання вважають несправедливим через те, що велика смуга українських етнічних земель від Підляшшя на півночі та до Лемківщини на півдні була не просто відторгнута від України, а й українське населення було з неї вигнане. Різні оцінки історичних подій і процесів залежно від національної приналеж­ності істориків — явище загальновідоме. У багатьох випадках, часом навіть тоді, коли йдеться про археологічні культури, подібні явища пояснюються необхідністю захисту національних інтересів усіма можливими засобами. Очевидно, жодна національна історіографія не може бути вільною повністю від потреб сучасного їй буття народів, але при оцінці історичних джерел, їх прочитанні й інтерпретації, як і при висвітленні історичних подій взагалі, історики повинні дотримуватись низки методологічних вимог.

Найпершою з них є вимога врахування історичної інформації всіх відомих джерел, доповнення її інформацією ще не викорис­товуваних чи заново відкритих. Справа в тому, що всі викривлені національні, конфесійні, корпоративні й інші інтерпретації минулого найчастіше трапляються внаслідок однобокості джерел, коли історик для обґрунтування тези бере інформацію з одних джерел, не зауважуючи інформації з інших. Загальновідомо, що кожне джерело мало свого творця з його суб’єктивним баченням явищ свого часу і як окреме не може об’єктивно відображати історичну дійсність у її відносній повноті. З огляду на це, неод­мінною методологічною вимогою до дослідника процесів, явищ і подій минулого є використання джерел різнорідного походження, що несуть інформацію про ту чи іншу грань історичної дійсності, тобто вимога зіставляти й аналізувати весь комплекс джерел, який можливо виявити. Цю вимогу дослідницької праці історика можна назвати методологічним принципом комплексності джерел.

Оцінюючи історичну інформацію окремого джерела і зістав­ляючи її з інформацією інших джерел, передусім необхідно виявити ступінь об’єктивності кожного з джерел. Для цього важ­ливо виявити, хто був творцем джерела й якими можливими цілями він керувався, знати місце і час його створення, причинний зв’язок з іншими джерелами. Лише в такому випадку дослідник зможе виявити ступінь об’єктивності чи суб’єктивності джерела і на цій основі доходити того чи іншого висновку про характер досліджуваних історичних процесів і подій.

В історіографії відомі численні приклади, коли зіставлення інформації одного історичного джерела з інформацією іншого руйнувало достовірність першого. В нашому Найдавнішому літописі йдеться про те, що київські слов’яни приблизно в другій половині IX ст. запросили у варягів-русі “собі князя, який би володів нами і радив за угодою, по праву”. І ніби такий князь не тільки сам прийшов і створив державу над Дніпром, а й ім’я своє Русь дав тій державі й найважливіше — також тому народові, що проживав на Подніпров’ї. Однак, згідно з угорськими хроні­ками з першої половини XI ст., угорські королі кожного разу, надаючи в управління синам територію сучасного Закарпаття, іменують його Руською маркою, руським князівством та ін. Чи ж можна допустити, що привнесена з чужини назва народу на Подніпров’я за півтори сотні літ стала загальноприйнятою як власна для одноплемінників того подніпровського племені аж на Закарпатті? Проте коли це підпадає під сумнів, то таким є і літописне твердження, що народоназву Русь подарували нам варяги.

Приклад з пізнішого часу. Львівський підкоморій Б. Москов­ський, який у січні-лютому 1649 р. перебував у складі польської делегації А. Киселя до Б. Хмельницького, записав у своєму щоденнику слова гетьмана: “Виб’ю з ляцької неволі весь руський народ. І якщо раніше воював за свою шкоду і кривду, то тепер буду воювати за нашу православну віру… Досить нам на Україні, і Поділлі, і Волині, тепер досить достатку в землі і князівст­ві своєму по Львів, Холм і Галич”. Ця цитата, що нібито вира­жає формовану державно-територіальну візію Б. Хмельницького вже на початку 1649 р., обійшла всі українські підручники з історії України і, видається, її правдивість в українській істо­ріографії не піддається сумніву дотепер, хоча повідомлення Б. Мясковського про таке бачення державної території України Б. Хмельницьким уже на початку 1649 р. — єдине і своєрідне. Б. Мясковський міг написати так, щоб налякати польське панство, підштовхнути його до активізації боротьби з україн­ськими повстаннями. Як відомо, навіть в апогеї своєї анти-польської боротьби Б. Хмельницький вдовольнявся західною межею козаччини по р. Случ, що, зокрема, підтверджують козацькі літописці. У будь-якому випадку об’єктивність нар-ративного джерела, витвореного свого часу львівським підко­морієм, дуже сумнівна.

Приклади, коли об’єктивність джерела викликає сумнів, можна навести і з пізнішого часу. Дмитро Паліїв, підхорунжий УСС, у своїх спогадах написав, що йому належала найвагоміша роль у діяльності львівського Центрального Військового комітету, що готував збройне повстання австрійських вояків української національності у Львові в жовтні 1918 р. З ним перегукувався інший сучасник Листопадового Чину Михайло Гуцуляк: “Віддаючи справедливість і правду історії, мушу тут ствердити, як наочний свідок…, що фактичним конструктором-архітектором Листопадового Чину був ніхто інший , а таки Дмитро Паліїв. І смію твердити, що якби не він, то хто знає, чи Листопадовий Чин був би відбувся, а якщо так, то чи був би вдався”. Це свідчення повторив 1996 р. автор кандидатської дисертації М. Лазарович, хоча існує чимало сумнівів, щоб сприймати його за об’єктивне. По-перше, найавторитетніші мемуаристи й історіографи першолистопадового чину М. Лозин-ський, О. Кузьма, С. Шухевич, М. Чубатий та інші в жоден спосіб не акцентують на такій ролі Д. Паліїва, а О. Кузьма, наприклад, як прес-секретар української команди у Львові перебував у вирі подій. По-друге, серед творців того Чину було ще 60 старшин (офіцерів) і майже всі мали вищі від підхорунжого звання. Прийнявши версію М. Гуцуляка, історик західноукраїнської національної революції 1918 р. незаслужено применшив роль багатьох її інших героїв.

 

Отже, іншою методологічною вимогою до прочитання істо­риком інформації історичного джерела є встановлення ступеня об’єктивності кожного окремого джерела, що також можливо визначити через порівняння його інформації з інформацією інших джерел, внаслідок критичної оцінки з позицій здорового глузду.

При аналізі джерельної інформації методологічне значення має врахування репрезентативності джерела. Безумовно, важливу інформацію можуть нести всі без винятку види писемних та інших джерел. Проте одну вагу має інформація, закодована в законодав­чому акті, іншу — в мемуарі або нарративі. Універсал Б. Хмель­ницького набагато ширше і правдивіше відображає політику Козацької держави стосовно міського населення України, ніж, скажімо, “Пам’ятки про події в Польщі” литовського гетьмана Альбрехта С. Радзівілла; універсали Центральної Ради акуму­люють в собі головні державотворчі політологічні концепції української національної революції від червня 1917 до січня 1918 р.; публіцистичні ж статті Михайла Грушевського з 1918 р. — це лише відображення еволюції політичної позиції їх автора, так само, як і відома мемуарна праця “Відродження нації” Володимира Винниченка — це лише історичні рефлексії останнього, в чомусь правдивіші, в чомусь надмірно суб’єктизовані.

При оцінці кожного історичного джерела дослідник зобов’я­заний дотримуватися методологічного принципу історизму. Кожного разу джерело слід розглядати як продукт своєї епохи, свого часу, беручи до уваги, чи порівняно з іншими явищами епохи свого походження джерело було важливим здобутком, цінністю, звичаєво виправданою реальністю, а чи вже свого часу покликане було слугувати гнобленню одних людей іншими, інакше кажучи, було злом, а не добром, чи вже у своєму часі сприяло розвитку, а не деградації суспільства та ін.

Присуди війтівських громадських судів ХУІ-ХУПІ ст., за русько-волоським звичаєвим правом у Карпатах, із сучасного погляду видаються нам аж надто суворими, негуманними, коли виносилось фізичне покарання за крадіжку, наприклад, 100 або й 500 київ у громадському місці після Служби Божої, або коли за аморальну поведінку (образу словом батьків, подружню зраду, голосну сварку з сусідкою тощо) присуджувано тричі “хрестом лежати” в церкві під час Служби Божої. За найбільші злочини відрізували вуха, ніс, відрубували палець, останнє за суворістю покарання — вигнання злочинця з громади. Сьогодні аналогічні присуди, покарання вважалися б за приниження гідності людини, реакційними. Однак порівняймо їх з присудами судів, які діяли в ті історичні періоди часто в сусідніх поселеннях 18 магдебурзьким правом, і переконаємось, що з позицій нашого часу вони були ще суворішими, антигуманнішими, дикунськими. (‘уди, згідно з магдебурзьким правом, вдавались до видобування признань під тортурами, застосовували кару “на горло” відру­буванням голови, кару смерті “між небом і землею” (повішання), страту через колесування, страту через спалення на вогнищі. На цьому тлі покарання за русько-волоським правом видаються навіть поміркованими. Так їх можна оцінювати з позицій історизму.

Викопний посуд, наконечники стріл, давній колісний засіб транспорту, відбиток тканини на черепку становлять для нас просто історичні пам’ятки, джерела. Однак чи для часу свого створення і побутового вжитку всі вони призначалися для потреб людей, виконували свої особливі функції? Погляд на кожну річ, що дійшла до нас з минулого саме з огляду їх місця і ролі у тому минулому, й означає врахування методу історизму при аналізі історичних джерел. На межі методологічних і методичних вимог до вивчення й аналізу історичних джерел є завдання та прийоми встановлення достовірності історичних джерел. Це насамперед стосується масових писемних джерел з доби XIV— XVIII ст.: різних ділових грамот (про купівлю і поділ майна, землі, угідь), духовних заповітів (зокрема, про спадщину), грамот на привілеї, присвоєння почесних знань, що найчастіше збері­гаються в архівних фондах судових документів. Для встановлення достовірності таких сумнівних джерел використовують дані хронології, метрології, мови, стилю, історичної географії, згадки про персоналії, організації, установи, які не повинні суперечити інформації сумнівного документа. Великого значення надають ознакам палеографії, дипломатики, водних знаків — філігра-нології.

Загальновідомо, наприклад, що папір у Північній Русі з’явився лише у XIV ст. (Китаї — у II ст., Японії — у VI ст., Західній Європі — в X ст.). Якби було виявлено певний документ із зазначенням місця його створення, скажімо, у Північній Русі, та часу появи до XIV ст., його достовірність слід було б піддати сумніву і застосувати відповідні методики його перевірки. Це ж необхідно було б зробити з документом, надрукованим у Росії “гражданкою” у XVII ст., оскільки добре відомо, що “граждан­ський шрифт” почав впроваджуватися у російське книгодру­кування лише з 1708 р.

Для встановлення місця творення джерела вивчають відомості про топоніми та гідроніми, що згадуються в тексті джерела. Так, у виданні книжки “Руское весілє” Йосифа Лозинського не зазначено місця запису весільного обряду, на основі якого писалася книжка, але в наведених у ній весільних піснях є слова:

Поїхали на ню ловці, Панове гусаковці,

а в іншому місці:

Через село Радохонське їдуть купці чужоземці.

Знаючи, що села Гусаків і Радохонське розташовані у Мостиському районі Львівської області, можемо стверджувати: И. Лозинський вивчав весільний обряд для написання книжки “Руское весілє” насамперед в околицях м. Мостисько.

Багато історичних джерел, зокрема нарративного і науко­вого жанрів, дійшли до нас під псевдонімами їхніх творців. Ця обставина для дослідника джерела утруднює його прочитання, оскільки, окрім самого джерела, додатково нічого не відомо про політичну, громадянську чи іншу позицію автора, а звідси — про ступінь суб’єктивності інформації залишається судити лише на основі самого документа. Безумовно, джерелознавство виро­било певну методику розшифрування псевдоніма, аналізуючи лексику, стиль документа, натяки на походження, захоплення чи уподобання можливих авторів. Проте, як відомо, українські історики дотепер не мають однакової думки або й жодної — про авторство навіть унікальних знаменитих пам’яток нашого істо­ричного письменства. Не існує беззастережної думки про автор­ство “Повісті временних літ” (Нестор чи Сильвестр), Літопису Самовидця (очевидно — Роман Ракушка-Романовський), Густин-ського літопису (ймовірно, Захарія Копистенський), Історії Русів (можливо, Григорій Полетика), “Синопсиса” (тривалий час приписували Інокентію Гізелю) тощо.

Багато власних творів підписували псевдонімами українські діячі М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін.

Макарчук CA. Джерелознавство історії України: Навч. посібп. — Львів: Світ, 2008. – 512 с.

Купить самоспасатели www.unfire-shop.ru.