Між типологією і феноменологією

2 Листопада, 20128:42 pm

0


Між типологією і феноменологією

Низка тематологічних течій ставить за мету не так систематизацію та впорядкування, як інтерпретацію мистецьких явищ, дослідження їхньої цілісності й унікальності зображеного в них світу, спираючись не лише на досвід історичної тематології, а й на специфічну, переважно особистісну, більш чи менш інтуїтивну методику проникливого розуміння і тлумачення, використовуючи поняття «дух епохи», «поетичний світ», «творча особистість».

Geistesgeschichte (нім. – історія духу), чи духовно-історична школа, трактувала історію як еволюційний розвиток людського духу, що виявляється у різноманітних проявах щоденного життя, різних культурних та інтелектуальних галузях певної епохи. Як міждисциплінарний напрям, що ґрунтується на зв’язках між філософією, мистецтвом, суспільною психологією та історією, Geistesgeschichte прагнула з’ясувати світоглядну і світовідчуттєву цілісність певної епохи, течії чи творчої особистості.

Зароджена ще в добу Романтизму (брати Шлеґелі, Шпенґлер), Geistesgeschichte була вперше методологічно обґрунтована у праці Вільгельма Дільтея «Вступ до наук про дух» (1883), де йшлося про, як тепер кажемо, герменевтичні принципи дослідження – не формальний аналіз, а духовне проникнення у мистецький твір і глибоке переживання його за допомогою ідентифікації критика з автором. Згідно з «філософією духу» В.Дільтея, на відміну від науково-природничого пояснення, яке підходить до об’єкта ззовні, у гуманітарній царині необхідне інтимне розуміння, яке вникає в самобутню і неповторну сутність минулих епох, їхній Zeitgeist (дух часу), щоби стати посередником між ними і нашою сучасністю.

Пізніше Ганс-Ґеорг Ґадамер обґрунтував герменевтичний принцип, за яким пояснення того, що важко зрозуміти, треба шукати в ширшому контексті. Специфіку інтерпретації формулює т.зв. герменевтичне коло: збагнути ціле неможливо без з’ясування його складових, і навпаки – складові отримують сенс лише в контексті цілого.

Серед відомих представників духовно-історичної школи – Макс Кох, котрий очолював «Журнал порівняльної історії літератури» (“Zeitschift für vergleichende Literaturgeschichte”, 1886-1910), Оскар Вальцель (1864-1944), Рудольф Унґер (1876-1942), Фрідріх Ґундольф (1880-1931).

Як реакція на позитивістичну «впливологію» духовно-історичний напрям розвивався і в українському літературознавстві. Ознаки Geistesgeschichte можна помітити в І.Франка, М.Євшана та інших українських критиків кінця XIX – початку XX ст. В Україні радянських часів такий підхід деколи називали «цілісним» (Михаїл Гіршман, Роман Гром’як) на противагу «всебічному» (Василь Лесик), який передбачав зовнішню дослідницьку позицію, коли об’єкт підлягає різнобічному обстеженню, розчленуванню, а відтак синтезу.

Сучасний український дослідник Микола Ігнатенко у книжці «Генезис сучасного художнього мислення» (1986) за допомогою відповідно пристосованих герменевтичних методик розгорнув витончену зіставну характеристику поетичного мислення Античності, Середньовіччя і Новочасся, фіксуючи не лише «епістемологічні розриви», тобто нерозуміння і відчуження між епохами, а й спадкоємні лінії між тими самобутніми історичними світами.

Напрямом, спорідненим із Geistesgeschichte, є «історія ідей» (нім. Ideengeschichte), котра простежує перетворення впродовж тривалого часу певних концептів, таких як «людська природа», космографічні уявлення, прогрес тощо. Цей напрям започаткував американський учений Артур О.Лавджой (Arthur O.Lovejoy, 1873-1962), а послідовниками його були Морс Пекхем (Morse Peckham, 1914-1993) та ін. З-поміж найвідоміших попередників Лавджоя був німецький історик літератури та мистецтва, представник культурно-історичної школи Герман Гетнер (1821-1882), котрий намагався реабілітувати Просвітництво і засуджував Романтизм за втечу від соціальної дійсності. Прихильниками вивчення «історії ідей» були Сергій Єфремов («Історія українського письменства», 1911 та наступні видання), Поль ван Тіґем.

Багатьох дослідників, котрі тяжіють до індивідуалізуючого підходу, приваблюють глибинні теми, ітеративні (повторювані) мотиви, наскрізні образи, що творять неповторний поетичний світ митця. «Тематична критика» («критика свідомості», або ж Женевська школа) – напрям, що виник у 1960-1970-х роках і займається вивченням «тем» з використанням багатого інструментарію сучасного літературознавства. Попередником тематичної критики був Ґастон Башляр. За Башляром, у творчості різних митців загальнолюдський духовний досвід повсякчасно варіюється у символічних образах чотирьох стихій – вогню, води, землі й повітря.

Спираючись на Башлярову теорію творчої уяви, відомий поет і літературознавець Богдан Рубчак (США) здійснив проникливе тематичне зіставлення міфопоетики слов’янського модернізму у творчості росіянина Веліміра Хлєбнікова, українця Богдана-Ігоря Антонича та поляка Єжи Герасимовича.