Моральна відповідальність журналістів за створення привабливого образу України в аудіовізуальних ЗМІ – Частина 2

Квітень 14th, 20122:58 am

0


Моральна відповідальність журналістів за створення привабливого образу України в аудіовізуальних ЗМІ – Частина 2

Моральна відповідальність журналістів за створення привабливого образу України в аудіовізуальних ЗМІ – Частина 1

Інколи ми самі вбачаємо у рідних традиціях відсталість, яка заважає еволюційному поступу, штучно створюємо вакуум сучасного культурного простору і заповнюємо його елементами іноземних культур, які професійно створюють чужим націям імідж, ілюзію могутності.

Працівникам радіо й телебачення необхідно поєднати вивчення, дослідження, переосмислення нашого минулого з сучасним світосприйняттям урбанізованого українця. Використовуючи новітні технології у пропаганді урбаністичних форм культури, варто звернутися до творів Віктора Петрова (Домонтовича), Валеріана Підмогильного, Леоніда Кисельова, Юрія Андруховича; Олександра Архипенка, Олександри Екстер (Григорович), Петра Левченка, засновника японської ліногравюри, одного з основоположників.

Звичайно, багатьом журналістам легше, зручніше оперувати вже набутими знаннями, не вдаючись до роботи з самоосвіти, роблячи відкриття нового перш за все для себе. Наприклад, радіо “Ера” веде щоденні передачі “День Янгола”, розповідаючи про імена і знаменитих носіїв цих імен; але українців серед героїв дня немає. Так, 4 травня 2003 року у день Дениса подавався матеріал про Дениса Фонвізина, хоч більш доцільним був би матеріал про Дениса Січинського – композитора, організатора співацького товариства “Боян”, автора романсів, опери “Роксолана”. Вважаємо, що велика мета потребує великих зусиль, тому є потреба у вивченні велетів духу в історії державотворення, в науці, культурі, спорті; журналісти повинні белетризувати нашу історію. Варто позбавити образи героїв нашарувань застарілості, показати красу, шляхетність, сучасність їхньої інтелектуальної спадщини.

Національна свідомість, гідність молодої людини будується на культі героїв-переможців, бо культ поразок не здатен виховати героя. Тільки знімаючи мірку із звитяг, а не принижень, створюючи оптимістичний образ держави, можна орієнтувати на майбутні перемоги, виховувати гідність громадянина. Тут варто згадати досвід США, коли починався “новий курс” Франкліна Рузвельта. Тоді під загрозою тюремного ув’язнення “Голівуду” було заборонено створювати кінофільми із страхіттями, із песимістичним завершенням. Тримаючи посмішку, американці створили певну філософію країни із стовідсотковим оптимізмом. Україні не бракує оптимізму, тому слід звернутися до оспівування перемог української зброї, бо ті, хто писав нам нашу історію, не були в цьому зацікавлені. Нашим журналістам варто рішуче відмовитися від тактики виправдовувань, пояснень, адже масова свідомість сприймає впевненість, аргументованість, що теж потребує чітких знань, переконань.
Наприклад, на радіо “Запоріжжя-FM” пролунав цикл романтичних історій про кожного з 28 полковників доби Хмельницького, про гетьманів України, про маршала Франції, чиє ім’я носить аеропорт Орлі – Григора Орлика, про генералів армії Української Народної Республіки, про Тараса Бульбу-Боровця і Романа Шухевича. Виходячи з листів читачів, на радіо “Запоріжжя-FM” з успіхом пройшов цикл передач Ганни Черкаської про українців – кавалерів ордена Почесного легіону, імена українців на географічній карті світу, бо захоплюючі розповіді про співвітчизників пробуджують національну гордість і бажання знати більше.

Незнання зразків елітарної, аристократичної культури стоїть на заваді їх донесення до українців: не повною мірою оцінили ми творчість Лесі Українки, Миколи Зерова, Івана Світличного; не знаємо жодної цитати з творів “імператора залізних строф” Євгена Маланюка, не дослідили “княжу емаль” Оксани Лятуринської, твори грандеси Наталени Королевої, поезію пантеїста Ігоря Антонича, горду красу лірики Олекси Стефановича.

Необхідно пропагувати й стимулювати найкращі риси історичної ментальності, національного характеру. Разом із тим важливо почуття міри, критичне сприйняття національної спадщини, щоб піднесено-патетичні передачі не втрачали реальності; а, відроджуючи найкраще в національній традиції, треба називати і визначати національну ганьбу, хибні уроки минулого, долаючи традиційні стереотипи.
Мудрість віків учить: пізнайте самих себе і приведіть себе в порядок, але на передній план варто поставити вивчення і культивування творів вишуканих, із шармом романтичних почуттів у всіх їхніх виявах. Всі надбання нашої культури, ментальності мають стати підвалинами для побудови собору національного світогляду молоді.

Усвідомлення телерадіожурналістами особистої відповідальності за створення привабливого образу України має привести до переконання, що прийшов час працювати так, щоб не втратити державність, адже Олег Ольжич зауважував: “Держава не твориться в будучині, держава будується нині” [3, 89]. Творити українське радіо, телебачення мусять люди, які вірять у майбутнє України, живуть життям багатобарвним й цікавим, з поглядом у майбутнє творять державу, не розмінюючись на пошуки ворога та його викриття.

Працівникам радіо та телебачення необхідно також чесно, об’єктивно і самокритично проаналізувати власні якості: світогляд, соціально-політичні позиції, професійні нахили, досвід, відповідальність, рівень здібностей. Після такої ревізії власних складових, прагнучи до максимально ефективної роботи, бажаючи принести реальну користь справі, треба визначити першочергові завдання в роботі над собою, над своїми працями.

Важливо, щоб продукт праці такого журналіста відзначався новизною, оригінальністю, ефективністю та довершеністю, “родзинкою”, неповторним іміджем, тому робота над шліфуванням власних здібностей не повинна припинятися.

Україномовним ді-джеям треба опановувати форму інтелігентної, глибокої, цікавої для обох сторін бесіди; потрібна активність, здатність сполучати те, що в реальному житті ніяк не пов’язане.
Для сучасної молоді необхідно натхнення – особливий духовний стан виступаючого перед мікрофоном, вид “чистого” психосинтетичного впливу, бо не створює у підсвідомості ніяких мимовільних установок. Натхнення ведучих, авторів притягує слухача, створює сприятливий мікроклімат на самій станції. Радіопередача, побудована на натхненні, несе духовну енергію колективу, ефективно впливає на усі соціальні верстви населення і привертає багатих.

Сьогодні для радіо потрібні працівники із швидким розумом, кмітливістю, надійністю, старанністю, відчуттям мови, а для телебачення – особистість із неповторною індивідуальністю, талантом, мудрістю, професіоналізмом, привабливістю. І навіть побутовий стан ведучого – це галузь його психологічної підготовки, переконань виховання, походження.
Молодіжну аудиторію підкорює інтелектуал, людина небайдужа, пряма, щира, об’єктивна, смілива – сильна особистість з розвиненим почуттям гумору; з приємним, добре поставленим голосом, чіткою дикцією; із доступною мовою, але багатим словниковим запасом і знанням іноземних мов. До мікрофона треба посміхатися.

Неможливо дозволити нудьгу, повинні лунати імпровізаційний сміх, обмовки, весела плутанина, суперечка ведучих, де уміння дещо віддалятися від теми, створює ефект нормального людського спілкування.
Аналізуючи мовлення сучасного радіоведучого, іноді можна помітити негативні моменти: байдужість, поверховість автора у висвітленні проблеми, а також прагнення самоутвердитися, продемонструвати свої кращі риси через приниження гостя студії, або телефонного співрозмовника інтерактивної передачі, менторський тон журналіста. До негативних рис можна віднести також убогість словникового запасу ведучих, млявість, тавтології, багатослівність, погано “поставлений” голос, який не дозволяє за допомогою тембру, тональності повною мірою передати зміст; не оптимальне використання темпу мовлення. Відомо, що інтонація у п’ять з половиною разів ефективніша за текст, сприйняття на підсвідомому рівні більше впливає на аудиторію, ніж смислове та емоційне. Слово ведучого, який не відпрацьовує, а живе, є животворним, сприяє мисленню й мріям, тому важливо, щоб це слово було сказано рідною мовою.

Підвищення ролі регіонального радіо й телебачення зумовлено не тільки більшою довірою до нього населення у порівнянні з центральним мовленням, але і його призначенням за сучасних умов, надзавданням, історичною місією – стати ключовою консолідуючою ланкою в системі комунікацій, яке об’єднує населення регіону на основі культурних цінностей, самобутніх історичних традицій, що відповідають його запитам. Сьогодні культурне, духовне, моральне середовище формується не за сприяння власної держави, а всупереч цьому. Молоді запоріжці шукають рідномовну літературу: твори видавництва (“Основа”), якісні часописи (“Сучасність”, “ПіК”), книги Юрія Андруховича. І українці знаходять її, своїх однодумців, адже у суспільстві подібне прагне подібного, тому варто створювати комфортні умови (духовні, моральні, правові) для молоді.

Моральна відповідальність журналістів за створення привабливого образу України в аудіовізуальних ЗМІ – Частина 3