Море, а край-неба хвилі

3 Квітня, 20121:23 pm

0


Море, а край-неба хвилі

Море…

Одним воно відкривається од підніжжя знаменитого Дюка в Одесі, отут, унизу, під Потьомкінськими сходами, і, означене ясною смугою прибою біля Воронцовського маяка, сягає далі — аж крайнеба, де зливається з ним у нескінченну манливу блакить, звідки виринають націлені на порт цяточки кораблів і куди зникають, зробившись казково маленькими, ставні океанські велетні, що, здається, тільки-но салютували місту ревом своїх гучних сирен.

Іншим, — і скільки таких, хто зроду не бачив моря, — це книги про нього, фільми, розповіді бувальців. І постає з них оманний і розпливчастий образ чогось загадкового й нескореного в неозорій, збуреній хвилею водній пустелі. І не одному юному степовикові виколихують мрію про нього жовтаві пшеничні плеса. Те ж бо й з горянами — стоїш на верховині і, дослухаючи серцем, зачаровуєшся мовою лісу, гір, вловлюєш тихий голос зелено-синього верховіття смерек.

Так, по-різному і з різних кінців суходолу починається шлях до моря!

Стою на Приморському бульварі. Незвичний для Одеси морозяний вітер, що набирає сили десь там за маяком, жбурляє в обличчя колючу ость снігу. За цією сіро-білою хуртечею порт, кораблі, море.
Хвилина, п’ять, десять…

І здається, кожний новий порив наповнює тебе й новим, досі не знаним, реальним відчуттям моря, аж ніяк не схожим на лагідність рожево-теплих юнацьких снів.

Море вабить мене, як і колись. Тільки тепер це не абстрактні простори з чорними штормами, блакитними штилями і білокрилими парусниками. Коли б не люди, все це і справді було б морською Сахарою. Та воно має їх, відданих, мужніх, котрі пізнали його і через це нездоланні. Коли заходить хитавиця, і миска з борщем, і палуба — все нестійке, все танцює на очах, як важливо не спустити з ока обрій, не піддатися цій непевності доокруж тебе, ні в чому не знехтувати законами моря, де зразково поєднано необхідне й можливе. Це вміння вистояти підноситься до рівня мистецтва, бо так само потребує мужності й таланту, праці й гнучкості, заперечування шаблону. Море на круті гори – речі які мене завжди вабили і давали можливість насолодитися природою: Кримські гори та українські карпати асоціюються з наймальовничими спогадами мого життя.

Так, море скоряється… Тільки не пізнане воно, далеке. І відстань між ним і тобою не скорочується від самого лише чекання. Треба зважитись на перший крок! І ось я на Приморському бульварі. Щоправда, з великим запізненням… У кишені новенький паспорт моряка далекого плавання, «море-ходка», як його грайливо-ніжно нарекли в побуті. Завтра вдосвіта з чемоданчиком у руках збіжу засніженими Потьомкінськими сходами, але спину не обпікатимуть заздрісні погляди, бо хлопчаки о цій порі додивляються найцікавіші сни.

Моряк і земля. Раніше про таке не думалося. Це означало лишень те, що кораблеві час од часу потрібен причал…

Наївний романтизм! Бо кожний, хто витримав хоч кількаденну морську хитавицю, у буквальному розумінні всім єством відчуває оте радісне збудження, яке опановує моряків, коли ступають вони на тверду землю. І думаєш тоді, скільки то треба наколихатись у збуреному весняними, осінніми і зимовими штормами морі, щоб так по-моряцькому глибоко оцінити переваги матінки-землі, так віддано любити її.

Отже, виходить, той магніт, що міцно тримає у своїм полі їхні душі, не просто земля, а рідна земля!