Мистецтво та інші сфери духовної культури

Листопад 16th, 201210:12 am

0


Мистецтво та інші сфери духовної культури

Внутрішньо організуюча, духовно оновлювальна, надихаюча місія зближує мистецтво з релігією – сферою віри. Світ наш безмежний, і наука ніколи не осягне його повністю. Тому й наука не витіснить віри. Наука й релігія існують у площинах, які ніколи не перетинаються. Людському Я, загубленому в просторах вічності, релігія дає те, що неспроможна дати наука, а саме – віру в цілісність світу, сенс і безконечність нашого буття в ньому. Релігійні догми, як і мистецькі образи, не піддаються спростуванню фактами реальної дійсності. Однак на відміну від релігійного постулату, у який віримо беззастережно, мистецький образ – навпаки – потребує свідомого ставлення до себе як до цілковитої творчої вигадки.

Так само мораль вимагає від кожного громадянина обов’язкового дотримання певних етичних норм, тоді як мистецькі цінності є справою особистісного смаку – вони функціонують вільно і загальнообов’язкових приписів тут бути не може.

У XIX – на початку XX ст. погляди на стосунки мистецтва з іншими сферами суспільної життєдіяльності розмежувалися на утилітарні й естетськіУтилітаризм розглядає мистецтво як засіб для досягнення найрізноманітніших суспільних цілей. Представники утилітаризму – Дж.-Ст. Мілль, М. Драгоманов, ранній І. Франко, С. Єфремов. Войовничий різновид утилітаризму властивий був радянському літературознавству. З утилітарної точки зору, мистецтво є службовою (ужитковою, несамостійною, посередницькою, інструментальною) цінністю і виконує пізнавальну, інформативну (комунікативну), виховну, соціально-організуючу (ідеологічну), розважальну (гедоністичну) та інші ужиткові функції.

Натомість естетизм підкреслює специфічну, незамінну функцію, в якій мистецтво виступає не як засіб для досягнення інших цілей, а як абсолютна (незалежна, досконала, унікальна) самоцінність і самоціль для людини.

Наприкінці XX ст. панівні позиції посіли дві тенденції, пов’язані спільними постструктуральними концепціями антиесенціалізму та дискурсивного підходу, які сформували фарватер сучасної міждисциплінарності.

Перша тенденція полягає у сміливому зіставленні різних сфер інтелектуальної діяльності на основі їхньої текстуальної природи, вивченні інтертекстуальних взаємин. Адже зв’язки людини з природою та соціумом не поділені на галузі – цей поділ запровадили ми, люди, для повнішого пізнання природи й себе.

Друга тенденція уподібнює гуманітарні науки до художньої літератури на основі риторичного характеру обох дискурсів. Згідно з американським ученим-медієвістом Гейденом Байтом (автор знаної праці «Метаісторія: Історична уява в Європі XIX століття»), наше уявлення про минувшину залежить од наративних структур. Ніщо в цьому світі не є доступним для людини без нарації (розповіді), яка з маси безформного й асемантичного матеріалу відбирає, оцінює та впорядковує «факти» в певну фабульну послідовність історіографічного тексту, створюючи семантику хронології, логіки та ідеології. Попередниками Г.Байта були Джамбаттіста Віко, італійський мислитель кінця XVII й першої половини XVIII ст., та Фрідріх Ніцше, котрий уважав, що факти – це інтерпретації інтерпретацій.