Наратологічні аспекти тематології

2 Листопада, 20125:07 am

0


Наратологічні аспекти тематології

Усі семантичні елементи твору мають риторичну (наратологічну) природу, зокрема й зображений світ. Зображену подію, яку ми, прочитавши твір, можемо переказати, російські формалісти називали фабулою (лат. fabula – переказ), а спосіб її викладу – сюжетом (франц. sujet. – предмет): «…фабула – це сукупність мотивів у їхньому логічному причиново-часовому зв’язку, сюжет – це сукупність тих самих мотивів у тій послідовності і зв’язку, в яких вони дані у творі» (Б.Томашевский. Теорія литературы. Поэтика, С.182-183). Однак в обидва терміни літературознавці часто вкладають інший, навіть протилежний зміст (наприклад, розвиток події вважають сюжетом, а послідовність розповідного чи драматичного їх викладу – фабулою), або й узагалі не розрізняють їх. Тому в наратології вживають терміни, що їх запропонував Цветан Тодоровісторія (= зображена подія, фабула; франц. – histoire) і дискурс (= послідовність розповіді про подію, виклад історії; франц. – discours).

Дискурс (виклад події, сюжет) – це розповідний образ події, наративна композиція історії. Його відрізняють від «фабули» (перебігу зображеної історії) такі риси:

–       фрагментана будова. Через те що вичерпний словесний виклад події неможливий, вона подається не в суцільному її перебігу, а фрагментарно – через зображення окремих епізодів, сцен, картин (дій чи актів у драматичному творі). Відтворення суцільного перебігу події – завдання творчої уяви читача;

–       хронологічна інверсія. Викладена подія (фабула, історія, пригода) має незворотну, односпрямовану часову послідовність (від початку події й до її завершення) і з’ясований причиновий зв’язок (дія одного персонажа викликає протидію іншого, утворюючи ланцюг причин і наслідків). Розповідати ж про подію, тобто будувати сюжетний її виклад, можна по-різному: починати із середини (або й кінця, як переважно трапляється в детективах), пропускати не варті уваги деталі та епізоди («Пройшло п’ять літ…»), відступати в минуле або забігати в майбутнє, приховувати від читача справжні наміри героя, зумисне уповільнювати розповідь тощо. Тому, як правило, послідовність викладу не відповідає послідовності перебігу події, міняються місцями експозиційні епізоди й ті, що визначають зав’язку, розвиток дії, кульмінацію й розв’язку.

–       ретардація (лат. retardatio – уповільнення, затримка) – зумисне уповільнення або затримка нарації, коли посеред розвитку дії епізод уривається авторським відступом, затримується пейзажним описом, перебивається іншим епізодом (розділом чи актом п’єси).

–       сюжетна таємниця – засіб розгортання нарації, побудований на тому, що автор не відразу викладає читачеві інформацію, важливу для повного розуміння подій. Письменники також часто вводять постать лицемірного зловмисника, який снує павутиння підступних намірів, спрямованих проти героя. Вигадлива політична, любовна, пригодницька інтриґа використовується як ефективний засіб створення сюжетної напруженості у драматургії (заздрісний Яґо в Шекспіровому «Отелло», цинічний Тартюф з однойменної комедії Ж.-Б.Мольєра);

–          створення драматичної ситуації, тобто гострих, складних, небезпечних обставин, у яких випробовується воля, мужність, вірність персонажа. Сюжетні таємниці, заплутані інтриґи, несподівані перипетії нагнітаються у творах пригодницького жанру, де набувають характеру захоплюючої гри («Граф Монте-Крісто» і «Три мушкетери» А. Дюма, «Чайковський» Є.Гребінки, «Діти капітана Ґранта» Ж.Верна, «Острів скарбів» Р.Л.Стівенсона та ін.).

Дискурсивний / наратологічний аналіз, який враховує розбіжності між зображеною історією (про що розповідається) та нарацією (як розповідається), важливий під час компаративного вивчення «традиційних сюжетів» з огляду на оцінку мистецьких якостей, змістовності та оригінальності авторського втілення запозиченого матеріалу.