Народність Гормера – Частина 1

Жовтень 15th, 20113:11 pm

0


Народність Гормера – Частина 1

Народність Гормера

У своїх творах Гомер відобразив історію грецького народу від часів героїчного патріархату, усього общинно-родового устрою і до зародження в ньому нових рабовласницьких відносин.

Поет підсумував і вдосконалив художні засоби і прийоми, вироблені до нього аедами. Його поеми відобразили найгостріші моменти розвитку родового суспільства, увібрали в себе мотиви та образи, породжені світосприйманням греків і багатою народною фантазією. Герої обох поем здебільшого стають носіями кращих і часто ідеальних рис народу. Серед них вирізняються три герої — Ахілл, Одіссей і Гектор. Кожний з них стає певним символом своєї епохи. Ахілл — втілення військової доблесті й фізичної сили, Одіссей — розуму, хитрощів та кмітливого практицизму, Гектор — патріотизму і відданості родині. Майже всі герої «Іліади» та «Одіссеї», що належать до найрізноманітніших племен і соціальних верств, за невеликими винятками, виявляють лише позитивні якості. Розповідаючи про них, Гомер милується їхніми сміливістю, відданістю, шляхетністю, майстерністю у бою і мирному житті чи ще якоюсь доброчесністю.

Цілком зрозуміло, що всі ці риси робили гомерівських героїв близькими і зрозумілими народу, який бачив у них самого себе, своїх кровних дітей. Поеми Гомера являють собою той дивний і неповторний випадок, коли твори, складені геніальним поетом, відобразили найхарактерніші й найглибші тонкощі життя народу, сконцентрувавши в собі його мудрість, і самі стали скарбницею, невичерпним джерелом цієї мудрості. Покоління греків не тільки з неослабною увагою і насолодою сприймали захоплюючу оповідь Гомера, але і вчилися у нього. Протягом століть поеми були вагомим засобом впливу на розум і серця людей.

Народність Гомера виявляється і в об’єктивності зображення людей і подій. У поемах не можна знайти жодного епізоду, у якому б поет, сам грек-іонієць, намагався якось принизити чи дискредитувати того чи іншого троянського героя, довести зверхність над ним ахейців. Плем’я, національність не мають для нього значення. У центрі уваги перебуває людина з усіма її людськими якостями. Тому всі троянці і їхні подвиги зображені поетом з такою ж об’єктивною доброзичливістю, як і ахейці. Він оспівує людину, пишається нею, особливо коли виявляє в ній якісь нові принадні риси. Звідси випливає ще одна особливість народності Гомера — гуманізм.

Здається, що це поняття несумісне із зображеною в «Іліаді» війною. І все ж поет, який присвятив цілий твір описам кривавих битв, є справжнім гуманістом. Війни, мабуть, він сприймав як страшну і жорстоку необхідність — адже в той час племена безперервно воювали між собою. Справді, в поемі дуже багато сцен боїв, убивств, поранень. Через це, до речі, ще зовсім недавно Гомера незмінно називали співцем героїки війни. Але це твердження хибне. Бо з тієї ж самої поеми стає очевидним, що автор не оспівує, а засуджує війни, особливо агресивні. Устами старого Нестора Гомер узагалі відкидає думку про війну як засіб вирішення справ:

Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любі Чвари війни міжусобної, людям такі осоружні.

(«Іл.», V, 63-64)

А втім, Гомер припускає морально виправдану війну. На його погляд, Троянська і була такою війною, оскільки троянці вчинили злочин, викравши Єлену і скарби Менелая, і тим самим образили грецький народ. Щоправда, поет сам розуміє слабкість такого обгрунтування війни, розв’язаної ахейцями. Про це говорить і Гектор — греки прибули «проти волі богів», і навіть сам Ахілл, який розуміє, що б’ється «проти мужів, що власних дружин боронили». Рядових учасників війни Гомер розглядає як покірливих виконавців волі богів, винагорода для них — смерть. Таким чином, в «Іліаді» можна простежити чітку тенденцію — антивоєнне спрямування, і воно цілком відповідає гуманному ставленню Гомера до людини.

Змальовуючи криваві картини війни, Гомер-гуманіст разом з тим інколи дуже різко засуджує всякі прояви жорстокості, звірячого ставлення до суперника, глузування з переможеного. Ахілл — улюблений герой Гомера, але коли він, убивши Гектора, починає знущатися з його тіла, тон поета різко змінюється, вустами інших героїв він його засуджує. Навіть Аполлон, який славився своєю жорстокістю, обурений дикою поведінкою Ахілла:

Волите завжди зловмисному ви помагати Ахіллу, Мужеві, шо справедливості в серці і щирого в грудях Розуму в ньому немає. Він схожий на дикого лева, Що лиш на поклик могутньої сили й зухвалого духу Напади чинить на людські стада, щоб поживу здобути. Так же утратив Ахілл милосердя та навіть і сором…

(«Іл.», XXiV, 39-44)

Симпатії Гомера тут явно на боці переможеного Гектора, а не звитяжця Ахілла, який б’ється заради помсти, а троянець гине, захищаючи своє рідне місто.

Гостро критикує поет і «вождя народів» Агамемнона за його пихатість, несправедливі вчинки і зневагу до простих воїнів. Проте є у нього епізоди, у яких герої, вихваляючись своїми подвигами, розповідають про вчинені ними звірства, та й сам поет говорить про них, не виявляючи ніякого обурення. Один з російських перекладачів Гомера М. Мінський у передмові до «Іліади» слушно писав: «Герої кидаються в бій, наче вовки, здирають об-ладунок з убитих, нівечать їхні тіла». Подібні «варварські» сцени виникають, мабуть, у поета не випадково. Адже він не міг відійти від об’єктивності і змушений був зображувати звичаї і вчинки людей, що йшли від стародавнього дикунства. Але, показуючи подібні пережитки цього звірячого минулого, хижі інстинкти людей цієї доби, Гомер намагається перебороти їх новою психологією чи ідеями пізнішого культурного суспільства.

Антивоєнні тенденції Гомера виявляються і в тому, що він ніколи не забуває про мирне життя. «Іліада» — поема про війну, але мрії багатьох воїнів і навіть героїв зосереджені навколо їхніх рідних домівок і повернення до них. Про це думає навіть ініціатор походу Менелай:

Врешті озвався із словом до них Менелай гучномовний: «Слухайте ж ви і мене. Найтяжчим-бо пройняте болем Серце моє. І сам-бо я мислю — вже час розійтися Мирно аргеям з троянами. Досить вже лиха зазнали Через цю зваду мою і призвідця її Александра…»

(«Іл.», III, 96-100)

Де тільки можливо, поет незмінно згадує мирну працю. Наприклад, двоє суперників мають розпочати бій. Але перед цим Гомер називає ім’я одного з них, його батька, місто, з якого він прийшов, професійну Майстерність, якщо він був землеробом чи ремісником:

Всі утікали. А Гектор убив одного Періфета, Сина Копрея, з Мікен, що від владаря Еврістея Вісті приносив не раз могутній Геракловій силі. Син в цього гіршого батька родився, кращий багато В доблестях різних — у швидкості ніг і воєннім мистецтві, Розумом же між найперших мікенських мужів визначався.

(«Іл.», XV, 638-643)

Або інший приклад з тієї ж поеми:

Син Гармоніда Тектона Ферекл був тоді Меріоном Вбитий, а мав до майстерності він усілякої вмілі Руки, — його відзначала й любила Паллада Афіна. Він мужоборцю Парісу човни збудував рівнобокі…

(«Іл.», V, 59—62)

Показовим є опис Ахіллового щита і зокрема картин, вирізьблених на ньому Гефестом. Здавалося б, що ця важлива частина бойового обладунку героя мала прикрашатися виключно сценами боїв і військового побуту. Проте лише один малюнок з усіх — облога міста і бій під його стінами — присвячений війні. Решта ж змальовує мирне життя людей: тут і весілля з танцюючими юнаками й дівчатами, і орачі на родючих ланах, і женці, які вже збирають буйний врожай, і молоді виноградарі з корзинами, сповненими зрілими гронами, і череда «круторогів биків», на яких несподівано нападають леви, і танцювальний майданчик з мальовничими танками.

В «Одіссеї» батальні сцени взагалі відсутні, крім тих, що про них розповідає Одіссей чи співець Демодок. Вона сповнена картинами мирного життя, у якому головними дійовими особами стають ремісники, селяни, виноградарі, торгівці, слуги, раби і самі господарі. Навіть дружина Одіссея, «Пенелопа розумна», тче покривало і займається іншими роботами. Та й сам Одіссей ніколи не був лінивим до роботи. Таким же працьовитим виявляється і Телемах, і старий батько Одіссея Лаерт. З особливою симпатією розповідає поет про вірних слуг Одіссея свинопаса Евмея і волопаса Філотія, які дбають про добробут Одіссеєвого дому і ненавидять марнотратних та пожадливих женихів.

Герої. В обох поемах Гомера вражає величезна кількість дійових осіб, особливо в «Іліаді». Запам’ятати їх неможливо, та це й непотрібно. Багато з них з’являються, щоб відразу зникнути, бо самим перебігом Троянської війни більшість із них приречена на загибель. Вони не вирішують долю того чи іншого бою, оскільки постають як звичайні воїни, нездатні протистояти справжнім героям. Найчастіше Гомер показує їх у вигляді досить пасивної маси, яку ватажкам потрібно постійно спрямовувати і підбадьорювати. Діомед «запал у данаїв будив», Акамант «будив у троянців відвагу і мужність», Гектор «в бій закликає троянців», Гера радить Агамемнону «дух підняти у військах», і він це робить, звернувшися до вояків з лайливою промовою:

Сором, аргеї, бридкі боягузи, лиш з вигляду мужні!

Де ті хвальби, що немає на світі за нас хоробріших,

Де хвастовитість, з якою на Лемносі ви запевняли…

Ніби з вас кожен один проти сотні троян чи й двох сотень

Встоїть в бою, а тепер ми єдиного навіть не варті…

(«Іл.», VIII, 228-230, 233-234}

Звичайних воїнів Гомер здебільшого характеризує двома-трьома словами і називає їх імена. Герої, що діють у поемі в багатьох піснях, наділені індивідуальними рисами. Особливо це стосується головних персонажів поеми, яких не так уже й багато. З грецького табору це Агамемнон, Менелай, Ахілл, Діомед, Одіссей, Аякси (Еанти), Патрокл, Нестор; з троянського — Пріам, Гектор, Паріс, Еней та деякі інші. Саме вони стають головною силою у Троянській війні. Ці могутні герої згуртовують воїнів, ведуть їх у наступ, запалюють особистими подвигами і, власне, вирішують долю даного бою.

Образи героїв статичні, позбавлені динаміки внутрішнього розвитку. І якщо в ході розповіді поет додає певному образові якихось нових рис, то ці риси лише розширюють уявлення про нього, а не поглиблюють. Тобто з’являються певні зовнішні ознаки, які не розкривають внутрішнього світу героя, його почуттів і думок, а лише свідчать, що вони в нього є. Адже Гомер жив у часи, коли люди ще вкрай мало знали про власну психологію. Тому він не міг розкрити всю складність людської душі, людських переживань, психологічні спонуки вчинків того чи іншого героя. Не знаючи, як умотивувати дальшу дію героя (а вона мала б бути підказана його розумом чи почуттям), Гомер вдається до постійного в його поемах прийому — втручання богів. Саме порада чи наказ якогось божества зумовлює дії персонажа.

Ахілл. У цьому можна переконатись на прикладі наймогутнішого героя ахейців Ахілла. За сталою традицією його коротко характеризують як ідеального епічного героя. Проте це один із найскладніших образів Гомера, суперечливий і, як можна здогадатися, достатньо вразливий.

З самого початку поет відмічає надзвичайну запальність героя:

…І гірко Пелідові стало, і серце В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось: Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити, Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?

(«Іл.», І, 188-192)

Отже, Гомер лише констатує у героя боротьбу між розумом і гнівом, але ніякого внутрішнього конфлікту не показує. Якою ж буде дальша поведінка Ахілла? Що в ньому переважить — запальність чи тверезість? Відповіді немає і бути не може. Зате з’являється Афіна, яка і радить Пелідові помститися Агамемнону іншим чином — вийти з бою. Відразу ж виявляються нові риси Ахілла — пасивність і слізлива м’якість, навіть сентиментальність, що дивно контрастує з його суворістю. Плачучи, він скаржиться матері Фетіді на втрату коханої Брізеїди. Незабаром виявляється і його ніжна любов до друга Патрокла, турбота за його життя. Після вбивства Патрокла Гектором в Ахіллі зникають всі інші почуття, крім жаги помсти, ненависті до троянця і водночас — любові й болючої жалості до друга. На полі бою Ахілл стає ще жахливіший. Це втілення сліпої непереборної й руйнівної сили, що наводить жах на троянців, дикої звірячої помсти, нещадної й невмолимої смерті. І, хоч як дивно, все це співіснує з любов’ю і скорботою, образ вірного друга не залишає Ахілла ні на мить.

До рис, що характеризують Ахілла, слід додати його побожність. Він часто звертається до богів, зокрема до Зевса. Коли з’являються посли від Агамемнона, герой поводить себе стримано, навіть виявляє лагідність до них — адже це ні в чому не винні його товариші по зброї. У час свого гніву він не забуває про пораненого воїна і посилає до нього Патрокла, а пожежа наи кораблях спонукає його вступити в бій і допомогти ахейцям. Його розчулюють сльози Пріама, він ставиться до нього з чуйністю і людяністю, погоджується віддати тіло Гектора. Таким чином, в Ахіллі уживаються і співіснують прямо протилежні начала. З одного боку — люта злоба, жорстокість, безсердечність, звіряча мстивість. Не випадково навіть Патрокл дорікає йому за загибель ахейців:

…Ти ж невблаганний і досі, Ахілле, Гніву бодай-бо ніколи не знав я такого, як в тебе, Гордий завзятцю! Чи буде яка з того користь потомкам, Як одвернуть од аргеїв загибелі ти не бажаєш? Немилосердний! Батьком твоїм не Пелей був, комонник, Матір’ю — не Фетіда, а синє море й безплідні Скелі тебе породили, — того ти і серцем жорстокий.

(«Іл.», XVI, 29-35)

З іншого боку, цей герой-велет здатний сумувати, гірко ридати, скаржитись, ніжно любити і співчувати. І ті, й ті почуття породжені в Ахілла певними стихійними началами, що надають його образові і могутності, і наївно-дитячої безпорадності. До того ж він оповитий ореолом трагічності, бо йому рокована загибель у цій війні. Ім’я героя часом супроводжує епітет «короткочасний». Але він сам, знаючи про близьку загибель, свідомо не намагається втекти від страшної долі:

Знаю я й сам, що судилось мені тут загинуть, далеко Від свого рідного батька і матері. Та не спинюсь я, Поки не будуть удосталь трояни вже ситі війною!

(«Іл.», XIX, 421-423)

За міфом, тіло Ахілла було непроникливим для людської зброї, єдине вразливе його місце — п’ята («ахіллесова п’ята»). Проте Гомер не згадує цієї деталі і в даному випадку «деміфологізує» героя. Стихійно-наївний реалізм поета вже не може прийняти подібну, надто вже казкову рису — адже вона б тільки принизила і навіть дискредитувала подвиги героя.

Справді, він би став схожим на різника, який зайшов в отару овець і почав різати беззахисних тварин. Уникаючи подібного ефекту, Гомер протягом усієї оповіді підкреслює величезну фізичну силу Ахілла, його бойову майстерність, які й допомагають перемагати ворогів, а самому залишатися неушкодженим. І все ж, незважаючи на всі свої суперечності і деякі риси, що дісталися йому з періоду варварства раннього родового суспільства, образ Ахілла постає як утілення героїчного начала і відданості інтересам батьківщини. Саме тому Ахілл — найвидатніший трагічний герой епічних поем і, значною мірою, всієї античної літератури.

Народність Гормера – Частина 1
Народність Гормера – Частина 2
Народність Гормера – Частина 3
Народність Гормера – Частина 4