Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 3

24 Березня, 20125:59 am

0


Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 3

Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 1
Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 2

Сергій Набока, як й інші учасники дискусії, говорив, що встановлена законодавче державна підтримка преси шкідлива, бо це э підтримка кишенькової, своєї … преси, бо своя преса владі потрібна”. Він нагадав відому назагал істину про відмінність між чиновником і журналістом. “Журналісти – це люди, які оце все, що влада робить, вони в принципі, в ідеалі мусять критикувати, вони є вороги влади за дефініцією, за визначенням, тому що вони є голос суспільства”1. Георгій Гонгадзе відстоював чесні правила гри, за якими кожен відповідав би за свій вчинок. У полемічному запалі журналіст навіть виступив проти встановлення будь-яких законів: “Якщо я сказав неправду в телеефірі, хай мене судять, я відповім перед законом. Якщо я сказав правду, ніхто не має права тиснути на мене. . . Не продаємось ми, але ж. розумієте, суть в іншому. Не в продажності чи непродажності. Якщо журналіст продається, значить, є можливість для цього. Створюються умови, щоб він продався”.

На запитання кореспондента прес-клубу газети “День” про те, які положення українського законодавства щодо роботи ЗМІ треба змінити, редактор “Молоді України” Володимир Боденчук однозначно відповів: “Всі. У нас стільки метушні навколо цього, що, вважайте, тему ми забалакали, закон має складатися з одного пункту – цього не можна. Далі працюй, як тобі підказує серце і дозволяє талант”3 Справді, у найдемократичнішій щодо свободи слова країні – США – законодавче працює лише перша поправка до Конституції, згідно з якою Конгрес не має права приймати законів, які б обмежували свободу слова. Чітко і зрозуміло.

Бути правдивим, вільним у своїх судженнях журналістові заважає його економічна залежність, елементарна бідність, неможливість отримувати за свою працю належну винагороду. ЗМІ все ще залишаються маріонетками економічних груп і політиків. Переслідування, відверті і приховані, з боку влади ведуть, як свідчить досвід, до прямого знищення окремих видань, програм, каналів. Сюди ж слід віднести недосконалість і суперечливість законів про ЗМІ, їх неузгодженість із Конституцією України та й далеку від досконалості ст. 34 самої Конституції. Відсутня політична воля, спрямована на дотримання уже існуючих законів. І, нарешті, може найстрашніша загроза для журналістів, як і для суспільства в цілому, – це розбійницькі, мафіозні структури. Шантаж, побиття, пограбування, вбивства стали нормою життя. Але коли одна із газет спробувала покритикувати одного з найвідповідальніших правоохоронців, їй тут же був пред’явлений рахунок у 5 млн. гривень за образу честі і достоїнства. .

У демократичному суспільстві честь і гідність людини повинні бути захищені. Та прийнятий з подачі Президента Л. Кравчука 1993 році Закон України “Про внесення змін і доповнень до положення законодавчих актів України, що стосуються захисту честі| гідності та ділової репутації громадян і організацій” настільки чіткий і неконкретний, що, як свідчить досвід, дає можливість малі; не кожному критикованому подавати в суд і вимагати часто нічим не обмежених, фантастичних компенсацій. У результаті лише 1997 році пред’явлено 1257 позовів, за півроку 1998 – 1163, що становило у грошовому виразі відповідно понад 1,5 і 6,5 млн. гривень Незважаючи на протести журналістів та певні обмеження з Верховного Суду, закон продовжує діяти.

Серйозним і непростим є питання про залежність ЗМІ з одного боку від грошового мішка, і, з другого – від влади, партійних угрупувань, а тим більше мафіозних структур. Як і у багатьох інших сферах життя, в Україні діє багатоукладна система. Це вже не тоталітарна система, за якою із ностальгією тужать деякі політики.1 Техніка і технологія передачі інформації, які невпинно вдосконалюються, існування глобального телебачення, Інтернету докорінним чином змінила інформаційну картину планети. Комуністична! партійність – рідна сестра інформаційного монополізму. Запущена! в обіг теза про те, що в епоху телебачення було б неможливим існування Гітлера і Сталіна, не позбавлена сенсу.

Сказане не означає, що зникло поняття партійності. Поки існуватимуть партії, існуватиме у тій чи іншій іпостасі партійна преса. Партійний журналіст, хоче він цього чи не хоче, змушений оцінювати події з певних позицій, відстоюючи інтереси партії.} Представники такої преси виправдовують свою заангажованість тим, що позиція їх партії найсправедливіша, що тільки вони виражають загальнонародні інтереси, що вони не служать партії, а які любив колись повторювати М. Шолохов, серця їхні належать партії. Щасливий, хто вірить.

В Україні продовжує функціонувати урядова преса, потужне] державне радіо і телебачення. Працюючі в них журналісти змушені і відповідним чином пристосовуватись до вимог засновника і хлібодавця. Більше того, є ціла армія журналістів, які працюють у службах зв’язків з громадськістю, різних урядових, виробничих, комерційних, культурних установах, які за своїм службовим статусом покликані захищати інтереси цих структур.

Журналістові важливо усвідомити відмінність залежності публічного слова від партії, влади, системи управління і того, що умовно можна назвати вільним капіталом. Влада у більшості випадків, діє, грубо кажучи, за принципом: “Я тобі плачу, ти мені служиш”. Залежності ЗМІ від капіталу не варто, особливо в сучасних умовах, ідеалізувати. Капіталом, як і владою, можна зловживати, як це добре видно на прикладі України і ще наочніше на прикладі, скажімо. Росії, у якій олігархічний капітал значно масштабніший і нахабніший. І все ж стосунки “ЗМІ – капітал” відрізняються від зв”язки “ЗМІ – влада”. Розміщення капіталу і підкуп – різні речі. По-перше, власник чи група власників вкладають капітал в мас-медіа з метою отримання прибутку. По-друге, володіти ЗМІ – престижно. По-третє, виробник прямо чи опосередковано зацікавлений у прямій і непрямій рекламі. Як свідчить досвід європейських постсоціалістичних країн, немаловажну роль тут можуть відіграти іноземні інвестиції.

Все це. як прийнято казати, меркантильні цілі. Та є й інші, альтруїстичні стимули. Відомо, що українська періодична преса, книга, культура взагалі не змогли би існувати в минулому, якби не було меценатства. Такі люди, як Є. Чикаленко, В. Симиренко та інші, не просто матеріально підтримували пресу, а віддавали для неї нерідко все, що мали. Меценатство в Україні, хоч і повільно, відроджується. І це вселяє надію, що незалежний український капітал сприятиме утвердженню незалежної від чиновництва культури.

Тільки незалежна журналістика і незалежні журналісти здатні утверджувати загальнолюдські, гуманістичні ідеали. Теоретики журналістики, публіцисти, політологи, філософи все більше укріплюються у погляді, що людство може врятувати лише гуманізм. Він трактує людину як мірило всіх цінностей, передбачає реалізацію прав і свобод людини, уникнення протистоянь різних соціальних груп, партій, націй, конфесій, спільну боротьбу людства за виживання в умовах глобальних екологічних проблем, що невблаганно насуваються на планету Земля. ЗМІ зобов’язані сприяти не протистоянню, а конструктивному діалогу. “Не “боротьбу до перемоги”, – слушно наголошує відомий дослідник журналістики професор Є.П.Прохоров, – а дискусію в перспективі конвергентного розвитку підходів, оцінок і рішень, чого і вимагає істинний діалог, учасники якого відчувають себе “мешканцями” єдиного дому людства, що спільно будують з врахуванням особливостей кожного”1.

Також слід наголосити на тому, що для журналіста гуманізм – не просто абстрактне поняття, а цілком конкретна увага і повага до конкретної людини, до її гідності. Журналіст не тільки має право, а й зобов’язаний піддавати критиці неподобства, злочини роти людини і суспільства в цілому. Він за своїм суспільним призначенням має стояти на захисті правди і справедливості. Але має права заради навіть “найблагородніших” намірів перекручувати фактів, вдаватись до літературних прийомів, які можуть образи ти, принизити людину. За це він несе як правову, так і моральну відповідальність.

Аналіз журналістської практики свідчить, що частина судових позовів викликана несумлінністю працівників ЗМІ, які самі се підставляють під дію згадуваного вже закону. Найчастіше це пов’язане із не завжди ґрунтовним вивченням і узагальненням фактів. Трапляються образливі вислови, безпідставні звинувачення,, вживання непристойних епітетів, обігрування прізвищ або навіть фізичних вад тощо.

Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.