Основні тенденції у розвитку літературознавства Західної Європи і США новітнього часу (1917-2012)

10 Листопада, 20128:56 am

0


Основні тенденції у розвитку літературознавства Західної Європи і США новітнього часу (1917-2012)

Вивчаючи цей розділ, неохідно пам’ятати, що розвиток літературознавства та критики країн Західної Європи і США у зазначений період відображує епоху, багату на бурхливі події, складні процеси розвитку культури та ідеологічне протистояння різних соціальних систем.

Літературний процес після першої світової війни та падіння царизму в Росії набуває нових якісних рис. Отримують розвиток різні літературні напрями нереалістичного характеру, які суттєво відрізняються від декадентських течій попереднього століття, для визначення яких майже скрізь утвердився термін ‘модернізм’. Представники модерністських течій заперечували реалістичне мистецтво, виражали авангардистські прагнення по-новому осмислити та відобразити оточуючий світ. Деякі течії модернізму мали соціально активний характер, а в цілому він зробив певний вплив на літературний процес ХХ ст. Хоча й реалізм, збогачений новими художніми відкриттями, показав свою життєвість. Після другої світової війни, в умовах величезних політичних змін у світі та загострення ідеологічного протистояння, митці-реалістизнайшли нові теми та художні засоби для зображення дійсності. Більшисть модерністських течій після другої світової війни втрачувало авангардні позиції. Це дало підстави авторам навчальних посібників визначити післявоєнний етап розвитку зарубіжної літератури (а після розпаду СРСР і у нас) як постмодерністський.

На тлі складного історичного та літературного розвитку в країнах Європи та США виникає значна кількість різних літературознавчих шкіл та течій в літературній критиці, класифікація яких подекуди викликає певні труднощі. Цю класифікацію можна побудувати на розбіжностях в науковій методології, тобто виділити критику психоаналітичну, ‘неокритичну’, структуралістську, соціологічну. Існувала також залежність критики від ідеологічної спрямованості та партійної приналежності – марксистська. Літературну теорію та критику можна розрізняти й за ії приналежністю до різних художніх напрямів у літературі та мистецтві. Тут можна виділити критику, пов’язану з принципами модерністських маніфестів та постмодернізму, а також критичні виступи митців-реалістів.

Студент повинен проаналізувати і зрозуміти сутність найважливіших зарубіжних літературознавчих шкіл та течій, звернути особливу увагу на їх філософські та естетичні основи. Адже на розвиток літературної теорії та критики новітнього часу значний вплив зробили філософські та естетичні погляди А, Бергсона, Е. Гуссерля, Б. Кроче, Р. Інгардена та ін., а також теорії психоаналітиків З. Фрейда і К. Г. Юнга. Зокрема, французький філософ Анрі Бергсон (1859-1941) виступив критиком позитивізму Конта і Спенсера та механістичного матеріалізму. Він проголосив перевагу іраціональної інтуіції над інтелектом. Його ідеалістичну концепцію особистості запозичила модерністська література та критика.

Серед інтуітивістських теорій, що мали вплив на літературознавство необхідно відзначити феноменологію, філософський напрям, найважливіші положення якого були розроблені німецьким філософом-ідеалістом Едмундом Гуссерлем (1859-1939).

Перша спроба застосувати феноменологію в літературознавчому аналізі була зроблена у 1908 р. німецьким дослідником Вольдемаром Конрадом. Але найповнішого вираження принцип феноменологічного аналізу набув у працях польського філософа та естетика Романа Інгардена (1893-1970). Він розробив модель багатошарової структури художнього твору, виділив в ньому чотири неоднорідні функціональні шари, які не порушують цілісності твору.
Певної уваги потребує і психоаналітична школа, яка існує і досі. Психоаналітична теорія австрійського лікаря та психолога З. Фрейда (1856-1939) значно вплинула як на сферу художньої творчості ХХ ст., так і на гуманітарні науки, пов’язані з вивченням мистецтва та літератури (мистецтвознавства, філології, музикознавства, естетики та ін.). Цей вплив вчення З.Фрейда позначився і на постмодерністській думці. Його наукова діяльність і сьогодні залишається об’єктом багатьох аналізів з погляду різних перспектив, що сприяють появі нових відкриттів і стимулюють подальший розвиток думки.

Варто зупинитись також на вченні швейцарського психолога, філософа і культуролога Карла Густава Юнга (1875-1961). Він запозичив у свого вчителя З.Фрейда уявлення про домінування несвідомого над свідомістю, але виступив проти перебільшення сексуальних потягів в людині, дав своє трактування несвідомого. Центральне поняття його ‘аналітичної психології’ – це положення про ‘колективне несвідоме’. Це явище Юнг пов’язував з біологічним механізмом спадковості, в якому він визначив ‘архетипи’ несвідомого.

Необхідно також розібратися й у особливостях методології ‘нової критики’ в літературознавстві Італії, Англії, Франції та США. Вираженням фенеменологічного підходу у літературознавстві та критиці стала методологія формально-стилістичного тлумачення тексту художніх творів, покладена в основу школи ‘нової критики’. Першим вираженням ‘неокритицизму’ була книга італійського філософа, історика, літературознавця та критика Бенедетто Кроче (1866-1952) ‘Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика’ (1902). Вона стала апологією інтуіції в художній творчості, теоретичною основою багатьох модерністських течій новітнього часу. На думку автора художня творчість та літературна критика грунтуються на інтуіції.

Школа ‘нової критики’ виникла як реакція на соціально-історичний аналіз літератури, природничо-науковий позитивізм, імпресіоністську критику. ‘Нова критика’ висунула методику аналітичного читання, багато в чому ізольовану ‘експлікацію’ тексту.

Провідне місце в розробці методології ‘нової критики’ належить англо-американській школі. Тут слід звернути увагу на діяльність Д. Е. Спінгарна (1875-1939), Т. С. Еліота (1888-1965), А. Річардса, Д. У. Найта.
Французька ‘нова критика’ у своєму розвитку спиралась на досвід російської формальної школи та англо-американських неокритиків. Їі своєрідність полягала у використанні структурних та семіотичнох способів дослідження. До національних витоків ‘нової критики’ належить методика ‘експлікації’ тексту, що виникла у Франції наприкінці ХІХ ст.

До ранніх проявів французької ‘нової критики’ належать праці філософа та літературознавця Гастона Башляра (1885-1962). Він висловив сумнів у можливості людини пізнати світ за допомогою розуму і почуття і надав перевагу підсвідомому, його древнім формам – архетипам. Але свої архетипи він знаходив не у стародавніх міфах та переказах, а у творах зрілого мистецтва. В сучасній літературі його цікавили певні загальні архетипи, які індивідуально проявляються у поетичній фантазії.

У своєму дослідженні ‘Поетика простору’ (1968) як функцію критики Башляр висунув розкриття механіки поетичної фантазії. Критик, на його думку, на підставі дуже уважного прочитання тексту повинен ‘дійти до самого кореня’ поетичних образів.

Від концепцій Г. Башляра бере початок найбільш розгалуджений потік французької ‘нової критики’ – інтуітивістські інтерпретації художніх текстів в працях Жоржо Пуле, Жана-П’єра Рішара, Жана Поля Вебера.
На межі 50-60-х років французька ‘нова критика’ стала школою внаслідок критичного осмислення і заперечення методів академічного, екзистенціалістського, фрейдистського та соціологічного способів дослідження. Свого вираження вона набула в працях Р. Барта, Ц.Тодорова, Ю.Крістевої, на яких також варто зупинитись.

Слід відзначити й два значних дослідження з теорії літератури, що були створені в дусі ‘нової критики’, які в сучасному західному світі є основними навчальними посібниками з цієї дисципліни. Близькою є до методології ‘нової критики’ ‘Теорія літератури’ американських дослідників Рене Уеллека та Остіна Уорена (1949) та книга В. Кайзера ‘Мистецтво художнього слова. Вступ до літературознавства’ (1956).

Серед інтерпретаторів художніх текстів слід відзначити німецького лінгвіста та літературознавця, історика культури Еріха Ауербаха (1892-1957), якого представники швейцарської та німецької літературознавчих шкіл, що близькі до ‘нової критики’, вважали одним з їх засновників. Головна тема книги Ауербаха ‘Мімесіс’ (1953) – відображення дійсності в художніх творах різних епох. Метод його дослідження – інтерпретація найбільш характерних фрагментів тексту, майстерний функціональний аналіз лексичних засобів, тропів, синтаксису, ритміки, інтонації, в яких відобразились характери людей, обставини, історія та структура людського суспільства. Через текст, що аналізується, автор бачить загальні закони еволюції художнього відображення протягом тривалого історичного періоду. Він наочно продемонстрував великі можливості текстуального аналізу для виявлення глибин ідейного змісту художнього твору та особливостей літературного процесу.
Необхідно зрозуміти й сутність сучасної міфологічної критики, яка своїми витоками заглиблюється у методологію, розроблену Я. Гріммом у ‘Німецькій міфології’, а також у міфологічні теорії другої половини ХІХ ст. М. Мюллера, Е. Тейлора і Дж. Фрезера.

Вирішальний вплив на встановлення сучасної, т. зв. ритуально-міфологічної школи мали праці англійського етнографа, фольклориста і філолога Джеймса Джорджа Фрезера (1854-1941), і передусім його багатотомне дослідження ‘Золота гілка’ (1890).

Значний вплив на сучасне міфологічне літературознавство мали й психоаналітичні теорії. Отже сучасна міфологічна критика має дві основні лінії розвитку – ритуально-міфологічну (лінія Фрезера) та юнгіанську (лінія К. Юнга).

Одним з найвідоміших і активних сучасних міфокритиків американської школи є Нортроп Фрай. У статті ‘Міф і література’ (1961) він сформулював своє розуміння міфа та принципи літературознавчого аналізу. Міф він розуміє як певний тип художньої оповіді, форму словесного мистецтва. Сучасна література, на його думку, народжується скоріше з древньої міфології, ніж з ‘сучасної емоційної необхідності’. Всю літературу він намагається представити як явище, що розвивається не з туманного ‘єдиного центру’, а з цілком конкретного міфу (першоміфу). Міфи, архетипи, стверджує він, живуть в літературі протягом всієї історії.

Певну характеристику слід надати й так званій духовно-історичній школі в літературознавстві, яка розвинулась у німецькій науці після 1-ої світової війни. ЇЇ філософські та естетичні основи визначились в теорії німецького філософа-ідеаліста Вільгельма Дільтея (1833-1911), у т.зв. ‘філософії життя’. В основу філософії він поклав ‘безпосереднє переживання суб’єкта’ (‘дух’), яке протиставляв природнім і суспільним наукам. Зі соїх спостережень він робив висновок, що література і мистецтво глибше виражають життя ніж наукове пізнання. Поетичну фантазію та переживання митця він визначав як основу художньої творчості. В центрі його аналізу знаходиться особистість творця, якого глибоко хвилюють, викликають сильні переживання різні життєві події. Культ переживань стає найважливішим фактором в ‘історії духа’.

Пануючого становища в німецькому літературознавстві духовно-історична школа набула в кінці 30-х рр. ХХ ст., розвиваючись у двох напрямах: ‘історії ідей’ Унгера та Корффа, близьких до Дільтея, та ‘символічного напряму’ Гундольфа, що йшов за вченням Ніцше і Бергсона.

Основною задачею літературознавства Гундольф вважав виявлення особливих сил в особі та творчості митця, виділення з усіх течій доби ‘єдиного образу’ та ‘сильного митця’ – символа і міфа часу. Творчість митця, як він вважає, визначають переживання двох видів: ‘первинні’ (релігійні, еротичні) та ‘художні’ (ідеї в галузі мистецтва, науки, релігії). Гундольф знаходить ідеал героїчно або трагічно піднесеної ‘вічної людини’ і п’ять символічних прототипи: Гете, Гельдерлін, Георге, Наполеон та Ніцше. Антиподом цього типу він називає прогрес, який породжує незадоволеність та ‘душу, що бореться’ – невірний ідеал сучасності. Цей ‘прогрес’ ніби перетворює людину в ‘хаотичну масу’. Відновити цільність особистості, за Гундольфом, може лише звернення до ідеалу античності.

Ніцшеанський культ сильної людини, перетворення історії та історичної особистості в міф наближали школу Гундольфа до ідеології нацизму. В середині 50-х рр.починає висуватися наперед у західноєвропейському літературо-знавстві структуралізм, який особливо поширився і набув значного впливу у Фоанції в 60-ті рр. Засновник структурної лінгвістики швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857-1913) одним з перших почав розглядати мовознавство як одну зі складових частин більш широкої науки про знакові системи – семіотики. Вже в працях його послідовників природня мова була описана як знакова система, були розроблені типологія мов, система структурних категорій та відповідна термінологія.

Важливим етапом у розвитку структуралізму в літературознавстві була діяльність російської формальної школи – Товариства по вивченню поетичної мови (рос.- ОПОЯЗ), яке існувало в 10-20-ті рр., та Празького лінгвістичного гуртка. Вже тут визначились два різних напрями подальшої еволюції літературознавчого структуралізму, які умовно визначаються як формалістичний та функціональний. У першому дослідження структурних одиниць художнього твору: композиції, віршування, лексики та синтаксиса – відривалось від змісту. В працях функціонального структуралізму (Ю.Тинянов, Г.Гуковський, В.Пропп) вивчення структурних елементів було невіддільне від змісту, структура художньої форми розглядалась у зв’язку зі структурою ідеї.

Сутність структуралізму в кінці 50-х рр.чітко висловив головний його теоретик Клод Леві-Сросс (1908-1990). Він сформулював основні принципи структуралістського методу дослідження, з якими необхідно студентам ознайомитись.

Головними представниками структуралізму в естетиці були також Р.Барт, М.Фуко, Ж.Дерріда, У.Еко, Ц.Тодоров та ін. З основними концепціями іхніх праць студентам також варто ознайомитись.
У 70-ті рр. Структуралізм трансформується в постструктуралізм, який став основною течією постмодернізму.

В деяких країнах Західної Європи та США в 60-70-ті рр. поширюються соціологічні концепції в літературознавстві та критиці. Найбільш відомою серед них була франкфуртська школа критичної теорії, що виникла ще в 30-ті рр. Її теоретики – філософ, літературний критик і музикознавець Теодор Адорно, соціолог, публіціст і теоретик культури Герберт Маркузе, психолог і соціолог Еріх Фромм. Вони прагнули поєднати гегелівську діалектику, окремі положення марксизму та фрейдистський психоаналіз, створити на цьому грунті ‘ліве’ мистецтвознавство та літературознавство. Мета сучасного мистецтва визначалась теоретиками франкфуртської школи як вираження суперечностей недосконалого світу в мистецтві дисонансів, безглуздості та шокової дії. Революційним мистецтвом в цьому випадку визначався не реалізм, а сюрреалізм, абстракціонізм та абсурдизм, бо дійсність з точки зору ‘критичної теорії’, що сприймається органами почуття, не містить правди. Мистецтво повинно бути ‘великою відмовою’ без будь-якого змісту (‘ніщо’), сюрреалістичною конструкцією, яка повинна переконувати у безглуздості світу.

Іншим соціологічним напрямом сучасного зарубіжного літературознавства є концепція ‘замкнутих’, таких що розвиваються ізольовано одна від одної цівілізацій. Загальні методологічні принципи цього напряму були розроблені у багатотомній праці англійського історика та соціолога Арнольда Тойнбі (1852-1883) ‘Дослідження історії’. Автор заперечує єдність всесвітньо-історичного процесу та наявність загальних закономірностей у розвитку культури і, по суті, заперечує також поступальний суспільний розвиток, стверджуючи роз’єднаність розвитку народів. Концепція Тойнбі призводить до розгляду національних літератур як ‘єдиного потоку’. У літературознавстві ця концепція найовніше проявилась в працях німецького дослідника Е.Р.Курціуса. Як самостійний філософсько-естетичний напрям екзистенціалізм виник у Німеччині після 1-ої світової війни, у кризовий період європейської історії, що сколихнув основи класичної культури, похитнув прогресивно-оптимістичну концепцію світового розвитку, офіційну ліберально-християнську доктрину, віру в розум, гуманізм, науково-технічний прогрес. Найбільшої популярності у Західній Європі екзистенціалізм досяг у перші десятиліття після 2-ої світової війни (40-60-ті рр.), коли він набув політизованого характеру.

Екзистенціалізм звернувся до конкретної людини з її трагічним світовідчуттям, почуттям самотності, суму, відчаю, покинутості, що поставило його у ранг ‘єдиної філософії людини ХХ ст.’ і утвердило у статусі нового світогляду ліберальної інтелігенції. Однак близькі до екзистенціалізму ідеї висловлювались задовго до цього. Його безпосередні духовні попередники – С.К’єркігор, Ф.Ніцше, Е.Гуссерль. Екзистенціалізм поділяється на дві великі гілки – релігійний (М.Бердяєв, К.Ясперс та ін.) і атеїстичний (Ж.-П.Сартр, А.Камю, С.де Бовуар та ін.). Значну спеціфіку мають його варіанти в різних країнах. В екзистенціалізмі посилились характерні для ХХ ст. тенденції естетизації філософії, стирання граней між філософією та мистецтвом. Не випадково найбільші екзистенціалісти, викладаючи свої теоретичні концепції, звертаються до традицій есеїстики, романної, драматургічної, притчевої формам (романи ‘з подвійним дном’ Сартра, Камю), поетичних медитацій (Хайдеггер), аналізу художньої творчості та творчого процесу (Бердяєв, Шестов, Сартр, Марсель, Хайдеггер).Детальніше з усім цим можна ознайомитись зі спеціальної літератури.

Філософському екзистенціоналізму близькою є герменевтика, яка набула останнім часом значного поширення. Вона охопила багато суспільних наук, абсолютизувала роль мови не тільки в теоретичному та повсякденному мисленні, але й в сучасному житті людей та в історії людства. Термін ‘герменевтика’ грецького походження – ‘той, що пояснює, тлумачить’. Сучасна філософія визначає герменевтику як теорію інтерпретації, вчення про розуміння смислу. Герменевтика є сьогодні основою літературознавства та критики, виконує функцію розкриття в художньому тексті культурних традицій як сутності людської історії.

Необхідно з’ясувати історію виникнення та розвитку герменевтики і докладно зупинптись на її сучасному етапі, зосередити увагу на досягненнях в цій галузі відомих вчених та філософів (Ф.Шлейермахер, В.Дільтей, М.Хайдеггер, Г.Гадамер). Зокрема, В.Дільтей (1833-1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння. Німецький філософ М.Хайдеггер (1889-1976) розробив новий підхід до герменевтики. Він намагався очистити теорію розуміння тексту від суб’єктивізму та психологізму. Розуміння в цьому випадку повинно допомогти індивіду з’ясувати сенс існування, знайти себе в житті. Для людини, яка не має такої здібності, не доступний справжній смисл художньої культури. Акт розуміння, на думку Хайдеггера, завжди здійснюється в рамках т. зв. ‘герменевтичного кола’. Найпоширеніше уявлення про ‘коло’ таке: ціле не можна зрозуміти, не розумічи його частин, а розуміння частини передбачає, що ціле вже зрозуміле.

Учень М.Хайдеггера Х.-Г.Гадамер став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола. Звідси походять тези Х.-Г.Гадамера: 1) інтерпретація є принципово відкритою і ніколи не може бути завершеною; 2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

В річищі герменевтики з 60-70-х р.р. набули інтенсивного розвитку концепції рецептивної естетики, з якими можна докладно ознайомитись у книзі О.В. Червінської ‘Рецептивна поетика’. За останні десятиліття ХХ ст. в західній культурній постметафізичній самосвідомості склався постмодернізм – цілісний , багатозначний, динамічний, залежний від соціального та національного середовища комплекс мистецьких, філософських, епістемологічних науково-теоретичних уявлень, дистанційованих від класичної та некласичної (модерністської) традиції. Постмодерністський умонастрій має на собі печатку розчарування в ідеалах та цінностях Відродження і Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Спільним для різних національних варіантів постмодернізму можна вважати його ототожнення з іменем доби ‘втомленої’, ‘ентропійної’ культури, позначеної есхатологічними настроями, естетичними мутаціями, діфузією великих стилів, еклектичним змішуванням художніх мов. Авангардистській установці на новизну протистоїть тут прагнення включити в сучасне мистецтво увесь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування.

Рефлексія з приводу модерністської концепції світу як хаосу виливається в досвід ігрового освоєння цього хаосу, перетворюючи його в середовище проживання людини культури. Туга за історією, що виражається в тому числі й у естетичному ставленні до неї, зміщує центр інтересів з теми ‘естетика і політика’ на проблему ‘естетика і історія’. Минуле ніби просвічується в постмодерністських творах крізь нашаровані стереотипи про нього, зрозуміти які дозволяє метамова, що аналізує та інтерпретує мову мистецтва як самоцінність. Філософсько-естетичною основою постмодернізму є ідеї французьких постструктуралістів та постфрейдістів про деконструкції (Ж.Дерріда), мову несвідомого (Ж.Лакан), шизоаналіз (Ж,Дельоз, Ф.Гваттері), а також концепція іронізму італійського семіотика У.Еко, американського неопрагматика Р.Рорті. В США відбувся розквіт його художньої практики, яка потім мала зворотній вплив на європейське мистецтво. У силове поле постмодерністської культури потрапили постнекласична наука і оточуюче середовище. Докладніше з питань постмодернізму можна дізнатись з досить поширеної зараз додаткової літератури.