Основні типи політичних змін

24 Травня, 20132:28 pm

0


Основні типи політичних змін

Основні типи політичних змін: революція, структурна реформа, зміна політичних лідерів, зміна політики.

Найбільш радикальний тип політичних змін – революція – являє собою фундаментальну, корінну трансформацію всього політичного пристрою суспільства. Така зміна не обмежується тільки політичним життям, але і трансформує соціально-економічний порядок, моральні основи і цінності всього суспільства. Прикладами такого роду корінних змін є великі революції сучасної ери: англійська революція середини XVII в., американська і французька революції кінця XVIII в. і російська революція 1917 р. Ці рухи мали глибокий вплив на суспільне і політичне життя не тільки тих країн, у яких вони відбулися, але й усього світу. Кожна з цих великих революцій викликала базисні зміни в поглядах людей на політику і цілі політичного життя. В основі національно-визвольного руху в колоніальних імперіях після другої світової війни лежали ті ж принципи індивідуальної волі і представницького уряду, що колись були гаслами американських і французьких революціонерів. Марксистські революційні концепції, що зробили акцент на економічному прогресі і радикальній соціальній зміні, визначили розвиток багатьох націй.

Другий тип політичних змін – структурна реформа – означає зміну структури політичної системи. Такі зміни не є фундаментальними в змісті базисної трансформації природи політичної системи. Вони означають зміну співвідношення ролі і функцій різних політичних інститутів, взаємин між ними, без зміни характеру і типу політичної системи, що існує в даній країні. Найбільш яскравий приклад структурних реформ у політиці – зміна форми правління або форми державного устрою. Так, у Франції в 1958 р. відбувся перехід від парламентської республіки до президентської, Італія і Греція після другої світової війни перейшли від монархії до республіканської форми правління, а в Іспанії після смерті диктатора Франко була відновлена монархія, але вже в конституційній формі. Структурні політичні реформи проводяться різними шляхами: прийняттям нових конституцій або виправлень до діючих конституцій, а також через законодавчі акти.

Третій тип політичних змін – зміна лідерів. Політика завжди персоніфікована, вона здійснюється конкретними людьми з конкретними достоїнствами і недоліками. Переконання в тому, що зміна лідерів або особового складу уряду є ефективним способом зміни політики, спонукає до різного роду політичних дій: від виборів до політичних убивств і державних переворотів. Ключовою проблемою всіх політичних порядків є правонаступництво влади, умови її переходу з одних рук в інші. Друга проблема, тісно зв’язана з попередньої, – яким образом і ким діючий правитель може бути зміщений або позбавлений влади. Фактично, практика сучасних політичних систем показує чотири головних типи правонаступництва влади: 1) спадкоємство; 2) вибори; 3) правонаступництво влади відповідно до конституційного розпорядження; 4) насильницьке захоплення влади.

Правонаступництво влади в порядку спадкування. Даний принцип правонаступництва влади характерний майже винятково для країн з монархічною формою правління. Причому, в цьому випадку вірніше говорити про правонаступництво влади в порядку престолоспадщини, тому що успадковується престол і титул монарха, а от межи влади можуть істотно розрізнятися в залежності від форми монархії (абсолютної або конституційної). Більшість сучасних монархій носять конституційний характер, влада монарха в них має в більшому ступені формальний і символічний характер. Крім монарха, інші вищі державні посадові особи або обираються на виборах, або призначаються в порядку, визначеному конституцією і законами. Але навіть і порядок престолоспадщини може бути видозмінений або підкріплений конституційним розпорядженням. Прикладом подібного роду є Великобританія, де в 1701 р. був прийнятий «Закон про престолоспадщину», що закріпив права на британський престол за Ганноверской династією. Час від часу трапляється, що влада передається в спадщину не тільки монархами, але і диктаторами, які свої домагання на передачу влади в спадщину обґрунтовують не сформованим порядком і традицією, а своєю одноособовою силою й опорою на силу.

В демократичних системах основним способом зміни політичних лідерів і правонаступництва влади є вибори. Під виборами розуміється спосіб формування керівних органів держави на всіх його рівнях, партіями, громадськими організаціями шляхом обрання населенням або членами організації своїх представників. Виборних представників в органах влади називають депутатами (іноді делегатами). Вибори депутатів і керівників можуть бути прямими (безпосередніми) і непрямими (на сходах). У першому випадку виборці самі безпосередньо обирають своїх керівників або представників в органи влади і керування. При непрямій системі виборці вибирають зі свого складу вибірників, що потім вже обирають керівників або представників в органи влади.

Обрання представників або керівників на виборах відбувається шляхом голосування, тобто вираження виборцями своєї думки у формі подачі своїх голосів (підняттям руки, заповненням виборчого бюлетеня і інше) за кого-небудь з кандидатів. Голосування може бути таємним або відкритим. У першому випадку передбачається виключення контролю за волевиявленням виборців, у другому – відкрите вираження своєї думки виборцями.

Важливе значення для функціонування демократичної системи має спосіб розподілу мандатів у виборному державному органі відповідно до результатів голосування, що позначається поняттям «виборча система». У сучасних демократіях в основному використовуються дві виборчі системи: мажоритарна і пропорційна. В деяких країнах застосовується змішана виборча система, що сполучила принципи мажоритарних і пропорційної виборчих систем. Так, у ФРН одна половина депутатів бундестагу обирається по пропорційній системі, а інша – по мажоритарній системі відносної більшості. В Італії нижня палата парламенту обирається по пропорційній системі, а верхня – сенат – по мажоритарної кваліфікованої більшості.

Глава держави може обиратися або парламентом, або громадянами країни, або особою колегією вибірників.

Третій тип правонаступництва влади – відповідно до конституційного розпорядження. Найбільш характерним типом правонаступництва влади, у порядку, обумовленому конституцією, є Сполучені Штати Америки. Конституція США встановлює порядок наступності посади президента. У випадку відсторонення президента від посади, його смерті або відставки, а також тимчасової нездатності президента виконувати свої обов’язки президентом стає віце-президент. Якщо посада віце-президента виявляється вакантною, президент призначає віце-президента, що затверджується в посаді більшістю голосів обох палат конгресу. В історії США 8 разів віце-президенти приступали до виконання обов’язків президента. І зовсім рідкий випадок відбувся в 1974 р., коли 38-м президентом США став Дж. Форд. У грудні 1973 р. він був затверджений конгресом США на посаду віце-президента країни після відставки С. Агню, який займав цю посаду, а в серпні 1974 р. після відставки президента США Р. Никсона він став його спадкоємцем.

І, нарешті, четвертий тип зміни лідерів – захоплення влади шляхом насильства. Вище вже йшлася мова про таку форму насильницького оволодіння владою, як революція. Іншою формою насильницької відповіді на кризу правління є державний переворот, що відрізняється від революції тим, що в результаті перевороту не відбувається корінної зміни політичного порядку, скидається або уряд, або окремі керівники країни. Дуже часто рушійною силою державного перевороту виступає армія і до влади приходять військові. Криза політичної системи може викликати не тільки революцію або державний переворот, але й інші форми насильницької політичної реакції: громадянську війну і розкол держави, рух опору і повстання, партизанську війну і тероризм.

Наявність у політичній системі сталих і визнаних суспільством правил і засобів зміни політичного керівництва працює на запобігання насильницьких типів політичних дії. В США, наприклад, боротьба за президентську посаду кожні чотири роки дає конституційну можливість зміни свого керівництва виконавчої влади.

Найважливішим фактором політичних змін може бути зміна урядової політики. Прикладом такого роду є соціально-економічна політика адміністрації американського президента Ф. Д. Рузвельта й урядів шведських соціал-демократів у 30-40-і рр. ХХ ст. В обох випадках урядова політика приводила до далеко йдучих модифікацій у функціонуванні політичних систем: різкому посиленню ролі держави в економічній сфері, використанню податків для перерозподілу багатства, збільшенню політичного впливу профспілок, здійсненню загальнонаціональних програм соціального добробуту. Основні політичні зміни цього типу часто є відповіддю на широко розповсюджені вимоги і тиск певних соціальних сил, що, якщо система їх не задовольняє, можуть привести до різних форм політичного насильства. В інших випадках, однак, зміна політики нав’язується урядом для того, щоб досягти політичних, економічних і соціальних цілей окремого класу, еліти або самого політичного керівництва, наприклад, у ряді країн СНД.

Взаємодія і сполучення різних типів політичних змін і зміни політичного керівництва дають в цілому складну і суперечливу картину динаміки політичного процесу. Одна з головних цілей вивчення політичних систем складається у визначенні умов і форм змін, що дають можливість еволюційного розвитку суспільства.