Особливості мотивації в диспозиційній структурі чинників самореалізації

22 Листопада, 201311:47 am

0


Особливості мотивації в диспозиційній структурі чинників самореалізації

Розглянемо співвідно­шення мотивації з основними диспозиційними елементами в їх рухові до вищого рівня. Найглибиннішою основою мотивації поведінки висту­пають потреби, та перш ніж аналізувати їх співвідношення, коротко зу­пинимось на самому понятті мотивації. У широкому розумінні мотива­ційною є вся диспозиційна система.

Мотивація є спонукання людини через активний стан всієї психофізіо­логічної її структури до звершення спадкових чи отриманих з власного досвіду дій, спрямованих на задоволення індивідуальних недостатностей і потреб. На відміну від стимулу (безпосереднього збудника енергії дії, який впливає ззовні, йде від предмета чи обставин, значимих для існуван­ня людини), мотив як одиниця мотивації – це внутрішньо усвідомлені або неусвідомлені спонукаючі сили, скорельовані з відповідними стимулами, з тим, заради чого людина діє. Мета прив’язує мотив до пред­мета дії, а мотив спонукає до неї. У широкому життєвому наборі стимулів мета і мотив можуть значно розійтися. Лише на вищому диспозиційному рівні вони збігаються все щільніше, що визначається певною позицією особистості, тобто точкою зору, ставленням до чогось, і поведінкою, об­умовленою цим ставленням, самовизначеністю особи. По­зиція обумовлює перехід від жорсткої зовнішньої детермінації і регуляції мотивів до ауторегуляції внутрішніми чинниками особи.

Потреби мінливі, динамічні, мають тенденцію до експоненційного зростання при підвищенні можливостей їх задоволення. На базі одних нарощуються інші, різноманітні і різнопланові. Потреби організовують­ся в ієрархічну систему. Ця остання властивість дуже важлива для само реалізації. Вище, ніж потреба творчої самореалізації і самоутверджен­ня, потреб не існує.

І все ж стосовно мотивації потреби – стійкі утворення. Вони і роз­криваються в мотивах та потягах. Чим сильніша потреба, тим значніша мотивація, потяг до задоволення, вольова спрямованість. Через воління просте самоспоглядання підноситься до вищої потенції – моє “Я” стає об’єктом для самого себе як ціле, стає потребою себе самого. Не “для себе”, не для задоволення шлунку, не для комфорту тіла і його життєза­безпечення, а своєї духовної ядерної структури – свободи особистості, яка вимагає сфокусувати потенціали “хочу” і “можу” (потреби тут ви­ступають у ролі цільових “ідей”, відділених від предметів, а могутність у вигляді всіх здібностей до реалізації цих “ідей”) до точки “хотіння” і “могутності” себе, своєї гідності, унікальності, суб’єкта культури. У такій формі потреби виходять на високий мотиваційно-регулятивний рівень, складають справжнє багатство особи. І вже не є переживанням чогось недостатнього для організму. Це потреби не фізичного чи соціального існування, а особистісного буття в соціокультурному світі.

Не існує однозначної детермінації потреб уродженими психічними якостями (задатками) і конкретною діяльністю. Тому є свобода вибору, ціннісне орієнтування потреб, вибір “себе” у всіх формах і способах ре­алізації. І ця свобода на вищому диспозиційному рівні перетворює пред­метно спрямовані потреби в конституцію мотивації. Цінності і відповідні їм уявлення про цілі й інтереси, які існують у суспільстві, утворюють самостійну базу системи потреб особи. На думку Г. Дилігенського, настанови, цінності, інтереси та мета служать вияв­ленню і закріпленню потреб. Самі по собі вони безстатусні. Але без них не було б вищих потреб (пізнання, естетичних, релігійних, моральних тощо), культури і духовності. Потреби навіть на середніх рівнях диспо­зиції не знаходяться в прямому зв’язку з кількістю та якістю споживання.

Споживання вказує лише на рівень задоволення потреб, а не на їх кількість і якість, на запити людини (помірні – непомірні; культурні – споживацькі; адаптивні – творчі тощо). Коли мова йде про “розумні по­треби”, то це насправді мова про культуру споживання, його соціальну справедливість. “Споживацтво” – це порушення міри споживання, відсто­ронення від його культуротворчого моменту (“речовизм”), “стандарти­зація” стилю споживання, міри та якості його за будь-яку ціну, це утилітаризація раціональності (гонитва за потоком ринкових пропозицій, особливо новаційних). Це неможливість ефективної дієвості вищого дис­позиційного рівня внаслідок дегуманізації цінностей при пануванні ідеї споживання, яка невикоренена в “масовому суспільстві”. “Нерозумні потреби” народжуються від утилітарного розуму певних соціальних орі­єнтацій. Культура не має меж споживання, але культурного. Тут усе ро­зумне: від аскетів до нестримних у запитах. Для культурної повноти самоздійснення важлива свободна потреба себе. Для прагматичного існу­вання завжди є обмеження, хоча й там можлива культура, потреби якої – найадекватніші істинно людському.

Благородність людини не залежить від множини речей, що знаходяться в її розпорядженні, від високих чи низьких стандартів речового спожи­вання. Але, звичайно, необхідний достатній рівень матеріального забез­печення, який і залежить від культурних якостей членів суспільства. Су­часна цивілізація “сервісна”, і вона встановлює певні регулятивні стан­дарти споживання, далекі від “благородного жебрацтва” чи “добровільної бідності”. “Відчуження” людського життя має наслідком виникнення не­збігу мотиву та об’єктивного результату діяльності (“для чогось” і “для мене самого” розходяться аж до ворожості). Працівник не виробляє для себе речей, будучи найманим і спеціалізованим на певних операціях праці. Сенс розпадається зі значенням. Він залежить від мотиву. На рівні суто операційного зацікавлення робітника хвилює лише операція, бо за неї платять. Сенс же цілого продукту, успіхів виробництва в цілому – дуже віддалений, не мотивований. І якщо стане питання про більш високу плат­ню за іншу операцію, хай і менше ним освоєну, він вибере її. Власника ж виробничого підприємства взагалі не цікавлять операції, а підприємство цікавить лише як засіб прибутку. Отже, тут навіть цілісність діяльності (не особистості) розпадається на окремі акти (дії). Моти­вація розпилюється, віддаляється від власної мети.

Так, наприклад, мотивом до вступу у ВНЗ може стати мета уник­нення служби у війську, а не бажання отримати певний фах, бути освіче­ною людиною. Тоді, дійсно, навчання у вузі буде не діяльністю, а лише певними діями чи навіть лицедійствами. Але може бути, що ці дії спря­муються до мети саме в її справжній значимості. Ось тоді і відбувається “ковзання” мотиву на мету, як любив висловлюватися О.М. Леонтьєв. Це буде нова діяльність (а не купа малосенсових дій), можливо і про­відна, самоцінна. “Народження нових мотивів, що формують нові сенси, розкриває нові можливості і у сфері інтелекту”, бо ж, як казав Л. Фейєрбах, “те, для чого відкрите серце, не може становити таєм­ниці і для розуму”. Правда, самі мотиви актуально не усвідомлюються, хоча й невід’ємні від свідомості.

Інтереси як чинник самореалізації психологічно виступають у формі ставлення особи до предмета, як чогось для неї привабливого, цінного. Вони – ціннісно мотивовані потреби, свідома спрямованість людини до задоволення безпосередньо незадоволених потреб, єдність виразу внут­рішньої сутності особи та об’єктивного світу в його ціннісному усві­домленні. Від Н. Макіавеллі почалось розуміння інтересу як основи фор­мування і розвитку особи, що знаходиться в ситуації взаємної залеж­ності індивідів при розподілі соціальних функцій та статусів. Інтерес лежить в основі безпосередніх спонукань – мотивів, ідей тощо. Зміна будови діяльності шляхом зміни її мотиву досить легко створює нові інтереси. Ця обставина вимагає розгляду цільового відношення – про­цесу, у якому можливий результат взаємодії між реальним суб’єктом і лише мислимим бажаним об’єктом покладається для практичного здійснення заради подолання недостатності для себе належної дійсності.

У цілепокладанні знання і цінності виступають у ролі їх практичної значимості. Мета – це ідеальне (сенсове) передбачення результату пев­ної діяльності, а отже, це безпосередній мотив, що спрямовує і регулює діяльність. Як сенсове утворення мета залежить змістовно від реальних можливостей цілепокладача, його життєвого досвіду, вправності, розу­му, наявних засобів досягнення, від рефлексії зворотних зв’язків з дійсністю. Досвід індивіда, як і вся культура, – це єдність “знятих” цілей, що з процесуального характеру перетворились у результативний, в еле­менти культури. Коли потреби знаходять цільовий вираз, вони стають ідеальним внутрішнім спонукачем, мотивацією адресної дії. Головний мотив – це життєва мета.

Потреби і настанови до певних форм діяльності, мотиви та цілі утво­рюють мотиваційно-цільову сферу життєдіяльності особи. А процес на­родження вищих мотивів і формування відповідних нових потреб відбу­вається у вигляді “ковзання мотивів на цілі” та посилення усвідомлення їх аж до світоглядного рівня.

Вищий рівень диспозиційної структури пов’язаний з ціннісними орі­єнтаціями – притаманним людині регулятором поведінки, фіксованим у психіці у формі настанов, переконань і переваг, та обумовлений усві­домленням потреб, спрямованістю на вибір засобів для їх задоволення завдяки діяльності. У диспозиції цінності майже тотожні ціннісним орі­єнтаціям і неодмінно центруються в самій особі, що знаходиться в резо­нансі з соціокультурним цілісним буттям.

Ціннісні орієнтації – підвалини змісту спрямованості особи, показ­ник диференціації рівня освоєння соціокультурного досвіду. Лише на цьому рівні настанова може стати одиницею культурологічного аналізу, бо тут ціннісна регуляція домінує над нормативною і надає особі почут­тя включеності, причетності, а не зовнішнього маніпулювання нею. Ви­черпання ціннісних орієнтацій на базі попередніх потреб та інтересів створює напругу, яка стимулює і мотивує пошук нових цінностей.

Загальність ціннісних настанов досягається паралелізмом їх у різних галузях цінностей. Найкраще це помітно в семіотиці цінностей. Знакові (означення цінностей, символізація, емблематизація) вирази на нижчо­му рівні диспозиції досить розбіжні, далеко відстоять один від одного, а на вищому рівні утворюють суцільний семіотичний орнамент. Напри­клад, стосовно мови можна стверджувати, що чим більшою кількістю і якісніше людина оволодіває різними мовами (іноземними, мистецтва, наук, вірувань, штучними, зокрема інформаційних засобів тощо), тим різноманітнішу і водночас більш сенсово єдину реальність вона освоює. І тим різноманітніша і водночас цілісніша її мотивація. Знакова мо­дель диспозиційної структури – добра ілюстрація того, чому лише на її вищому рівні можна говорити про самореалізацію, не боячись макси­мальної асиміляції цінностей при збереженні розрізнення кодів в уза­гальненій світоглядності. На нижчому рівні панують конкретно-ситуа­тивні настанови, які не дозволяють скластися мотиваційній єдності, роб­лять індивіда залежним від усіх поворотів долі та змін конфігурації жит­тєвого шляху. На вищих рівнях людина вибирає свідомо, у відповідності до здібностей (“можу”) і культурних потреб (“хочу”), реалізуючись не лише у формах зовнішнього результату діяльності, але й у формах самотворення та утвердження свого неповторного “Я”.

Ціннісні орієнтування на мету, що не є зовнішньою для особистої самості, змінюють масштаб діяльності, роблять особу причетною до ве­ликих справ навіть в умовах “малих” форм трудової діяльності. Тому важливо якомога раніше, до професійного самовизначення, до шлюбно-родинного стану, сформувати базові ціннісні орієнтації – спрямовані на соціальні цінності системи настанов, у світлі яких людина сприймає си­туацію і вибирає відповідний спосіб поведінки. Відомо, що найактивні­ше ціннісні орієнтації, особливо моральні, виробляються в юності.

Звичайно, самі по собі ціннісні орієнтації ще не забезпечують дієвої мотивації, але коли остання є, то вони, безперечно, надають повновартісний характер праці чи іншим формам діяльності, адже вони – підста­ва змісту спрямованості особи, показник єдності і диференціації рівня освоєння соціокультурного досвіду. Вони забезпечують стійку життєву позицію як практично спрямований світогляд. Засвоєні цінності, що ви­ступають орієнтирами і стають внутрішньою мотивацією діяльності, є підставою активної життєвої позиції при збереженні та розвитку влас­ної унікальної особистості.

Відомості про автора: П.П. Соболь, м. Миколаїв